Перші враження

Истинно говорю вам,
если не обратитесь и не будете как дети,
не войдете в Царство Небесное
Мф.18:3

Я не раз чула, що «добродетелью побеждаются грехи», що «нужно творить добрые дела». І не помітно для себе спрацьовував механізм самовиправдання — намагаюся жити по заповідям Божим, милостиню даю, всім, хто звертається до мене, намагаюся допомогти...

А ніколи не задумувалася, що фактично, це все не моя заслуга, а милість Божа. Адже добро роблю, тільки коли Бог все так управить, що я стану лицем перед фактом — потрібно допомогти. Інакше, яка ж ти християнка?! І то, ще подумаю, чи таки дійсно це буде добра справа, чи варто... Де ж тут моє власне бажання і праця в розвитку доброчесності, в допомозі ближньому? Так, виникла сама ідея — самостійно йти й допомагати, а не чекати нагоди.

На щастя, я знала, що при Іонінському монастирі є волонтери, які їздіть в дитячі будинки. На сайті монастиря знайшла відповідні посилання та домовилася про відвідання разом з групою волонтерів діток в онкологічній лікарні. Спочатку я пішла в дитяче відділенні онкології, що знаходиться на Ломоносова, а згодом ще й в Міську онкологічну лікарню, що на Верховинній.

Мене одразу попередили, з дітьми про хворобу не говорити і не жаліти. Що вразило саме перше, так це вік дітей 3-7 років (на Верховинні дещо старші 9-14 років) і лисі їх голівки, помащені зеленкою шрами від операцій, худющі ніжки і ручки, як на фото з табору Аушвіц. Діток було не багато — хто відпочиває, хто під крапельницею лежить, у кого просто немає бажання рухатися, тож, за звичай, ми спілкувалися з 3-5 дітьми.

Після молитви, Володимир (куратор групи), розповідає діткам про свято або святого, день пам’яті якого був напередодні. Діти вже мають окремі зошити для недільної школи і вклеюють в них зображення іконок, розповідь про свято/святого, загадки, кросворди. Потім з допомогою волонтерів розфарбовують картинки, роблять різноманітні вироби своїми руками.

І тут відкрилася глибина дитячої чистоти. Ніхто з них, жодним жестом, жодним словом, не вимагає до себе співчуття, не скаржиться на свою долю і на своє життя, не живе минулим і не шкодує про невідоме майбутнє. Життя сприймається таким, як воно є, діти радіють тому, що мають зараз. Більшість діток — далекі від уявлення про Бога, сім’ї явно не часто відвідують церкву. Але від них не можна почути жодних нарікань ні на Бога, ні на долю.

Звичайно вони сумують за домівкою, в лікарні їм нудно, вони радіють приходу волонтерів, спілкуванню з ними, можливості взнати щось нове, навчитися чомусь новому. Завдання волонтера допомогти дитині зробити щось, що в неї не дуже виходить, підтримати позитивний настрій дитини, зацікавити її розповіддю чи можливістю власноруч зробити щось гарне. Адже діти цілими місяцями живуть в лікарні, без своїх друзів, без рідних, домашніх улюбленців.

Як і будь-яка хвора людина, вони швидко втомлюються, дуже чутливі до протягів. Але очі у них світяться радістю і вірою, що все буде добре, їх душі не знають нарікань. Ці діти є прикладом смиренності і покірливого прийняття волі Божої.

Віталіна Дворовенко

Координаторы направления:
Володя Лень, тел. (093) 546-93-00