Пригадуються мені події не так далекого 2010 року, коли по виразах облич моїх близьких можна було з легкістю здогадатися про їхні думки: «Чому це лихо нагрянуло саме в нашу родину? За що нам таке? Що нам тепер робити?». Щось приблизно таке першим виникає в головах більшості людей в ті хвилини, коли свідомість більш-менш повертається після шоку, отриманого від почутого діагнозу...

На перший погляд така ситуація може здатися глухим кутом. І для більшості українських родин це більше ніж реалії, нажаль.

Хочеться тішити себе думкою що це все сон і наступного ранку все повернеться на свої місця і онкохворий відкриє очі в своїй затишній кімнаті, а не в лікарняній палаті і відчує себе абсолютно здоровим, як раніше...

Але зовсім недавно ніби пролунав грім серед ясного неба і з’явилися тривожні грозові чорні хмари, які нічого доброго не віщують. Так, почути діагноз «рак» — це завжди несподівано.

Батьківське серце по-особливому стискається, починає боліти та тривожніше пульсувати, коли діагноз постановлено дитині і необов’язково своїй. Мимо волі усвідомлюєш, що самостійно боротися з цією хворобою — це як голими руками дертися на скелю.

Непідйомні суми, необхідні для лікування здаються просто захмарними та нереальними для бюджету всієї родини.

А в тих умовах, що створені сучасним вітчизняним МОЗ та державною системою загалом, до фінансової проблеми додається проблема доступності ліків в Україні.

Адже для того, щоб ефективно боротися із раком, хвора дитина має бути своєчасно забезпечена і ліками, і необхідними витратними матеріалами, яких на сьогодні у відділеннях лікарень нема.

Коли необхідно терміново надавати хворій дитині кваліфіковану, швидку та якісну медичну допомогу, батькам треба думати яким чином і де дістати спочатку кошти на лікування, а вже потім де діставати необхідні препарати (детальніше тут) та супутні допоміжні матеріали...

Але стіну пробити треба — за нею новий світ, нова дорога, нова доля. Зібрати усю мужність у кулак та боротися наперекір усьому — в першу чергу наперекір державі, яка зазвичай керується статистикою, в дива не вірить, а більше любить вішати клеймо і як кажуть в народі — ставити хрест; наперекір рідним, які в більшості випадків звикли сліпо довірятися офіційній медицині і відповідно намагаються допомагати з опущеними руками, відчаєм і мокрими очима; та й зрештою наперекір собі, а швидше своїй байдужості в різних її проявах.

Так, сльози, які проливають рідні онкохворого, наповнені страхом, відчаєм, душевним болем, співпереживанням і вони є найщирішими, але одними сльозами ділу не зарадиш...

Далі мені хотілося згадати про Бога, віру, церкву, християнство та вкотре ділитися своїми знаннями, переживаннями та досвідом, акцентувати увагу на необхідності починати з духовності, про яку говорив отець Віталій Поровчук на прес-конференції, що проводилася в день онкохворої дитини та була присвячена висвітленню поточних проблем лікування таких дітей в Україні.

Але мабуть краще в даному випадку не робити акцент на духовні цінності, а вибрати більш сприятливішу обстановку, ніж зараз? Сформовану корумповано-брехливу систему одними сльозами та духовністю не зломити...

Олександр Гончарук

Эту публикацию можно обсудить на нашем форуме