Цей шлях не буде легким

Про живих святих, апробованих християн і запоруку нашої духовної перемоги. Бесіда головного редактора «Отрока» з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм.

— Ваше Блаженство, й­дучи вчитися до семінарії, ви, як син священника, знали про гоніння на Церкву, на духовенство й вірян. Невже у вас не було сумнівів, чи варто піддавати ризику своє майбутнє?

— Дні моєї юності, молодості — це був жорстокий атеїстичний час. Боролися з Богом, з вірою, з усім духовним. Священники, їхні діти й ті, хто ходив до храму, вважалися людьми другого або третього сорту; з них глузували, сміялися, їх зневажали, ображали на всіх рівнях — починаючи з якихось офіційних заходів (зібрань молоді, робітників на фабриці чи колгоспників) і закінчуючи школою і вулицею. Це вважалося нормою, і ми до цього звикли.

Звісно, у глибині душі було не дуже приємно, але жалкування чи бажання змінити себе лише для того, аби перестали знущатися, не виникало. Якби відмовитися від Бога, перестати ходити до церкви, образи припинилися б. Але таких думок не було ніколи.

І перед тим як вступити до семінарії, я багато про це думав, внутрішньо себе готував. Мене тягнуло на цей шлях, і я розумів, що на цьому шляху не буде легко, що чисто по-людськи на мене чекає ганьба й наруга. Але не цього я боявся. Страшно було, що не вступлю. Що приїду додому, і з мене сміятимуться, мовляв, хотів стати попом, а мізків забракло. Так що для себе я вирішив: якщо не вступлю, назад не повертаюсь. Залишуся в монастирі, буду нести послухи, готуватися й вступати наступного року. Ось такі в мене були тилові плани на крайній випадок.

— Чи зустрічали ви когось зі сповідників віри, нині прославлених уже в лику святих або ще не канонізованих?

— Зустрічав, і багатьох! Хто в ті часи ходив до церкви, усі поспіль були сповідниками. Всі — люди достойного життя, такі апробовані християни. По-справжньому яскраві, виняткові особистості, безперечний зразок досконалості християнської.

Архімандрит Кирил (Павлов), під духовним керівництвом якого ми жили в Троїце-Сергієвій лаврі. Святий за життя: так усі вважали. Йому про це, звісно, не говорили, тому що сказати таке — значить людині нашкодити. Але його життя все було прозоре, на видноті. Він нічого не робив за зачиненими дверима.

Келія його ніколи не зачинялася, і лише коли він лягав відпочивати, то замикався — інакше просто не зміг би відновити сил, бо люди йшли до нього безперестанку. Його життя для всіх було як на долоні, і при цьому жодної неправильної дії, немічної поведінки з його боку ми не бачили. Все сповнене любов’ю до Бога, до людей, і цим він жив: служив Богу і ближнім. Дуже яскравий приклад живого святого, якого я особисто бачив і словеса якого чув на всласні вуха.

Пам’ятаю одну сім’ю… Миряни, теж святі, особливі святі! Дві рідні сестри — обидві діви, заміж не виходили. Одну звали Євлалія, другу — Параскева, прізвище Сироткіни. Вони приїжджали до нас у лавру на богомілля, там я з ними познайомився. Євлалія була немічна від народження, не працювала. А Параскева трудилася на великому підприємстві. Як віруючу її, напевно, утискали, але вона так себе поводила, що всі її поважали. Вона була сповнена любові, всім допомагала, всіх жаліла — хоч віруюча людина перед нею, хоч ні.

Колись сталася така історія. Одна жінка з того заводу, де працювала Параскева, йшла додому після другої зміни, опівночі. Зайшла в темний провулок, як раптом бачить: якийсь чоловік її переслідує. Вона прискорила кроки, і він прискорив, вона побігла, а він — за нею. Вона зрозуміла, що той хоче з неї поглумитися. І почала кричати: «Бог Сироткін, поможи мені!» І чоловік десь зник.

— Просто як біблійне «Бог Авраама, Ісаака і Якова»…

— Ось таких людей я знав.

— Ваше Блаженство, відомо, що справами проти священнослужителів займався цілий відділ в органах держбезпеки. Що могла проста людина протиставити цьому відточеному репресивному апарату?

— Тільки особисту мужність. Адже то була величезна машина, добре налаштована, добре фінансована, і противитися їй хоч на юридичному, хоч на економічному рівні було неможливо і безглуздо. Протистояти їй можна було тільки мужністю.

— Чи відчували ви утиски на собі? Як вдалося це пересилити?

— Чесно кажучи, з умовляннями відмовитися від віри до мене не приходили.

Пам’ятаю тільки один випадок. Коли вступав до духовної семінарії, треба було пройти медкомісію — дуже сувору, як у військовому училищі. А я в дитинстві мав хворобу легенів. Давно вже вилікувався, усе було нормально, але на рентгені знайшли якісь сліди цієї хвороби й відправили мене на обстеження в міську лікарню. Я прийшов, там лікарка-пульмонолог, роблячи обстеження, почала вмовляти: «Ось, ти такий молодий хлопець, тобі б працювати на якомусь підприємстві — який ти був би щасливий. Ми б тобі допомогли вступити до вишу, ти б учився і став іще щасливішим…» Я мовчу, нічого не відповідаю, а сам думаю: «Господи, та я тільки-но з підприємства приїхав, але щастя там не знайшов. І у виші три роки провчився й теж щасливим там не почувався».

Добре, що я промовчав, бо до будь-якого слова можна було присікатися, а до мовчання — ні. І вона поговорила-поговорила й замовкла.

— Ви ж не тільки з живими святими зустрічались. У 1992 році вам довелося в Києво-Печерській Лаврі обрітати мощі священномученика Володимира (Богоявленського). Перший новомученик Церкви Христової, і час знайдення його мощей прийшовся також на апогей тиску держави… Можете розповісти, що ви відчували, коли приступали до цієї святині? Про що тоді думали?

— Пам’ятаю, коли розкрили крипту в Хрестовоздвиженському соборі, спустилися вниз і при світлі свічок і ліхтариків у напівтемряві почали шукати, що там і де. Аж раптом намацую на труні Священномученика чотири якісь кулі. Думаю, що то таке, що за кулі — може, тоді були якісь особливі труни, які зверху прикрашалися кулями?

Підняли віко труни, а під ним якась стружка. Лише потім намацали мощі. І зрозуміли, що труна… перевернута догори дном. Десь ми читали, що коли Священномученика ховали, так поспішали, що труну якось необережно опускали, вона впала й перевернулася. Так не стали й піднімати: все закрили й пішли — настільки боялися. А хрест, який був у митрополита Володимира в руках, опинився в самому низу…

Звісно, було почуття благоговіння перед Святителем. Він так мужньо сповідував свою віру — і не перед словами огуди, а перед дулом рушниць показав себе християнином і священником. А це набагато складніше.

— Запам’яталося дуже, яке було натхнення, коли мощі знайшли… В українському православ’ї розкол, у суспільстві напруження, а тут така втіха: якщо Священномученик тепер з нами перебуває своїми мощами, то все буде добре.

Але як ви думаєте, чому так сталося, що предстоятеля Церкви на очах у віруючих просто під час служби виводили за ворота лаври на розстріл, і ніхто не заступився?

— Знаєте, нічого в житті не буває без волі Божої або без попущення Божого. Те, що сталося зі священномучеником Володимиром, і було Божим попущенням. Значить, треба було страждати. Страждати, але свою віру сповідувати. Якщо Бог попустить і нам таке пережити, думаю, Він дасть і силу для цього, і мужність, і розум.

— Сучасна церковна історія містить чимало сумних епізодів: розділення, міжконфесійні сутички, взаємна ненависть… Що можна відповісти людині, яку бентежить, що віруючі люди часом не схожі на справжніх учнів Христових?

— Коли людина приходить у Церкву, це не означає, що вона автоматично стає досконалим християнином. І стосовно монастирів так само: одягаючи чорний одяг, люди не стають одразу досконалими монахами. Ми лише стаємо на шлях боротьби з собою, з гріхом. І ця боротьба проходить дуже складно. У ній бувають і падіння, і невдачі, але й перемоги бувають.

Буває, під час боротьби піднімається пил, тріски врізнобіч летять, шум, гам… Люди бачать це й дивуються: «Як таке можливо?! Він же церковний, а отже, повинен бути досконалим». Виходить, до людини церковної вимоги дуже завищені, а до себе дуже занижені: «Я мирянин, мені можна. А йому — не можна, тому що він монах або давно ходить до храму». Нічого подібного! Євангеліє написане для всіх. І треба пам’ятати, що життя християнина відрізняється тим, що він із собою бореться, себе смиряє, себе тримає від гріха; при цьому іноді не витримує, але й у падінні отримує дорогоцінні уроки смирення. Такі уроки, які потім допоможуть йому отримувати великі перемоги.

Окрім новоначальних, у монастирях та і в миру є люди, які досягли вже певної міри досконалості. У них — любов, терпіння, смирення. Тільки треба побачити цих людей. Адже ті, хто має в собі добре, завжди ховаються, остерігаючись гордині, яка може все знищити: і що людина набула, і що хотіла набути.

Людина тоді перестане помічати недоліки інших, коли сама почне боротьбу з собою. Тоді навчиться бути сумирною, милостивою і поблажливою до немочей ближніх. І коли вона побачить того, хто падає, то скаже: «Господи, я сам стільки разів падав. Поможи, Господи, щоб він устав, і молитвами його помилуй мене й допоможи йти шляхом спасіння».

Тому щоб побачити в Церкві достойних людей, які справді носії благодаті Божої, треба почати боротьбу з собою, зі своїм гріхом і йти до Бога.

Архиепископ Обуховский Иона, журнал "Отрок"