Новости

«Мене обміняли з третьої спроби» — Максим Колесников

«Мене обміняли з третьої спроби» — Максим Колесников

17 ноября 2023

 

4 лютого 2023 року фото звільненого з полону військового, який тримає в руках яблуко, облетіло сотні медіа й усі соцмережі. На ньому — Максим Колесников, який з березня 2022-го був у полоні росіян. 

Що було найскладнішим у цей час? Як реагували росіяни на українську мову? Від чого Колесников плакав у перші місяці на волі? А також про те, як він ставиться до тих українців, що виїхали й більше ніколи не повернуться додому. І трохи прогнозів — що чекає Україну після перемоги? 

Про все це військовослужбовець і ведучий hromadske Сергій Гнезділов розпитав Максима Колесникова.

Про те, як потрапив у полон

Я був директором з маркетингу у великих торговельних мережах, після АТО повернувся до роботи. У мене є діти. Я мандрував світом, жив дуже щасливо.

Настає 24 лютого — я в оперативному резерві першої черги й дізнаюся про початок війни. Я не вірив до останнього, що буде війна, але дещо підготував: форму, берці. Вдягнувся і поїхав у бригаду. Бригада київська, тому десь за годинку, близько 8 ранку, я вже був на місці. 

Увечері 24-го ми з Києва виїхали на одну з позицій в області. Це була позиція між Житомирською трасою та Гостомелем. Там, у лісі, розташовувався резервний пункт, де мало бути керівництво Міноборони. Наш невеличкий підрозділ — 10 людей та офіцер відділення — залишили там на оборону, плюс були місцеві хлопці, близько 70 людей. Уже 3 березня ми опинилися в оточенні, бо росіяни були навкруги. 7 чи 8 числа вони вперше спробували нас узяти. Їх відбили. Потім були обстріли, ще кілька спроб до нас зайти. 

20 березня о 6 ранку вони зайшли чотирма танками. 8 годин тривав бій. Протитанкове озброєння у нас закінчилось. Один танк пошкодили, але три ще каталися територією — вона досить велика, майже 300 га. Вони катались і розстрілювали наші позиції з танків. У нас загинуло вже доволі багато хлопців. Стрілкового бою майже не було, тому що вони під'їжджали технікою. І коли стало зрозуміло, що в нас уже нічого нема і вони нас усіх просто знищили, командир ухвалив рішення, що ми здаємось у полон. Він нас — тих, хто залишився — фактично врятував цим своїм рішенням.

Про полон

Для них не існує конвенцій. Я відверто про це кажу, тому що нам пощастило, що нас брав російський «спецназ», така частина, де були одні офіцери. Вони нам сказали, що дотримуються конвенції, тому не чіпали нас. Ну, звичайно, руки зв'язали, але навіть дали нам поїсти.

Спочатку, звісно, нерозуміння, розпач, страх невідомості. Потім ми трішки заспокоїлися, тому що все-таки бачимо, що нас не вбивають, не розстрілюють, ніхто не чіпає. Наступного дня нас передали в росгвардію, і там уже жодні конвенції не працювали.

Потім нас перевезли в тюрму у Брянську область. Це було дуже старе радянське СІЗО, де до нас був криміналітет — звичайні їхні злочинці. Їх усіх вивезли й завозили тільки полонених. Там були і військові, і цивільні. Тоді вони хапали по області дуже багато цивільних. Зараз це дуже велика проблема, тому що вони їх не віддають. Якщо стосовно військових є якийсь прогрес, хоч і дуже повільний, то з цивільних вони майже нікого не віддали.

А далі… це важко. Я не можу багато чого розказати, тому що, по-перше, вони роздивляються все, а по-друге, тут сім'ї. І я думаю, що всі ті сім'ї, котрі чекають, розуміють, що це непросто. Вони бачать, якими нас повертають, але додатково їм про це розповідати зараз не варто, тому що це обтяжує.


Максим Колесников

Про обмін

Я тепер уже знаю, що таких рішень щодо мене було три, і два з них росіяни скасували. Тобто вони без жодних пояснень двічі вилучили мене зі списку на обмін. Вони це часто роблять — затверджують якийсь перелік людей, а потім виключають із цього переліку.

Про обмін я дізнався в момент, коли 31 січня нам просто перед вечерею відчинили двері в камеру, а там стоїть їхній натовп, і вони називають два прізвища: одного з моїх товаришів і моє. «На вихід з речами». Ми зібралися, знову ніхто нічого не пояснює. Звісно, була надія, тому що ми знали, що когось обмінюють.

Ми ще переночували там, і зранку нас відвезли на летовище, повозили трішки літачком. Авжеж, вони нам не казали, де ми, але судячи з певних ознак, це був Бєлгород. І нам кажуть: «Вас везуть на обмін. Його сьогодні не буде. Якщо поводитиметесь тихо і спокійно, усі доїдете до обміну». І тільки 1 лютого я дізнався, що це не просто переміщення. Був дуже великий острах, тому що іноді вони просто перевозять людей, теж нікому нічого не пояснюючи.

Був той момент, коли ми розуміли, що вже не просто стоїмо на якійсь точці на трасі, а прибули на кордон. У нас очі зав'язані, але щось трішки підглядаємо, бачимо, що це прикордонний пункт. Потім кажуть: «Зніміть скотч». У нас на шапках скотч був намотаний, щоб ми не бачили дороги. 

І тут відчиняються двері, заходить представник штабу і звертається до нас українською — це прямо щастя. Тому що українська суворо заборонена там, за українське слово тебе можуть покарати. Так от, заходить представник координаційного штабу, звертається до нас: «Хлопці, я вас вітаю в Україні». А нас уже завезли на нашу територію, він нас рахує і каже: «Я вас уже полічив, переходимо, сідаємо в український автобус». І ти відчуваєш… Ну капець що… Настільки буря оця… Ти не віриш, ти щасливий, ти розгублений. Ти вже в безпечному місці, де тебе чекають, раді бачити. 

Потім нас відвозять від кордону кілометрів на 15-20. Якщо я правильно розумію, щоб принаймні «арта» туди не діставала. Ми вийшли, нас привітали журналісти, фотографи координаційного штабу, і дали поїсти.

Нас привезли в перший пункт у Сумах. Нагодували й дали нам речі. І коли тебе запитують про розмір ноги, який у тебе зріст, дзвонив ти родичам чи ні, то розумієш, що знову після всього ти стаєш людиною, яка комусь важлива. Не просто, щоб вона вижила, бо ти там (у російському полоні — ред.) як худоба чи якась річ. Тебе за списком завезли, і бажано тебе за цим списком передати. Що ти, хто ти — нікому не цікаво, крім людей, які тебе допитують. А тут ти цікавий як людина. Ти особистість, яка щось обирає, щось хоче.

Про життя після полону

У мене вже був досвід війни. Я повертався, звичайно, з інших обставин, але все одно пережив там дуже великі обмеження, ризик, оцей стан невпевненості — чи виживеш ти, чи ні. От ці речі я тоді ще пережив, у 2015 році. Хоча, звісно, такого досвіду як полон, який тебе аж так обмежує, ще не було.

А втім, я проходив повернення до людського життя. Щоразу дуже гостро відчував свободу, можливість робити, що хочеш, спілкування з людьми, які до тебе добре ставляться. Перші два місяці, мабуть, я був дуже чутливим. В емоційні крайнощі дуже хитає, поки не заспокоїшся всередині й не зрозумієш, що цей етап закінчився.

Зараз я працюю в консультативно-дорадчому органі Міністерства оборони і намагаюсь допомагати з запровадженням певних змін у системі. Я насправді був рішуче налаштований повернутись до активнішої служби. Можливо, до першої своєї спеціальності в артилерії. Але у квітні з'ясувалося, що в мене є ушкодження, через які треба робити операцію. Відповідно, я не можу бігати, стрибати, носити важке і так далі, тому ступінь моєї придатності різко знижений. 

Про плани та психологічну допомогу

У мене є, скажімо так, генеральне бачення, яке я сподіваюся реалізувати. Я перед війною навчався на психоаналітика, планував змінити своє життя. Мене муляло, що я недостатньо корисний для людей, хотілося робити щось таке, що допомагало б людям. І я знайшов для себе таку нішу. Так сталося, що багато людей зі мною спілкувалися, відкривалися, ділилися своїми проблемами. Я перед війною одного свого товариша дуже вмовляв, і він звернувся по психологічну допомогу. Це реально дуже добре вплинуло на його життя.

Я пішов навчатися, а потім — ковід, повномасштабне вторгнення. Якраз восени 2022 року мав писати диплом, захищатися і починати працювати з людьми. Тому в мене є ця історія. Проте я хочу трішки змінити напрямок, тому що бачу дуже велику потребу. Люди, які повертаються з війни після поранень, каліцтв або з полону, дуже хочуть відкриватися тим, хто їх розуміє, зокрема психологам. А я маю досвід війни, полону, тож багатьом буде легше почати діалог зі мною. А це дуже високий поріг — почати щось казати, ділитися. І я хочу закінчити свою освіту, але скерувати її на загальнопсихологічну допомогу людям після війни, бо вона буде надзвичайно потрібна. 

Є дуже цікаві й корисні ініціативи, але вони ще не стали системною роботою. Я на своєму прикладі бачу, як це може бути й іноді буває. Прийде час, коли потрібно буде, щоб майже кожен психолог у цій країні сказав собі: «Я виділяю зі свого робочого часу певну кількість годин для того, щоб допомагати ветеранам адаптуватись». Без цього ніяк. Щоб найкраща практика стала системною. Бо найкраща практика існує. Вона недостатньо розгалужена, недостатньо систематизована й не для всіх впроваджена. Історії мають бути систематичні, тоді в людей не виникатиме невдоволення, роздратування і страху.

/
Сергій Гнезділов та Максим Колесников

Про завдання, які стоять перед суспільством

Багато людей повернуться до життя, і вони потребуватимуть реінтеграції та допомоги. Це дуже велика кількість дрібних речей. Нам знадобляться інклюзивні туалети абсолютно всюди, куди може зайти людина на візочку чи на милицях. Нам потрібно буде дбати про те, щоб усюди було не слизько, тому що люди ходять на протезах. Нам необхідно буде забезпечити їх роботою. Роботодавці повинні знати, що це не обов'язок держави, адже твій бізнес працює — отже, тебе захистили ці люди, тож ти зобов'язаний надати умови тим, хто це робив, розуміючи, що їм буде важко.

Давайте відверто. Я у своїй професії пропущу кілька років і, звісно, випаду за цей час — щось змінюється, з’являються нові знання. Але якщо я захочу, наприклад, повернутися в маркетинг, то на старті виникнуть пропущені роки. І роботодавці мають зрозуміти, що таких людей багато. Це дуже гідні люди, добровольці. Це люди, максимально гідні поваги в нашому суспільстві. І роботодавцям вигідно, щоб вони працювали. Просто на певний час їм треба дати адаптаційний період. Це не буде просто. Я не очікую, що Міністерство у справах ветеранів зобов’яже надавати адаптаційний період, ні. Це ілюзія, у нас ринкова економіка. Але все ж таки суспільство має сказати своє слово у цьому питанні.

Про необхідність бути сильними

У нас дуже сильний ворог. І хоча я теж дуже сподівався, що вони вмирають ні за що, на жаль, вони готові вмирати ні за що ще дуже довго. Тому нам заважає саме це співвідношення сил, наші спроможності — економічні та промислові.

Там країна, де 140 мільйонів абсолютно слухняного пасивного населення, яке піде вмирати цілими натовпами, якщо цар накаже піти вмирати. Ми маємо справу з організованим злом, часто — високотехнологічним, для якого люди, їхнє життя, їхня цілісність, здоров'я нічого не означають. Тому що вся ця система побудована для того, щоб кілька людей були при владі й цим насолоджувалися, і заради цього вони ладні вбити кого завгодно.

Там це системно — це не просто так. І поки воно існує, це завжди небезпека. Для того, щоб ми вижили як країна, нація, мусимо бути дуже-дуже сильними. Наступне їхнє покоління має вирости у страху перед українцями. Там теж виросте дуже багато дітей, у яких померли батьки. «Папу убили хохлы. Я их ненавижу». Але він має розуміти: якщо спробує помститися — так само вмре, нічого не вийде. І що ми дуже-дуже злі, невимовно сильні й страшенно боляче б'ємо у відповідь.

Наше завдання — зробити все, щоб наші діти й онуки не зіштовхнулися з такою самою війною. Треба зараз бути максимально сильними, і після війни продовжувати бути такими. Нам потрібно бути дуже згуртованими для того, щоби встояти, і не тільки зараз. Вижити як країні, як державі, як нації.

Є дуже багато людей, які поїхали. Вони мають для себе вирішити, що хочуть робити далі. Звісно, вони мають право на будь-яке рішення, це їхнє життя. Я буду дуже вдячний тим, хто закумулює кращий досвід, але потім вирішить, що хоче пов'язати своє життя з Україною. Бо я тут залишусь. Я був у багатьох місцях як турист, десь жив. Але запевняю: у нас дуже цікаво, ми маємо класне суспільство, яке здатне побудувати модерну державу.

Джерело

 

Видео

Как перестать бояться будущего?
Как перестать бояться будущего?

Список телефонов доверия для подростков. Детям необходима поддержка как родителей так и учителей. Для этого в Киеве работает множество телефонов доверия, позвонив на которые можно получить консультацию и необходимую психологическую помощь.

Наши питомцы очень нуждаются в финансовой и материальной помощи. Монастырь не в силах помочь такому количеству животных своими силами, поэтому обращаемся ко всем неравнодушным людям с просьбой помочь нашим животным в это трудное для них время.

Для благотворительного проекта по разработке православной духовной атрибутики требуется помощь дизайнера !

По этому номеру телефона вы можете получить квалифицированную консультацию по вопросам относительно туберкулеза...

Огласительные беседы желающими принять Святое Крещение!!!

Приглашаем всех желающих в Студию детского творчества при храме святителя Григория Богослова! В Студии работают две школы: Школа живописи и Школа прикладного искусства.

В храме свт. Луки Крымского каждое 2-е воскресенье месяца проходят молебны с акафистом Божией Матери Неупиваемая Чаша, о страдающих от алкогольной, табачной, наркотической, игровой зависимостей и любящих их близких людей.

До уваги батьків особливих дітей! Проводиться набір діток в «Центр змішаного типу для дітей з функціональними обмеженнями» ГО «Родина»

Розшукуємо пацієнтів з онкологією, які зіткнулись з проблемами у лікуванні, а саме: нестача ліків, зловживання з боку медперсоналу, перепродаж ліків по завищених цінах тощо.

Запрошуємо вивчати мову жестів!

Участились случаи мошенничества в сфере помощи онкобольным детям. Мошенники, представляясь родителями больных детей просят помощь на лечение.

Благотворительная продажа работ (картин, поделок, аппликаций) сделанных руками детей и волонтёров на Изостудии при Институте рака ул. Ломоносова 33/43

Волонтерское движение "Молодость неравнодушна" существует на ваши пожертвования. Ваша помощь значит, что мы сможем продолжать работу!