Новости

“Найтяжче в цьому всьому — зустрітися очима з батьками”: волонтер місії На щиті про евакуацію тіл захисників

08 августа 2023

Вижити на війні — головне завдання військових. Але що відбувається тоді, коли військовий чи військова уже пішли з життя? Про це точно знають ті, хто займається евакуацією тіл із зон активних бойових дій.

45-річний Михайло Литвин родом з Кривого Рогу. Раніше чоловік працював у правоохоронних органах і з початком АТО у 2014 році почав допомагати знайомим повертати додому загиблих на війні синів. Спершу сприяв юридично, а згодом — став евакуаційним волонтером.

Михайло з побратимами вивозив тіла бійців навіть з Донеччини. З 2020 зробив перерву і з початком повномасштабної війни Росії проти України знову повернувся до цієї справи. Чоловік долучився до роботи гуманітарно-логістичного центру Бульдозер у Дніпрі й став евакуаційним волонтером місії ЗСУ На щиті.

Михайло Литвин нині вихідний. Напередодні він саме повернувся з кількаденної евакуаційної поїздки: подолав майже три тисячі кілометрів і доправив тіла загиблих рідним в Умань, Вінницю, Хмельницький, Тернопіль, Самбір і Мукачево.

З ним ми зустрічаємося на одному з цвинтарів Кривого Рогу. Тут, зокрема, поховані ті хлопці, тіла яких Михайло повернув додому.

Перші допомога та ексгумація

Усе почалося дев’ять років тому. До Михайла звернулася знайома, яка потребувала допомоги у пошуках сина Євгена. Він наприкінці серпня 2014 зник під Іловайськом. Підрозділ, в якому служив 28-річний боєць-доброволець, потрапив у засідку і загинув.

— Тоді вона його шукала — це не одного дня, не одного тижня, не одного місяця справа.

Ніхто не мав уявлення, до кого треба звертатися, що треба робити, який слідчий цим займається, які потрібні документи, щоб видали тіло рідним.

Михайло як колишній правоохоронець через знайомих дізнався, куди привезли загиблих воїнів з підрозділу. З матір’ю чоловік поїхав до одного з бюро СМЕ на Запоріжжі, і за місяць Євгена поховали у рідному місті.

Неподалік спочилого Євгена — могила 43-річного Андрія. Історія його повернення для Михайла — одна з найбільш щемливих. Понад рік боєць був похований, як тимчасово невпізнаний захисник на кладовищі Дніпра.

як вивезти тіло військового
Фото: Михайло Литвин

— Він служив у розвідці 17-ї танкової бригади. Вони йшли у розвідку і потрапили у засідку. В них влучив кумулятивний снаряд, і всі, хто був всередині, згоріли, — ділиться Михайло.

За допомогою ДНК-експертизи вдалося ідентифікувати майже усіх загиблих бійців. Залишився лише Андрій. Волонтер Михайло каже — теоретично всі розуміли, що то його тіло, але це потрібно було юридично довести.

Складність полягала в тому, що дітей загиблий не мав і виховали його названі батьки.

— Пішов до пологового будинку, де його всиновили. Підійшов до начальника і сказав: “Є така проблема, треба захисника ідентифікувати”. Пішли назустріч, підняли документи. Була копія паспорта матері, яка його залишила.

Вона родом з Краматорська, і я думав, що ніколи її не знайду. Але жінка була в Кривому Розі. Я розшукав біологічну матір і пояснив, у чому справа.

ДНК-експертиза підтвердила — у безіменній могилі лежав Андрій. Михайло згадує: навіть після ствердного результату не зміг одразу розповісти усе матері, яка його виховала.

— Я ще дві доби не наважувався сказати їй про це. Бо вона мала якусь надію, що він живий. Рано-вранці його ексгумували, поклали в цинк і він поїхав додому.

Волонтерства стало більше, ніж роботи

Далі, каже волонтер, його життя поділилося на цивільне та військове. І військового ставало дедалі більше.

— Допомагав, допомагав, допомагав. А потім якось зупинився — а я вже в цьому повністю. У мене вже більше війни, а мирного життя — майже не було.

Траплялося, що я з роботи відпрошувався, писав заяву на відпустку без збереження заробітної платні. Тільки відпустіть мене, бо мені треба їхати!

Михайло ще очолив благодійний фонд, який возив допомогу дітям. Разом з іншими волонтерами чоловік повертав наших полеглих бійців зі звільнених територій Донеччини.

— Отам, десь у лісосмузі, кажуть, що їх поховали. Ми як волонтери їхали туди, знаходили ту лісосмугу, обшукували.

Волонтерство На щиті

Так тривало до 2020 року. Далі — перерва. Михайло працював водієм на місцевому промисловому підприємстві. А з початком повномасштабної війни знову став до волонтерської справи. Щоб її відновити, почав шукати авторефрижератор.

— Друзі мені телефонують і кажуть: “Ми знайшли тобі машину. Але нею раніше розвозили морозиво”. Я питаю: “А іншої не було?”

“Найтяжче в цьому всьому — зустрітися очима з батьками”: волонтер місії На щиті про евакуацію тіл захисників / 5 Фотографій

Так Михайло сів за кермо п’ятитонника, який називав “Мороженкою”. І вже з цією машиною долучився до гуманітарної місії ЗСУ На щиті.

Я кажу: “У мене є транспорт, я можу це робити”. Мені передзвонили: “Ви готові? Ну все!”.

Одного разу, згадує волонтер, ним довелося їхати на тільки-но звільнену від окупантів Херсонщину. Батько загиблого бійця попросив забрати тіло сина.

— Треба вивезти, хоча на той час це ще була перша лінія оборони, Миролюбівку тільки-тільки звільнили. Ми поїхали в поле, де могли бути міни. Я бачив ці нерозірвані міни. Цим п’ятитонником поїхали — ну а як інакше?!

“90 відсотків бюро СМЕ України — у нас в телефонах”

Волонтерство у місії На щиті — це коли полеглих бійців потрібно забрати з кількох моргів в одному місці та доправити до інших. З кінця минулого року Михайло долучився до гуманітарно-логістичного центру Бульдозер у Дніпрі й пересів на інше авто. Усі дев’ять машин та волонтери центру є частиною місії На щиті.

— Є офіційна програма Збройних сил України, де ми отримуємо номера тіл, звідки треба забрати та куди доставити. Ми це робимо безплатно. Заправляємо та ремонтуємо транспорт коштом пожертв.

“Найтяжче в цьому всьому — зустрітися очима з батьками”: волонтер місії На щиті про евакуацію тіл захисників / 3 Фотографії

Скільки Михайло перевозить тіл загиблих — не розголошує. Та, каже, повернення кожного загиблого додому родичам — психологічно дуже тяжка ситуація.

— Ти відчуваєш провину, просиш у них вибачення. Найтяжче в цьому всьому — це зустрітися очима з батьками. Третя, четверта година ночі — вони всі чекають, що ти його привіз.

Особливо щемливі для волонтера — коридори пошани. Коли люди і в дощ, і в сніг стають на коліна та схиляють голови перед авто На щиті.

Був найважчий такий — ми повертали Азовця з Маріуполя, тіла яких обміняли. Був коридор пошани, через те місто йде траса — то перекрили навіть трасу.

Останній шанс повернутися додому

Михайло каже: хоч його волонтерство полягає у тому, щоб приїздити до людей із поганими новинами, все ж родини вдячні за таку працю.

— У мене є знайома, ще з часів АТО. У неї два сини при виході з Іловайська зникли безвісти. Вона каже: “Я готова помінятися місцями з будь-якою матір’ю, яка вже поховала свого сина”.

Місія На щиті
Фото: Ярослав Шейко