День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій

Напередодні початку Різдвяного посту українські віруючі молитвою згадують усіх тих, хто загинув внаслідок «посту від диявола» — саме так названо злочин, що увійшов в нашу історію, як Голодомор. 26 листопада — особливий День молитовного поминання усіх його невинно знищених жертв.

Саме цього дня традиційно звершується поминальна Божественна літургія, за якою згадуються жертви голодомору та політичних репресій. З благословення Блаженнішого Митрополита Володимира, богослужіння відбудеться в Успенському Соборі Києво-Печерської Лаври (Стефанівський приділ, вхід з північного боку) .

...Лунають поминальні дзвони, мерехтять вогники запалених свічок — данина пам’яті та співчуття; підноситься молитва — прояв любові до тих, які відійшли до Вічних Осель через страшні муки. Вшановується народ, який було розіп’ято — спочатку духовно, а потім — і тілесно, і розіп’ято здебільшого ту його частину, яка жила споконвічними християнськими чеснотами — релігійно-свідоме, вільнолюбне і працьовите селянство, носія історичного українського генотипу, що не вписувався в модель тоталітарної імперії...

Але це соборне, загальнонаціональне поминання стає ще однією вкрай важливою ознакою — ознакою того, що наш народ воскресає, і воскресає він во Христі, воскресає Дивом та Промислом Божим разом з воскресінням Церкви Христової, яку пекло історії не здолало...

***

Православна Церква завжди розділяла біль свого народу. В страшні роки репресій вона рясно вмила кров’ю мучеників святу Українську землю. Вшановуючи загиблих, Церква звершує їхнє поминання, підносячи за них Безкровну Жертву під час Літургії.

Відповіддю щодо офіційного ставлення УПЦ до трагедії голодомору стали не лише поминальні заходи на загальноцерковному рівні. У 2003 році було видано книгу ігумені Серафими (Шевчик) «Піст від диявола», яка дивиться на трагедію голодомору очима Православної Церкви — крізь призму документів епохи та спогадів учасників страшних подій.

Вступне слово до цієї книги, написане Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром, дає вичерпну духовну оцінку тим подіям. До вашої уваги — вибрані рядки з нього:

«У XX сторіччі український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії — голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, зазнала масового голоду...

...Існує фактор, який об’єднує цей соціальний катаклізм і решту репресивних акцій тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду — відречення від Боголюдини Христа і християнської моралі та обрання нової віри — в людинубога, в антихриста. Адепти цієї віри зажадали побудувати рай на землі, домогтися світлого майбуття для людства. Але майбуття без Бога. Їхнє світло на справді було темрявою. Їхній світогляд базувався на засадах вічної пітьми, бо тільки Бог з джерелом світла. Їхня ідеологія замість блага несла зло, бо тільки Бог є Творцем усякого блага. Де без Бога будують рай, там з’являється пекло. Замість обіцяного райського життя опутаний радянською ідеологією народ прийняв пекельні муки.

В 1930-ті роки Україна вперше пережила штучний голод, масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому і людиноненависницькому середовищі міг статися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольської помсти за неспроможність викорінити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу синівську пам’ять про Бога, любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод прирекла націю і на голод фізичний.

У людей відібрали хліб, як перед цим намагалися відібрати насушний хліб духовності. родюча нива тоді, як і завжди, дала достатньо хліба сумлінним трударям. Але весь зрошений потом селянства хліб було вилучено. Забирали все, чим можна було підтримувати життя, — до останньої зернини. Тих, хто збирав колоски на полях, розстрілювали. Агонія голоду була воістину пекельною. Мерців не встигали ховати. Багатьох закопували у спільні «могильники» ще живими. Особливо страждали діти. Молох більшовизму поглинав ці невинні жертви з диявольською бездушністю. Україна втратила тоді мільйони своїх дітей. Усі вони зазнали тяжких мук і жахливої смерті. А ті, хто вижив, назавжди запам’ятали, що таке «рай на землі», коли він без Бога. Багато років минуло відтоді. Час лікує душевні рани, але рану в серці України загоїти неможливо. Вона завжди буде невгамовним болем нагадувати про час, коли над Україною, над іншими народами колишньої радянської спільноти панував диявол.

Українська Православна Церква у глибокій скорботі молитовно згадує жертв голодоморів та інших репресій радянського тоталітаризму. Постраждалих — десятки мільйонів: розстріляних, закатованих у в’язницях, страчених через різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількості жертв не було навіть на війні. Воістину, режим вів кровопролитну війну з власним народом.

Церква суворо засуджує чинники, які призвели до цієї трагедії. Виправдання їм немає. Сама історія винесла вирок. Ніякі репресії не змогли врятувати державно-політичну систему, яка за базис обрала гріх та богоборство, (знехтувала) спаплюжила, знищила ґрунтовні моральні принципи людства — віру, надію і любов. "Горе тим, хто задумує беззаконня«(Мих. 2, 1). Справа таких «справа злочинна» (Пс. 100, 3). «Їх кінець — загибель» (Фил. 3, 19).

Церква застерігає від глибокої хибної та антигуманної ідеології, що зробила подібну трагедію, і закликає до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в різноманітних його формах.

Церква закликає до відмови від екстремізму, нетерпимості, помсти, братоненависництва, розділення на своїх і чужих. У Бога чужих немає. Настав нарешті час духовного єднання народу України, повернення до споконвічних духовних цінностей. Історія виразно показала, до чого призводить зречення християнських засад. Лише свята віра, тверда надія та всеперемагаюча любов допоможуть побудувати гідне майбутнє та застережуть від помилок минулого.

Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку кончину під час голодомору. Як любляча Мати, свята Українська Православна Церква молиться за їхній упокій в оселях праведних і оголошує їм вічну пам’ять.

Душі їх во благіх водворяться. І пам’ять їх — в род і род".

"target="_blank" rel="nofollow">Диякон Миколай Лисенко