Новости

Свідки величі

Свідки величі

18 октября 2023

 

ВІД РЕДАКЦІЇ. Декілька років тому в Києві підпалили людину. За повідомленням Служби з надзвичайних ситуацій, «у 9‑поверховому житловому будинку між третім і четвертим поверхами перебував громадянин без певного місця проживання, на тілі якого підпалили одяг. Потерпілий отримав опіки нижніх кінцівок 2–3 ступеня й був госпіталізований у міську лікарню».

«Терактом проти душі й людяності» назвали цей випадок волонтери й два місяці допомагали лікарям боротися за життя людини, приносили в опіковий центр їжу й ліки, молилися за одужання й шукали рідних чи близьких. Проте серце 62‑річного чоловіка не витримало численних операцій і зупинилося. Звали його Миколай.

Підпалити сплячого бездомного — це не був злочин з метою наживи чи з будь-якого іншого корисливого мотиву. Чому люди виявляються здатними заподіяти біль ближньому просто так і чи можна цьому протистояти?

Ми думали, що вбиваємо час

Ця історія сталася з моїм другом, можна сказати, вчителем, італійським педагогом Франко Нембріні.

Одного разу йому на електронну пошту написав молодий хлопець. Ім’я юнака було добре відоме, тому що незадовго до цього в Італії сталася катастрофа, про яку говорили всі. Моторошна історія — коли у Вероні, в самому центрі прекрасного туристичного міста, вночі декілька підлітків убили перехожого.

Стався страшний скандал, газети писали, що у великих містах орудують банди неповнолітніх, і проблема полягає в тому, що їх не можна судити — вони ще не потрапляють під дію системи правосуддя, проте здійснюють злочини зі звірячою жорстокістю.

І раптом Франко отримує лист від ватажка цієї банди. Той запрошує його зустрітися, бо, як школяр, перебуває під домашнім арештом. У листі він пише: «Я подивився Вашу лекцію в інтернеті, і мені вона сподобалася. Ви б не могли, якщо буде можливість, заїхати до мене в гості?»

Франко заїхав. Як зазвичай ми уявляємо собі бандитів? — Люди озлоблені, з околиць, неосвічені, бездуховні варвари й усе в такому дусі. «Яким же було моє здивування, — розповідав Франко, — коли я потрапив у прекрасний будинок. Чудова сім’я, вишуканий молодий чоловік, добре вихований і освічений, обізнаний у літературі й мистецтві».

Вони цілу годину говорили про поезію. Франко в якийсь момент не витримав і запитав:

— Ми з тобою друзі?

— Друзі.

— Тоді скажи мені відверто, що сталося тієї ночі? Ти, розумна людина, можеш мені пояснити, навіщо ви це зробили?

І юнак все докладно розповів. Але почав страшною фразою: «Знаєш, того вечора ми думали, що вбиваємо час, однак убили людину».

Насправді ми навіть не уявляємо собі, до якої міри глибокою є нудьга. І відповісти на кризу нудьги, за формулою Франко Нембріні, можна тільки передавши людині досвід величі. Ніякого іншого способу немає. Людина повинна зустрітися з тим, що життя не просто прекрасне, а що в ньому є величезні речі, які набагато більші за твою нудьгу.

І ось тут починається «страшний суд» християн, бо виявляється, що відповідь на нудьгу такої глибини є тільки в них. Саме в християнстві є свідчення про велич Бога — не людини, а Бога. Та замість того щоб доносити це свідчення, християни якимось таємничим чином самі стають джерелом нудьги. Коли Церква стає джерелом нудьги, це і є справжня криза — набагато глибша, ніж громадська, політична, педагогічна або будь-яка інша.

Єдине запитання для християн — наскільки ми є свідками величі. Не те щоб це було нашим завданням — відповісти на нудьгу, проте без такого свідчення впоратися з нудьгою не вийде. Вона виступає жорстоким критерієм: ми можемо робити дуже багато хороших речей, та якщо це нудно, то це нудно.

Коли все почалося

Як пов’язана нудьга з насильством? Нещодавно я зробив для себе велике відкриття. У Пушкіна є дуже маленький текст, буквально два аркуші, який називається «Сцена з Фауста». Починається зі слів Фауста, звернених до Мефістофеля: «Мені нудно, бісе». А у фіналі твору, щоб упоратися з нудьгою, Фауст наказує Мефістофелю потопити торговий корабель, який входить у порт.

Зв’язок між нудьгою й насильством на якихось двох аркушиках простежується в Пушкіна феноменально. Це абсолютно геніальний текст, в якому дійсно видно природу нудьги. І я був шокований, тому що не очікував, що для Олександра Сергійовича питання настільки важливе. Мені здавалося, поняття нудьги, величі життя й подолання насильства актуальні тільки для нашого часу.

Тоді я спробував простежити генезис — коли все почалося. Коли в європейській культурі з’являється тема нудьги? Історія відкрилася абсолютно дивовижна.

В європейській культурі існує певний літературний канон. І на рубежі XVI–XVII століть всього за якихось тридцять років виникають чотири персонажі, чотири фігури, які на століття вперед закладають у цьому каноні підвалини. Це Фауст, Гамлет, Дон Кіхот і Дон Жуан.

Здавалося б, якісь казочки, легенди. З першими трьома все зрозуміло, чому це великі сюжети. Людина бореться за свої ідеали: Дон Кіхоту важливо зрозуміти, що таке нова благородність, людська гідність; Фаусту — як із гідністю людини пов’язане пізнання; Гамлету — як його гідність пов’язана з можливістю бути відповідальним за розірваний зв’язок буття.

І є Дон Жуан. З одного боку, в ньому немає нічого цікавого. Чоловік мучив жінок і врешті-решт опинився в пеклі. Історія нехитра. Якби не «Кам’яний гість», Командор, про що б ми взагалі говорили? Здається, все дуже нудно, й ти повинен втомитися десь посередині сюжету.

Але з іншого боку, якщо подивитися на історію європейської культури, ми побачимо, що всі неначе подуріли. Починаючи з сімнадцятого століття великі творці говорять про Дон Жуана. Моцарт, Байрон, Мольєр, Пушкін…

Що ж там такого в цьому сюжеті? Відповідь, що просто Дон Жуан майстерно спокушав жінок, мене ніколи не влаштовувала. І раптом в якийсь момент осінило. Насправді Дон Жуан — це не про сексуальну насолоду. Він — герой нудьги. Йому так нудно, що він удається до крайнього методу — традиційні стосунки між чоловіком і жінкою доводить до абсурду.

Цікаво, що в історії були прототипи Дон Жуана. Наприклад, Казанова. Але в Італії, Іспанії існували два протилежні персонажі. Один — той, який опиниться в пеклі, а інший розкається й стане святим. Більш того, цей святий дійсно існував і його ім’я в Севільї відоме всім католикам.

Якщо винести Бога за дужки

Проблема європейської культури нового часу полягає в тому, що можна назвати дорослішанням. Коли Кант написав знамениту статтю «Що таке просвітництво?», він висунув тезу, що європейська людина — людина доросла, яка повинна жити своїм розумом, і Бог до цього не причетний. Мовляв, середньовічні люди були як діти, весь час потребували безпосередньої допомоги Божої. А «доросла» людина епохи Просвітництва погоджується, що Бог є, проте власна дорослість у тому й полягає, що ти береш відповідальність на себе. Бог дав моральний закон, а ти повинен сам іти за цим законом.

Моя теза така: Канта спростовує не логічний аргумент, а досвід нудьги, породжений такою етикою. Тобто аргумент приходить звідти, звідки не чекали. Чимало людей і сьогодні так живуть, уявляючи своє життя в проміжку між тим, що є, і тим, що треба. Так, є закони, правила, як треба поводитися, і ти змушений їх дотримуватися.

Для середньовічної людини все було не так. Над сущим і належним розташовувався третій поверх — мої особисті, безпосередні стосунки з Богом і присутність Бога, Його Величі в моєму житті.

Та якщо я виношу Бога за дужки й кажу: «Не хочу пов’язувати свої вчинки й дії з тим, що Бог присутній у моєму житті, хочу бути дорослим», — щойно це вимовляється, як відразу настає безпосередній наслідок — нудьга. Тому що людина тужить за величчю. Вона для величі створена. І туга за присутністю Бога дуже реальна й проявляється саме в цих речах.

Тут ми підходимо до того, що православна етика живиться не правилами, не законами, а саме досвідом зустрічі з Богом. А точніше кажучи, з Євхаристії. Ось поворотна точка.

У цьому розумінні християнство для сучасної людини — щось абсолютно надзвичайне. Я щасливий або нещасливий не тому, що правильно розібрався й зрозумів правила, дотримуюся правил і все роблю так, як потрібно. Моє щастя залежить від того, наскільки я здатний впізнавати, розпізнавати присутність Бога в моєму житті.

Ця присутність — завжди подія. Зустріч із людьми, з красою, зі співчуттям, з болем. Зустріч завжди дуже конкретна. І дуже ризикована.

Проблема в тому, що сучасній людині дуже важко думати, що якість її життя знаходиться не в її владі. Що не вона все визначає, а залежить від того, яким чином Бог сьогодні буде присутній у її житті. Це той пункт, в якому починається все, в тому числі насильство.

Важко бути людиною

Та хоча все й почалося з сімнадцятого століття, однак те, що відбувалося в столітті двадцятому — справжній вибух насильства, наслідків якого ми досі до кінця не розуміємо.

Як правило, розмірковуючи про сучасні проблеми, ми сприймаємо природний стан нинішніх людських взаємин за цивілізований. Мовляв, усі ми люди здорові, гуманні. Проте чомусь постійно стаються справжні вибухи насильства.

Насправді наша гуманність — ілюзія, тому що в ХХ столітті з незрозумілих до кінця причин різні держави, принаймні в Європі, застосовували практики знелюднення. Дегуманізація в даному випадку — занадто слабке слово. Під дегуманізацією зазвичай мають на увазі, що про людину просто забули, однак проблема в тому, що її не забули, а її руйнували. І робили це усвідомлено. Концтабори в даному випадку виступають своєрідною межею, проте від того, що вони зникли, самі практики нікуди не поділися.

Ми живемо всередині наслідків знелюднення, яке проявляється в тому, що люди пов’язують своє щастя зі станом системи — структур, установ, держав. Ти не можеш собі уявити, що твоє життя наповнене, якщо тобі немає місця в якійсь суспільній системі.

Нам тільки здається, що ми живемо нормально, а насправді розгрібаємо результати недавніх антропологічних катастроф, коли для того щоб людину знищити, застосовувалися спеціальні методи. Наприклад, ніколи в ГУЛАГу не вбивали просто так. Знаходились у розстрільних бригадах люди, які займалися тим, що доводили засуджених до нелюдського стану. Мене завжди вражало, що недостатньо було виконати вирок. Просто взяти й убити. Ні, навіщось треба спершу вимучити людину так, щоб вона й ім’я своє забула.

Про це, до речі, Ольга Сєдакова багато писала — про практику повернення імен як християнську справу. Проблема не в тому, що люди вбиті, проблема в тому, що їх забули. Церковне поминання там, у Бутово, взагалі вся історія новомучеників — це не те, що потрібно для відновлення історії. Це те, що необхідно нам для розуміння, в якому контексті ми живемо.

Бути людяним — дуже нетривіальне завдання. Власне кажучи, людськими силами його не вирішити. І розмова про людину на сьогодні є центральним пунктом християнського свідчення. Христос — це Свідок людяності. Його втілення, те, що Він став Людиною, заявило нам про нашу гідність.

Здавалося б, абсолютно азбучна річ, те, що проходять у перший рік із Катехизису, що Христос — це і є істинна Людина. Але з цією азбучною істиною приходить розуміння, наскільки це важко — бути істинною людиною. Наскільки людяність — найвищий продукт християнства.

Та якщо людяність — кінець завдання, то спочатку, безумовно, треба розібратися з насильством.

Порівнюй себе з Христом

Був такий французький антрополог і філософ — Рене Жирар, який досліджував генезис насильства. Його книга так і називається «Насильство і священне». І він знайшов парадоксальну відповідь. Людина, на відміну від усіх істот у Всесвіті, найкраще наслідує інших. Усі наші найцінніші навички у житті ми набуваємо завдяки тому, що за кимось ідемо і наслідуємо когось. На цьому побудовані фігури вчителів, святих, пророків. Ключова європейська християнська фігура — свідок, авторитет.

Однак сучасні люди виступають проти слідування й намагаються не помічати, що всього, що вони в житті вміють, вони навчилися, йдучи за кимось. Їм хочеться слухати іншу казку. Що вони самостійні й можуть всього досягти самі. Цей міф про самовиховну істоту протилежний фігурі наслідування.

Проблема наслідування, його драма, полягає в тому, що коли ми за кимось ідемо, то дуже швидко, буквально на другому кроці, починаємо порівнювати себе з учителем і говорити: «От і в мене непогано виходить». Пізніше вже думаємо: «Та я знаю набагато більше, ніж він». Зрештою, взагалі доходимо висновку: «Ну то й що з того, що мені різні люди допомагали? Яка різниця, хто мені допомагав, головне, що я сам зумів досягти висот».

Сучасна культура налаштовує сприймати все так, ніби вчителі — це як пігулки, як корисна їжа; якісь обставини, завдяки яким ти зростаєш. Однак Жирар стверджує, що мінімальна порція насильства, яка входить у суспільство, виникає в точці, коли наслідування перетворюється на змагання.

Ось де серце проблеми. Наслідування — це прекрасно, змагання — жахливо. Не виключено, що Нагірну проповідь слід розуміти в такому ключі, що Христос вчить, як наслідувати не змагаючись. Патріарху Афінагору приписують слова: «Суть християнства в тому, щоб не порівнювати». Я цю фразу дуже люблю. Тому що змагання — це заздрість. Або порівняння.

Виникає закономірне запитання: як же можна не порівнювати? Адже це мало не головна здатність людського розуму. Християнство дає відповідь абсолютно надзвичайну. Порівнювати себе можна тільки з Незрівнянним.

Порівнюй себе з Христом. Якщо ж починаєш порівнювати себе з іншими, виникає небезпека повторити молитву фарисея. Фарисей говорив загалом правильні речі. Спочатку дякував Богові за все, та закінчив на чому? — «Дякую, Господи, що я не як той митар». Наталія Леонідівна Трауберг, велика свята наших днів, колись сказала, що гіршою за молитву фарисея може бути тільки молитва митаря. Нічого із закону Божого не виконав, жодної заповіді не зберіг, зате над іншими звеличується: «Добре, що я не такий». Заздрісний митар, очевидно, і є тим явищем, з якого ми почали розмову.

Сказати людині: не порівнюй, не заздри — легко, але виконати важко. Процедури порівняння — іспити, тести, олімпіади — просочують все наше життя. Ми весь час щось із чимось порівнюємо, оцінюємо. Однак християнство вчить цього не робити.

Що означає — не порівнюй? Це означає, що ти маєш справу з чимось настільки величезним, великим і прекрасним, що складно уявити, яке тут може бути порівняння. Тому що ти — обраний. Питання про покликання явно не пов’язане з питанням про порівняння, і якщо людина розуміє своє покликання, їй нічого й ні з ким порівнювати.

Особисто мене лякають ідеї сходів. Коли ми говоримо про духовне життя, часто уявляємо його собі як зростання. Від сходинки до сходинки, вище й вище ми кудись деремося. Проте в аскетиці завжди було зрозуміло, що це — помилка. Бо якщо тобі здається, що ти стаєш краще, це сто відсотків не так. Так, дійсно, збоку люди дивляться й кажуть: ти підіймаєшся, молодець, але зсередини — ні. У всіх святих було відчуття, що вони стали тільки гіршими, тому що усвідомлювали свою гріховність.

Навіть якщо нам здається, що ми ростемо, при погляді збоку весь наш ріст просто смішний. Справа взагалі не в цьому — виріс ти чи ні. Важливо інше: причетний ти до життя чи не причетний? Став ти його частиною чи не став?

Життя — справжнє свято

Хто такий педагог, що таке християнська педагогіка? Це школа, в яку Ісус набирає на три роки. В перший день навчання Він дає перший урок Своїм апостолам — перетворює воду на вино. В останній день — перетворює вино на Кров. Ось короткий виклад всієї християнської педагогіки.

На самому початку Христос передає апостолам найважливішу річ. Повсякденне життя — не нудьга, не виживання, не тягар існування, а свято: вино, бенкет, веселощі й радість. Коли люди це розуміють, вони, звичайно, починають іти за Христом. Виникає слідування: вони ходять, бачать, що все так і є — дійсно, свято.

Поступово вони починають здогадуватися про ціну цього свята. І в останній вечір, коли багато хто в земному житті Христа бачить Його востаннє, Христос перетворює вино на Кров. При цьому говорить, що якщо ви хочете бути причасниками свята, то повинні розуміти, звідки воно народжується. А народжується воно завжди з жертви. З жертви Бога, та й із нашої теж.

Що роблять сучасні педагоги? Вони економлять і пропускають перший крок. Кажуть: життя — відстій, навколо трагедії, катастрофи, усюди наркомани й так далі. Тому, дорогі учні, ви повинні пожертвувати всім, що у вас є, для Бога.

І в дітей у головах відбувається справжня катастрофа.

І не тільки в дітей. Є безліч дорослих, які не заходять у храм на Великдень, хоча приносять кошики, щоб освятити продукти. Навіть якщо на вулиці дощ, холод, огидна погода, люди стоять під парасольками зі своїми пасками, проте в храм не йдуть. А всередині так добре, є місце, і я запрошую: «Зайдіть, там тепло, не треба мерзнути на вулиці». Та ж ні, ніхто не йде.

Я довго думав, що це звичайна людська дурість. Тепер розумію, що в цьому багато страху. Люди відчувають, що якщо вони в храм зайдуть, до них пристане якась таємниця, від якої вони вже не відв’яжуться, а так, мовляв, «не чули, не бачили». І вони навіть здогадуються, що їм у храмі скажуть. У них попросять жертв — щоб вони жертвували всім своїм життям, життям власних дітей і сім’ї.

Таким є ефект скороченої педагогіки. Насправді найцінніше та єдине, чому люди хочуть до Христа, — тому що тільки Він здатний повернути їм досвід свята життя, життя як свята. Якщо ти цього не відчуваєш, решта не важлива. Найжахливіше в педагогіці, найгірше, що можна зробити, — перескочити цей крок. Почати говорити про Христа з Розп’яття і Воскресіння.

Життя — це жертва, і це так і є. Проте людина не може цього вмістити, не відкривши спочатку свята.

Тебе люблять безумовно

Тому, побачивши зло, не треба влаштовувати битву зі злом. Потрібно культивувати добро. Найпрекрасніше в історії з бездомним Миколою, що всі ці два місяці люди намагалися його врятувати, а не займалися пошуком мерзотників, які вчинили підпал.

Взагалі, коли ми дізнаємося про таких людей — ґвалтівників, маніяків, убивць — яка виникає реакція? «Слава Богу, що я не такий!» Тобто ми відразу відчуваємо, які ми добрі й обурені, люди, які за мир і за добро. Це природно, але в цьому й проблема. Ми ніби катапультуємося, відсторонюємося від ситуації, й нам здається, що ми на іншому боці.

Біда в тому, що зло — в нас. Усе велике зло виникло не на порожньому місці. Воно бере початок із мікроподій, які з нами постійно трапляються. І починати треба з них, повернутися на самий початок. Де коріння? Де перша маленька порція зла, яка входить у серце, й ми її не бачимо?

Одна людина, що займається реабілітацією наркозалежних, якось сказала, що хлопцям у реабцентрі найважче вмістити не те, що вони повинні жити за правилами або постійно працювати, а те, що їх люблять. Їм здається, що їх просто весь час дурять. Вони думають приблизно так: «Це ж маячня якась, що тим людям від мене треба?» Тому поворотним виявляється момент, коли ти відкриваєш, що тебе люблять. Це важке знання. Як не дивно, людина цього знання старанно уникає.

Для нашого сучасника, навіть для атеїста, перше й головне запитання — чи люблять його? Християнство — це не історія про те, як я повинен любити, а блага звістка про те, що мене люблять. І це справжнє одкровення! Для покоління, яке пережило ХХ століття і знає, до яких глибин насильства ми можемо дійти в стосунках одне з одним, твердження, що «тебе люблять» — єдине, що може врятувати й утримати.

Ми опинилися серед людей з обдертою шкірою. Все їхнє життя кричить їм про те, що вони нікому не потрібні. Що їх не люблять. Рок-культура — це культура крику. Весь світ людині говорить, що вона нікому не потрібна, але людина шукає й кричить. І докрикується.

Хоча є й зворотна ситуація німоти. Коли ти онімів від того, що милосердя немає.

Людина, навіть далека від Церкви, йде в храм з єдиним запитанням: чи правда, що її люблять? Вона навіть повірити не може, що це правда. Однак все одно заходить, бо інакше чого ще чекати в цьому житті?

Найважчий момент у Церкві — коли ти можеш дізнатися в ній про все що завгодно, крім цього. Тебе напоять чаєм, розкажуть про Трійцю, про те, як треба поводитися. Але духовного досвіду, що тебе безумовно люблять, не буде.

Ось тут точка кризи, місце, в якому справляються з нудьгою. Тому що впоратися з нею може тільки це. Як би ти не нудьгував, як би не вмирав від порожнечі — тебе люблять. Просто знай це. А далі вже будемо розмовляти.  

Журнал "Отрок"

 

Видео

Как перестать бояться будущего?
Как перестать бояться будущего?

Список телефонов доверия для подростков. Детям необходима поддержка как родителей так и учителей. Для этого в Киеве работает множество телефонов доверия, позвонив на которые можно получить консультацию и необходимую психологическую помощь.

Наши питомцы очень нуждаются в финансовой и материальной помощи. Монастырь не в силах помочь такому количеству животных своими силами, поэтому обращаемся ко всем неравнодушным людям с просьбой помочь нашим животным в это трудное для них время.

Для благотворительного проекта по разработке православной духовной атрибутики требуется помощь дизайнера !

По этому номеру телефона вы можете получить квалифицированную консультацию по вопросам относительно туберкулеза...

Огласительные беседы желающими принять Святое Крещение!!!

Приглашаем всех желающих в Студию детского творчества при храме святителя Григория Богослова! В Студии работают две школы: Школа живописи и Школа прикладного искусства.

В храме свт. Луки Крымского каждое 2-е воскресенье месяца проходят молебны с акафистом Божией Матери Неупиваемая Чаша, о страдающих от алкогольной, табачной, наркотической, игровой зависимостей и любящих их близких людей.

До уваги батьків особливих дітей! Проводиться набір діток в «Центр змішаного типу для дітей з функціональними обмеженнями» ГО «Родина»

Розшукуємо пацієнтів з онкологією, які зіткнулись з проблемами у лікуванні, а саме: нестача ліків, зловживання з боку медперсоналу, перепродаж ліків по завищених цінах тощо.

Запрошуємо вивчати мову жестів!

Участились случаи мошенничества в сфере помощи онкобольным детям. Мошенники, представляясь родителями больных детей просят помощь на лечение.

Благотворительная продажа работ (картин, поделок, аппликаций) сделанных руками детей и волонтёров на Изостудии при Институте рака ул. Ломоносова 33/43

Волонтерское движение "Молодость неравнодушна" существует на ваши пожертвования. Ваша помощь значит, что мы сможем продолжать работу!