Що якби ти знав правду про свою хворобу від самого початку?

У мене на прийомі дівчина з раком молочної залози з численними метастазами в кістки. Бачу, що два роки тому вона вже була в онкологічному диспансері, ще на стадії «ІІА». Тоді від лікування відмовилася. На моє запитання «чому?» відповідає: якби їй сказали, що все так серйозно і що в неї рак, звісно, обов’язково б лікувалася…

 Мені здається, життя тієї дівчини тривало б набагато довше, якби вона знала правду про свою хворобу від самого початку. 

Рак перемогти можна 

Колись людина не мала хвороб. Ще до гріхопадіння. Тепер різних захворювань — незліченна кількість. Є серед них такі (і немало), вилікувати які неможливо, і вони залишаються з людиною все життя. Хтось живе з хронічною недугою довго, хтось від неї помирає. Усе дуже індивідуально. Та окремо в цьому ряду стоїть рак. Точніше, онкологічні хвороби — лейкози, лімфоми, саркоми, пухлини головного мозку, меланома тощо.

В онкології й досі точаться дискусії на тему, чи повідомляти пацієнтові про те, що в нього рак. Тобто ми всерйоз розмірковуємо, чи говорити людині правду. Правила, що існують у медицині ще з радянських часів, виявилися напрочуд живучими, тож і досі велика кількість лікарів приховує від пацієнта його діагноз. Особливо у випадках, коли перспективи ефективного лікування дуже сумнівні. А ще часто родичі пацієнта виступають проти того, щоб прямо і чесно про все розповісти. 

Основна причина брехні — залізна впевненість у тому, що пацієнт «не готовий» знати про свою хворобу, що він «втратить надію», впаде в депресію, від якої помре ще швидше, до того ж у стані морального пригнічення.

Скажу відверто: на початку моїх роздумів про медицину (а це старші класи школи, початкові курси медичного університету) я й сам був прибічником позиції приховування діагнозу. Потім настали часи моральних терзань, роздумів та сумнівів. І тепер я однозначно тільки «за» правдиве спілкування лікаря та пацієнта — якщо пацієнт цього хоче та готовий до такої розмови. 

Звісно, надзвичайно важливо знайти форму, як подати інформацію про хворобу. Бо якщо людині сказати: «У вас рак, нічим не можу допомогти, до побачення!», пацієнт дійсно буде в розпачі. Взагалі повідомлення такої серйозної інформації — то ціла наука. Тим більше якщо в цій галузі роками формувалися недолугі стереотипи як у самому суспільстві, так і з боку медичних працівників. Уже всі звикли, що діагноз «рак» найстрашніший. Хоча від хвороб серцево-судинної системи помирає набагато більше людей, а невиліковних захворювань, окрім онкологічних, десятки чи навіть сотні. Однак «табу на правду» виникло саме в онкології.

Гаразд, якщо в когось є сумніви, спробуємо з’ясувати, навіщо потрібна правда. Тільки знову хочу наголосити, що говорити слід лише те, що ми точно знаємо, а не вигадувати «пророцтва» на тему «скільки пацієнтові жити лишилося».

Я бачу тут два аспекти: духовний та світський. Якщо пацієнт — людина віруюча і має сподівання на вічне життя, то приховати від нього хворобу, яка натякає, що цей перехід у вічність може відбутися набагато скоріше, — це справжній злочин. Так, взагалі-то варто пам’ятати про смерть щосекунди, але ми слабкі, і розуміння того, що наше життя закінчується, — це додатковий шанс підготуватися до зустрічі з Тим, Хто, власне, це життя нам дав. Чи маємо ми право позбавляти людину такого шансу? Я б не хотів, щоб особисто зі мною хтось так учинив.

До речі, нещодавно один священик розповів про жінку, яка прийняла рішення відмовитися від лікування раку і, знаючи, що її перебування на землі завершується, так змінила своє життя, що стала прикладом для багатьох. Для мене це дуже світла історія. Не буду оцінювати правильність рішення щодо відмови від лікування (бо не знаю подробиць), але якщо й можна про когось сказати, що він «переміг рак», то це якраз чудовий приклад. Так, жінка пішла з життя. Але рак не зміг це життя зламати. Людина виявилася сильнішою. 

Брехати тільки спочатку легше

Не пам’ятаю, хто першим звернув мою увагу на цей важливий аргумент. Здається, це був Антоній, митрополит Сурозький. Але якщо стосовно авторства я помиляюся, то вже напевне можу сказати, що саме ця ідея стала для мене вирішальною у сумнівах, чи приховувати правду. 

Та якби це був єдиний аргумент, усе було б досить просто. Адже тим, хто вірить у Бога, розповідати слід усе, атеїстам — ні. Однак для лікаря, який бажає допомогти пацієнтові, важливо говорити правду всім практично без винятку. І чим гірші прогнози, тим більше підстав для чесної розмови. Чому?

Уявімо пацієнта, якому я маю призначити лікування. Терапія точно призведе до значних фінансових витрат, може викликати суттєві побічні ефекти та ускладнення або взагалі спричинити смерть. І шанси на те, що пацієнт отримає від лікування користь, м’яко скажемо, не стовідсоткові. Вони є, але гарантії немає. То хто, окрім пацієнта, повинен прийняти рішення, чи лікуватися далі? Лікар? Родичі? Хто дав нам право розпоряджатися життям іншої людини та умовами цього життя?

А якщо стан пацієнта такий, що боротися з хворобою — тільки завдавати зайвих страждань? Тим більше він має знати причину, чому його «відмовляються лікувати». Повна інформація потрібна й для того, аби мати можливість отримати ту допомогу, яку можливо отримати, — замість того щоб лікарі «вдавали», що лікують, а пацієнт останні дні, місяці чи роки свого життя проводив у постійних нестерпних муках. Беручи до уваги особливості вітчизняної медицини, де до повноцінної паліативної допомоги (створення належних умов максимально якісного життя пацієнту з невиліковною хворобою) ще дуже далеко, інформація за таких умов — це необхідна зброя. Людина знатиме, чого очікувати і чого вимагати від цієї своєрідної системи охорони здоров’я. І тоді є шанс, що страждання будуть або усунені, або принаймні суттєво зменшені.

Ну а родичі, які наполягають, щоб лікарі не казали правди пацієнтові, самі не знають, яку пастку для себе створюють. Якщо хворий помирає, то поступово почувається дедалі гірше й гірше. Лікарі зайвий раз намагаються до нього не заходити, людина це бачить, ділиться переживаннями з рідними, а ті відповідають: «Нічого страшного. Все гаразд. Пий таблетки, тобі стане краще». А краще не стає, тільки гірше. Як гадаєте, скільки часу працюватиме брехня? Наскільки від цієї брехні всім легше? Що відчуватиме хворий від такого спілкування з найріднішими? 

І чим довше ми брешемо, тим важче відкрити правду. Коли я працював у гематологічному відділенні обласної лікарні, де при гострому лейкозі брехати пацієнтові вважалося за правило (думаю, і донині ситуація там не змінилася), мені самому під час обходу було вкрай важко йти до пацієнта, що помирав від хвороби. Спочатку начебто легко всім: я пообіцяв, що стане краще (знаючи, що для цього немає жодних підстав), пацієнт нібито повірив. Через певний час на чергову порцію «казок» від мене в людини вже був такий вираз обличчя… Здається, хворий думав, що я над ним навмисно знущаюся.

З правдою все навпаки. Спочатку складно. Ти шукаєш доречні слова, слідкуєш за реакцією пацієнта, думаєш, як подавати ту правду — чи всю одразу чи поетапно. Однак надалі ти вже стаєш з пацієнтом однією командою, де у вас обох спільна мета. І де є довіра одне до одного.

Правда приносить користь

Зрештою, моя правда — це і зброя проти вигадок пацієнта. У це важко повірити, але навіть коли все сумно та загрозливо, без адекватної інформації людина може створити собі таку «картинку», яка в рази гірша ніж те, що є насправді. Якщо я з пацієнтом відвертий, то зможу легко знищити його жахливі картинки, закцентувавши увагу на реальності. Мені не страшно дати хворому почитати амбулаторну картку, історію хвороби, результати досліджень — та що завгодно! Адже я сам уже все розповів.

Однак якщо лікар бреше пацієнтові, навіть за умови, що в нього надзвичайні акторські здібності, найчастіше це все одно відчуватиметься. Навіть не уявляю, з якого дива пацієнт повинен вірити в такій ситуації. Запевняю вас, — і не віритиме. І буде правий.

Маючи за плечима десять років чесного спілкування з пацієнтами (які погодилися на отримання правдивої інформації), виходячи з досвіду тисяч людей, яким я говорив усе відверто, можу стверджувати, що це корисно насамперед хворому, не кажучи вже про родичів та медперсонал. 

А те, що люди закриваються в собі та переживають глибоку депресію… Знаєте, від найперших моїх чесних розмов я зрозумів: наші пацієнти набагато розумніші, ніж ми собі уявляємо. Так, ніхто не стрибає від радощів, дізнавшись про важку хворобу, але в переважній більшості реакція на інформацію є адекватною. Практично завжди.

Що я хочу порадити тим, кому доводиться звертатися по медичну допомогу до лікарів-онкологів. Ви маєте повне право вимагати чесної розмови про стан вашого здоров’я. Це право надане законодавством нашої країни. Стаття 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» вимагає від лікаря надавати інформацію пацієнтам. До речі, ця ж стаття забезпечує право на лікарську таємницю. Навіть найближчі родичі можуть дізнатися про хворобу тільки за умови згоди пацієнта. (На жаль, у нашій державі медпрацівники нерідко чхати хотіли на вимоги цього Закону і розповідають правду спершу родичам, інколи — взагалі всім, хто про це спитає, але аж ніяк не хворому.) Однак таке право у пацієнта є, і якщо про нього знати, ігнорувати це буде вже складно.

Сподіваюся, не за горами часи, коли лікарі кваліфіковано та професійно надаватимуть чесну інформацію пацієнтові про діагноз та перебіг хвороби. Адже лікувати людину, яка розуміє, що з нею відбувається та чому їй призначають ті чи інші процедури, набагато простіше. Та і якість такого лікування — однозначно — буде суттєво вищою. 

А про те, як особисто я повідомляю діагноз пацієнту, хворому на рак, ділюся напрацюваннями у своєму блозі: http://gardashnikov.blogspot.com 

Андрей Гардашников, журнал "Отрок"

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.
Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.
І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приват (Комінко Ю.М.)

Картка Моно (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!