— Пане Владиславе, як Ви вважаєте, наскільки важливим для князя Володимира були його предтечі — князь Аскольд, свята рівноапостольна княгиня Ольга, які також були хрещені в православній вірі. Чи сприяли вони, на Вашу думку, формуванню християнського світогляду Володимира?

— В історичній науці існує принцип — враховувати спадковості подій. Є причина — і є наслідок. Жодна історична подія не проходить без якогось наслідку. А тим більше, якщо йдеться про події, на які дивляться багато людей. Наприклад, вчинок правителя. Це подія, яку знають, яку обговорюють, яка може вирішати долю народу. Може, не кожного громадянина, але ця подія так чи інакше відбивається на долях сотень і, навіть, тисяч людей, на долі територій, регіонів. Безумовно, свята рівноапостольна Ольга та її рівноапостольний онук аж ніяк не є виключенням із правила.

«Цю віру грецьку прийняла і поважала твоя бабка — княгиня Ольга, а вона була одна з мудріших людей»

Згадаємо хрестоматійний епізод, коли Володимир усвідомив: для Русі культурні впливи Візантії і свідомість тодішньої еліти русичів перебувають на такому рівні, що вірність поганським традиціям уже вичерпує себе. Навіть для найбільш просвітлених людей із боярства стало тоді очевидним, що треба переходити до якогось іншого світогляду. До світогляду більш гармонійного, який починається з визнання того, що є єдиний Творець людства і світу, і є — єдина доля світу та людства.

Володимир завагався: Бог — єдиний, але є кілька поглядів на те, як вірувати в Єдиного: є християнство, мусульманство й іудаїзм. І князь не лише приймає у себе послів, які представляють йому на розсуд ці вірування, але і відсилає делегації до різних оточуючих країн. Нарешті, коли Володимир збирає у себе всі ці відомості, то схиляється до християнства.

Ми Володимира зображуємо на іконах не таким вже і старцем, проте вже досить зрілою людиною, яка багато чого зробила, створила міцну християнську державу. Але не будемо забувати: коли Володимир приймав віру, хоча він був і досвідченим князем, політиком, але був тоді ще досить молодою людиною, яка вагалась.

Саме в цей момент лунає фраза бояр, серед яких — люди, старші віком за Володимира. Вони кажуть: «Цю віру грецьку (тобто християнську) прийняла і поважала твоя бабка — княгиня Ольга, а вона була одна з мудріших людей. Якщо б ця віра була поганою, княгиня б її не прийняла, бо мала дуже мудрий розум».

Це кажуть бояри, які не просто щось чули чи бачили — вони знали Ольгу особисто. Серед цих бояр, напевно, були ровесники Ольги, і Володимир для них був як онук. Своїм авторитетом вони підтвердили, що, мабуть, слід надати перевагу християнству. Тим більше, що і нова делегація підтверджує: «Ми були в Константинополі і не знаємо, чи ми на небі стояли, чи на землі». Ще одну фразу багато цитують, яку вони сказали після: «Ми не зможемо забути краси такої. Як би ти, княже, не вирішив, ми (ті, хто їздили до Софії Константинопольської) особисто не повернемося до поганства».

Читаючи «між рядків», ми бачимо у цих слова сповідування: «Якщо ти навіть завтра обереш не християнство, а, наприклад, іудаїзм, мусульманство чи латинську віру (за обрядовою стороною західне християнство відрізнялося від східного), і, навіть, якщо ти нас велиш стратити, — ми готові загинути, але вже не забудемо того, що відчули, і від того не відречемося».

Володимир вислухав кілька таких сповідувань. А перед сповідуванням бояр було ще одне — мученицька смерть святих варягів Феодора та Іоанна. На тому самому місці, де вони прийняли смерть, на їхній крові, Володимир побудує першу на Русі кам’яну православну церкву, бо дерев’яна в Києві на той час уже була.

Мученицька кров — це насіння, і де воно посіяне, там християнство не зникає, а навпаки — збільшується

— Тобто, Ви хочете сказати, що загибель від язичницького нападу варягів Феодора та Іоанна вплинула на князя Володимира, тому що він сприйняв це близько до серця?

— Це не моя думка, це думка теж вже усталена в історичній літературі про Хрещення Русі. І мені здається, що ця думка цілком слушна.

Ще в перші століття християнства з’явився відомий вислів: мученицька кров — це насіння, і де воно посіяне, там християнство не зникає, а навпаки — збільшується. Чому? Тому що люди, які стають свідками мучеництва вірних Господу людей, дивуються: «Як людина витримала? Отже, щось є таке у неї в серці, що дорожче за земне помилування? Спокій, якісь інші земні блага...». І людина не може забути, кого вона побачила, кого вивели на лобне місце і стратили. Уявіть собі: стояв натовп, може, не весь натовп, а певні люди, які стояли і все це бачили, йшли додому і думали: «Щось за цим всім є!» І потім вони шукали контакту з християнами, слухали, читали, обдумували — і самі ставали християнами. Приблизно теж саме — у стражданнях святих Феодора та Іоанна.

Крім того, у Києві вже були засади для їхнього подвигу: за часів князя Аскольда мала місце перша спроба християнізувати Русь, але йшлося не про всю Русь — від півночі до півдня, а про ту групу племен, яка перебувала на той час в політичній орбіті Києва. Ця спроба, хоча і мала тимчасовий успіх, потім наштовхнулася на язичницьку реакцію. Навіть Татищев, російський історик XVIII століття, або вважав гіпотетично, або мав втрачені на сьогодні літописні докази про те, що за спиною у Аскольда склалася язичницька змова: Олега запросили з півночі, щоб він здійснив тут державний переворот і відсторонив від влади Аскольда.

Отже, за Аскольда Русь сприйняла перше насіння, але цілком була ще не готовою. Між Аскольдом і Володимиром — майже півтора століття. Це доволі багато. Це як між нами, скажімо, і ліберальними реформами Олександра ІІ часів Російської імперії.

Безумовно, справи Аскольда в Києві безслідно не пройшли. Була реакція, якийсь час християни ховалися. Потім, за часів князя Ігоря, після смерті Олега, починається період віротерпимості, бо саме за часів Ігоря, який помер язичником, в Києві вже з’являється дерев’яна церква святого пророка Іллі — борця із язичництвом у давньому Ізраїлі.

Вона стоїть не на горах, де резиденція князя, де поганські ідоли — офіційне капище, а в цікавому місці — на Подолі, де торгово-ремісничий посад, де живуть рядові кияни. Вона стоїть на березі Дніпра, поблизу пристані, де розвантажуються торгівельні кораблі, що прямують Дніпром до Русі з християнської Візантії.

Тобто, це — і храм міської громади християн, і одночасно портовий храм. Візантійські купці, сходячи на берег, насамперед йшли у храм подякувати Богу за те, що вони досягли Києва. Приблизно на тому місці, де стояла ота дерев’яна церква, сьогодні стоїть кам’яний храм пророка Іллі, збудований у 1692 році.

Ніби, все тихо: князь реалізує свій політичний курс, зміцнює владу, консолідує племена навколо столиці і раптом — виклик. Смиренний, але виклик

Безумовно, Володимир знав, що серед киян є християни. Але він зробив останню спробу реанімувати язичницький пантеон. У кожного з племен був якийсь свій культ, і князь хотів знову згуртувати племена навколо Києва, але тут сталася особлива подія.

Родина — батько й син — були таємними християнами. На жаль, ми нічого не знаємо про дружину Феодора. Можливо, він був вдівцем на той час — літописи та житія нічого не кажуть. Феодір був скандинавом за походженням, якийсь час він служив у Візантії, там, імовірно, і прийняв християнство. Але потім, переїхавши на службу до київського князя, сповідував християнство таємно. Мабуть, він відчував, що тут така ситуація. Серед повчань апостольських часів є така настанова — не наражайся на те, щоб тебе схопили: треба сповідувати віру відкрито тоді, коли розкрито твоє християнство.

І Феодір поводився саме так — він таємно сповідував християнську віру. Але коли за його сином приходять волхви, щоб зарізати хлопця «богам», батько відкрито сказав: «Ні! Я — християнин і бісам своє дитя не віддам! Якщо ваші боги чогось варті, хай самі прийдуть і візьмуть — подивимося». Посланці князя привели натовп, який почав руйнувати садибу Феодора, і батько з сином загинули.

Безумовно, Володимир знав про все це. І це не могло не справити враження. До цієї миті все ніби доцільно: князь реалізує свій політичний курс, зміцнює владу в Києві, консолідує племена навколо столиці і раптом — виклик! Смиренний, але — виклик! Це, можливо, змусило згадати розповіді бабусі Ольги, візантійських дипломатів, купців і тих співвітчизників, які щось розповідали про віру візантійців...

Вустами Святослав говорить та частина людства, яка і сьогодні каже, що християнство — це релігія якихось слабаків

Тут — час згадати про ще одну цікаву деталь. Ми кажемо: «Свята рівноапостольна Ольга — мудра, успішна жінка-політик». Але спробуємо на хвилиночку уявити, що це жінка, яка дуже багато страждала у житті. По-перше, вона ще молодою втратила свого чоловіка. Так, безумовно, Ігор постраждав, можна сказати, за певними поняттями, справедливо, тому що силоміць брав у деревлян данину, більшу за договірну. Тобто, він сам порушив звичай, закріплений угодами деревлян із Києвом. Але яка різниця удові? Вона втратила чоловіка, і в неї на руках залишився син, якого треба виростити князем.

Коли ж на схилі свого життя вона сама прийняла християнство і зовсім інший світогляд, то, безумовно, як будь-яка любляча матір, захотіла поділитися цим відкриттям Христа з найбільш близькою для неї людиною — сином. Але що відповів син? Він сказав: «Мамо, з мене буде моя військова дружина сміятися».

Вустами Святослава говорить та частина людства, яка і сьогодні каже, що християнство — це релігія якихось слабаків: вони, мовляв, самі не вміють жити, не мають мужності, не вміють «ліктями працювати», щоб собі дорогу прокласти, тому вони вигадали собі віру про те, що їх пожаліють, їх захистять, дадуть після смерті все, чого не досягли на землі.

З іншого боку, Святослава можна зрозуміти. Це був справжній князь, воїн. Він не знав, що таке розкіш. Він принципово її відштовхував від себе, чим дивував візантійський двір. Коли йому пропонували в якості дарів багатства — його цікавила зброя. Він спав на кінському сідлі, їв разом із вояками, просто підсмажуючи м’ясо на вогнищі, одягався просто. Нічим не відрізнявся. І от такій людині раптом кажуть: «Підставляй щоку» і т.ін.

Не можна казати, що Ольга — добра, а Святослав — поганий. Він — «продукт» своєї епохи, робить вибір на підставі поверхового погляду на християнство. Святославу чогось не вистачає — віку або досвіду, або часу для глибоких роздумів.

Пам’ятаю один епізод з життя. Ситуація була наприкінці 1980-х років, десь напередодні 1000-ліття Хрещення Русі. Літня жінка сказала: «Я в Бога не вірю, але розумію віруючих бабусь: їм скоро помирати, вони це знають, і щоб не було страшно — вірять». Може і Святослав так думав: «От, матір вже стара...».

Хоча Святослав заперечував віру, проте благородно вчинив після смерті матері: виконав її заповіт — поховати христинкою, не спалювати на поганському вогнищі. Запросив священиків, дав їм можливість все виконати православним чином.

Проводячи життєві аналогії в різних століттях, краще розумієш, що могла відчувати в ті далекі часи свята Ольга...

Мені це нагадує Бальзаківську «Обідню безбожника». Благочестивий водовіз-католик замінив батька молодій людині, яка хотіла отримати вищу освіту, але бідувала. Хлопець вивчився, став успішним лікарем, дуже дбав про названого батька. Але критично ставився до віри. Коли водовіз помирав, то просив вихованця: «Синку, будь ласка... Я знаю, що в тебе своє ставлення. Я тебе не примушую. Тільки прошу — замовляй за мене раз на рік месу». Друзі цього лікаря не могли зрозуміти: він іронічно висловлюється про віру, але раз на рік стоїть на месі як правовірний католик! Одного разу друзі почали вимагати від нього пояснити свою поведінку. Лікар відповів: «Я дав слово. А я цю людину люблю і поважаю. Це була справжня віруюча людина, і коли я стою на цій месі, теж молюся: «Господи, якщо Ти йому дав таку щиру дитячу віру, дай і мені її хоч трошки, якщо Ти є!»»

Погляньмо: Святослав міг би вчинити інше: «Що там навигадувала стара матір!» Але ні! Поховав — як християнку. Вона страждала, що він не став християнином, але в нього вистачило вірності руським традиціям — поважати старших, і вистачило поваги до матері. Так, був у Святослава ще й інший епізод, коли він програв битву візантійцям і з люті наказав зруйнувати київські церкви. І все ж, на особисту материнську вірність християнству не підняв руки.

...Ольга ж покладала надії на онука — Володимира. І, як показує історія, ці надії, на щастя, не були марними.

У радянські часи подібне відбувалося у тисячах родин. Наприклад, бабуся, яка пам’ятала «царя-батюшку», але бачила, що діти отримують у школах «правильне» радянське виховання щодо релігії, — тихенько щось робила для онуків, сподіваючись, щоб хоч вони сприйняли віру колись. Одному — іконку дала потримати у руках, з іншим — до церкви сходила.

Мої старші родичі розповідали, що прабабуся, яка не була особливо релігійною, таємно від моєї бабусі мою матір немовлям віднесла до церкви та похрестила!..

Отак, проводячи життєві аналогії в різних століттях, краще розумієш, що могла відчувати свята Ольга. Як показує історія, її надаї на онука, на наше щастя, не були марними.

Існує версія, що за пошуками на шляху до християнства стояв банальний політичний розрахунок — зміцнити авторитет Русі на міжнародній арені

— Дивовижний екскурс. Я перенісся подумки в ту епоху. Зізнаюсь: для мене, особисто, більш-менш зрозумілі пошуки віри Володимира — вони досить рельєфні в його біографії, але незрозумілий той поштовх, який відбувся з княгинею Ольгою — я його не бачу в історичному контексті. Можливо, її історія життя скромна порівняно з життям князя Володимира. Взагалі, існують якісь версії стосовно того, що підштовхнуло княгиню до християнства?

— Існує версія як і щодо Ольги, так і щодо Володимира, нібито за пошуками на шляху до християнства стояв банальний політичний розрахунок — зміцнити авторитет Русі на міжнародній арені. Тому що дуже багато країн Європи на той час уже прийняли християнство або західного обряду, або східного. Ці держави вважали себе більш елітарними в Європі.

Русь часів Ольги — це вже дуже велика за територією держава — з міцними торгівельними і політичними зв’язками. Вона простягалася від Балтійського моря на півночі до порогів Дніпра на півдні. Величезна територія! Безумовно, треба було примушувати сусідів поважати Русь, як геополітичну реальність. Тому існує таке тлумачення, що наша країна шукала визнання — і через те обрала християнство. Але... Безумовно, не треба, намагаючись шукати пояснення тим чи іншим історичним подіям, відкидати якісь раціональні мотивації, разом із тим, не слід впадати у крайнощі — забувати про щось цільком людське, що поза політикою та поза економікою.

Адже мали місце такі випадки. Наприкінці 1980-х приходила людина до Церкви на хвилі відродження і думала собі: «Тут потрібні руки і голови. Попрацюю, зароблю». Не всі ж ішли тільки у пошуках істини. А потім, попрацювавши, наприклад, на будівництві храму, та ж людина приймала християнство вже за покликанням, і заробіток переставав бути головним мотивом. Така людина потім зберігала вірність своєму храму навіть у жебрацькі 90-і, коли була спокуса піти заробляти в іншому місці. І так працювала до самого освячення храму.

Чому б не припустити, що і в житті Ольги були якісь події, які не відображені на сторінках літописів, але відбувалися так само, як і сьогодні відбуваються в житті наших сучасників.

Існує легенда про те, як колись Ольга проходила через Поділ, і біля Іллінської церкви якийсь юродивий закричав: «Ольго! Ти — велика грішниця! Тобі треба каятися!» Мабуть, йшлося про древлян, про жорстоку помсту за смерть Ігоря. Було таке насправді, чи це виключно фольклор, але, знаєте, «сказка — ложь, да в ней — намек». Можливо, пригадувалося минуле. Як кажуть, людина в житті земному проходить кілька вікових кордонів, на кожному із яких переоцінює минуле, свої погляди і вчинки.

Хто був неофітом знає, як воно, коли тобі відкривається зустріч із вірою

— Пане Владиславе, повертаючись до постаті рівноапостольного князя Володимира. Усім, особливо світським історикам, притаманно висловлювати сумніви щодо щирості його навернення, напевне, у такий спосіб намагаючись вступити з християнами в полеміку. Адже Православна Церква канонізувала князя, і це не дає спокою секулярній історичній науці. Оскільки Ви самі є членом Церкви, на Ваш погляд, наскільки щирим було прийняття християнства і наскільки кардинально людина, яку ми знаємо як Володимира-Хрестителя, відрізнялась від Володимира Святославовича «зразка» дохристиянської доби?

— Ви вірно сказали про те, що можна дивитися на історію, перебуваючи в Церкві, або бути зовні. Я цим зауваженням аж ні трішечки не хотів би образити людей, які дивляться на історію не з точки зору церковної. Бо і з церковного погляду іноді існує ризик якихось невиправданих узагальнень, прикрас, але такі прикраси з’являються, коли просто не вистачає професіоналізму.

Справа в тому, що доки ти сам не переживеш досвід власних змін, важко повірити, що таке може бути з іншою людиною. Тому виходить так, що коли ми дивимося на Володимира зовні, то бачимо політика, князя, діяча, в якого є певні мотивація, мета і шляхи. Зовні вибудовується одна логічна смуга: ось це він зробив заради того, те — заради цього. Дійсно, тоді контраст, відображений у літописах, викликає подив. Людина блудила, підступно вбила брата, зґвалтувала дівчину-княгиню... Як після такого ця ж людина раптом стає милосердною, побожною і врешті змінюється на свою власну протилежність?!

Але хто був неофітом, а ваш покірний слуга їм був, той знає, наприклад, як воно, коли тобі відкривається зустріч із вірою.

Наведу приклад зі свого життя, може, він це трошки проілюструє. Я дуже люблю наш Київ, наші православні святині. Але пам’ятаю, коли був старшокласником, мій дідусь, вже, на жаль, покійний, повів мене у Києво-Печерську Лавру. Він не був віруючою людиною, але дуже поважав культуру. Там, де Церква зробила внески у розбудову культури, він завжди Церкві «віддавав належне» і вважав, що онук має бути з цим культурним надбанням ознаймолений. Він повів мене в Лавру, і Лавра, у гарному розумінні цього слова, приголомшила — майже тисячолітня історія, храми, розписи, іконостаси, мощі, печери, подвижники такі, як преподобні Нестор, Агапіт, Антоній і Феодосій. Але йшли ми, екскурсанти, по печерах, а між нами йшов хлопець і оглядався то на одних, то на інших, ніби щось приховував, а потім — різко нахиляється над мощами, цілує й іде далі.

Я тільки тепер здогадуюсь, що він міг відчувати!.. Пам’ятаю його трагічні очі: на нього дивилися як на психічно хворого, як на дикуна. А він терпів ці погляди, і мовчки прикладався до мощей...

А тут — в обителі прп.Сергія — ніхто вмирати не збирається: гудуть дзвони, триває служба, горять лампади...

У мене відчуття тоді були якісь роздвоєні. З одного боку, мене дивувало, що людина може бути такою «фанатичною», а з іншого боку, мені було якось шкода людину, що вона так страждає. Я не можу сказати, що я тоді відчував повагу до цієї людини, — дуже «ідейно правильний» був, але... Через рік я вперше в житті опинився у Троїце-Сергієвій Лаврі під Москвою, а вона тоді була вже діючим монастирем, на відміну від Києво-Печерської.

І от все те, про що нам розповідали у школі, і не тільки у школі, — розвалилося на очах! Нам розповідали, що повмирають радянські віруючі бабусі, яких ми, радянські піонери, останніми бачимо, і Православ’я зникне: воно потрібне тільки тим, хто й досі не зміг сприйняти радянське бачення життя. А тут — в обителі преподобного Сергія — ніхто вмирати не збирається: гудуть дзвони, триває служба, горять лампади! Цей світ преподобного Нестора, преподобного Сергія жив, дихав! Біля храмів проходили молоді семінаристи — майбутні священики, а не дідусі, яким завтра помирати. У них попереду — ціле життя!

Так само і в неофіта: під час перших кроків на шляху віри, виникає відчуття контрасту між попереднім життям і життям новим. Святі отці пишуть, що Господь дає таку початкову благодать, щоб підтримати, бо потім почнеться боротьба за те, щоб зберегти у серці віру, щоб підніматися вище по цих східцях. Це буде вже боротьба сувора — будуть і спокуси більші, і випробування сильніші, і щоб людина трималася — Господь дає радість, яку потім ми згадуємо у важкі хвилини.

От як у шлюбі... Урочисто відбувається вінчання, а пізніше, серед труднощів буденного сімейного життя, коли люди відкривають один в іншому не тільки симпатичні риси, згадка про благодатну радість перших днів стає одним із знарядь підтримки в мить спокуси щодо розпаду.

Тож, чому не уявити, що Володимир — князь, Божий обранець та обранець історії — був людиною, яка також відчула контраст між своїм минулим життям і початком нового життя?

Володимир похрестився — і став святим. А чому б і ні?

— Розкажіть, будь ласка, більш детально про це. Ми часто бачимо його зображення на гривні або в храмі на іконі. Ким він став після Хрещення в історії?

— Читайте «Повість минулих літ». Тут можна цитувати й цитувати. По-перше, він став дуже побожною людиною, почав будувати храми, творити справи милосердя. Літописець пише про те, що він відсилав по різних кінцях Києва своїх гінців, і вони викрикували: «Де є немічні, старі, хворі, покажіть нам». І де люди відгукувались, туди заносили з князівських палат або комор продукти, одежу, можливо, й гроші, або князь запрошував до себе тих, хто міг прийти.

Дехто вважає, що це все — пізніші додатки до літопису, що позитивний образ правителя штучно вимальовано пізніше. От, похрестився — і став святим. А чому б і ні?

Якщо сьогодні, через тисячу років, ми спостерігаємо, що такі приклади є в житті, коли людина і пиячила, і курила, і грабувала, і, може, в тюрмі сиділа, а потім зустріла у своєму житті Христа — і змінилася. Відчула в душі Його благодатний дотик, відчула, що вся її душа відштовхується від минулого, хоче його перерости і піти далі. Саме так, як апостол каже, стати новим творінням у Христі. Чому ж таке не могло відбутися з Володимиром?

Я особисто припускаю, що все, про що йдеться у літописі стосовно змін у характері Володимира, могло мати місце. Мабуть, дійсно, щось — відповідно до літературного агіографічного канону — було підправлено, додано, але це форми, це література. Проте за цим могло стояти реальне життя.

Наведу конкретний історичний приклад, коли реальні події в житті святої людини задокументовані сучасниками, а пізніша агіографічна література, хоча і доповнює картину цих подій новими деталями, проте «виникає» не на пустому місці. Йдеться про святого князя-мученика Михаїла Чернігівського. Ми маємо його пізнє житіє. Там мовиться про те, як він постраждав у монгольській орді за віру, як його мучили, як йому родичі радили хоча б формально вклонитися вогню, перш ніж піти до хана на аудієнцію. Він відмовився.

Так от, через кілька років після реальної смерті Михаїла про його мучеництво написав у своєму описі орди папський дипломат Плано Карпіні, який відвідав підкорені монголами землі на Русі. Деталей — менше, але засвідчено головне — мучеництво князя за віру в резиденції хана.

Житіє — це словесна ікона, не історична хроніка. Вона зображує торжество, гідний Христа підсумок життя святої людини. Мета агіографії — показати, як вірність заповідям Божим допомогла людині подолати всі спокуси.

Хтось із відомих істориків сказав, що дивною відмінністю Християнства є тотожність зафіксованого у писемних джерелах духовного досвіду людей різних епох і культур. Якщо сучасний досвід підтверджує можливість зміни людей на краще після зустрічі з Христом, то які підстави вважати той самий досвід неможливим у минулому?

Пролунало головне: Христос є Бог, який врятував в людині людину і повернув їй Вічне життя

— Розмова про цю епоху — історію святості на Русі — не лише цікава, а нагально потрібна. З Вами спілкування надзвичайно є цікавим, змістовним і якось воно надає нового дихання усім цим усталеним картинам. Перед тим, як попрощатися, ще одне запитання: історія не знає таких слів «якби», але: чи можна собі уявити нашу сьогоднішню державність, нашу сьогоднішню культуру, нашу сучасну історію без вчинку Володимира в тому далекому Х столітті?

— Безумовно, ні. І нічого оригінального в цій відповіді немає. Без приєднання до родини християнських народів Європи Русь не стала б тим, чим вона була у період своєї єдності.

З християнством прийшло, по-перше, нове бачення світу. Порівняно з язичництвом, це було більш людяне бачення світу, а з усіх релігійних поглядів на світ — найбільш людяне. Тому що лише християнство сповідує: Бог став людиною, щоб людина стала Богом. І лише християнство знає Бога, який не просто став Людиною, а Який постраждав за людину, постраждав, коли не був ні в чому винним. Постраждав за тих, хто намагався обрати егоїзм замість любові.

У чому полягає Християнство? Є два шляхи. Один з них: я — самодостатній. Але це — егоїзм. Цим шляхом пішов сатана. Інший шлях — Любов. Коли любиш, спрямовуєш увагу на іншого, даруєш себе. Людина спробувала поекспериментувати: «А може, я спробую бути самодостатнім». Але не знала, що так втрачається Любов. Втрачається здатність любити. Самодостатній любити не вміє. Людина не знала, що самодостатність — це омана диявола. Коли все стало зрозуміло, людина бажала повернутися до Бога, але самотужки цього зробити не змогла. Господь стає людиною, бере людство за руку і каже: «Я Себе віддам за тебе». Тим самим виконує справу Любові, показує приклад Любові.

Усвідомлення цього — принципово новий рівень буття цілого народу. Не будемо прикрашати: Русь ще довгі століття мала подвійну віру. В побуті дотримувалася якихось поганських звичаїв, забобонів, але пролунало головне: Христос є Бог, який врятував в людині людину і повернув їй Вічне життя, повернув їй сенс буття взагалі. Коли до народу приходить така думка, цей народ підноситься до зовсім нового рівня життя.

Ми всі — діти Володимира в тому сенсі, що через події 988 року вийшли на ті надбання, якими користуємося і до сьогодні

По-друге, на момент хрещення русичів Візантія, яка була носієм Християнства, являла собою державу з великим культурним досвідом і подарувала Русі багато чого зі свого досвіду. Русь взяла те, що на той момент могла взяти. Через віру ми прилучилися і до найвищого на той час в Європі досвіду культури. І, безумовно, державність русичів отримала новий статус, нову міцність.

Безумовно, ми завжди будемо пам’ятати, що ми всі — діти Володимира в тому сенсі, що через події 988 року ми вийшли на ті надбання, якими користуємося і до сьогодні.

Коли ми в храмі, ми сповідуємо ту віру, яка стала загальною на цих землях саме з часів Володимира. А коли ми виходимо з храму, то, хоча й бачимо навколо дуже секуляризований соціум, все одно, постійно щось нагадує про наше християнське 1000-даття.

Ви хоча б одну маршрутку можете сьогодні знайти у Києві без ікон? Я — вже не можу.

Безумовно, у багатьох з нас сьогодні ще примітивне ставлення до віри: «Господи, Ти — мені, я — Тобі». Але ще 20 років тому уявити собі в нашій країні, щоб світська людина відкрито поставила ікону на своєму робочому місці...

Деякі ветерани Великої Вітчизняної казали, що на війні невіруючих немає. Мені здається, що нині і за кермом авто важко залишатися атеїстом. Хтось, ігноруючи правила дорожнього руху, може позбавити тебе життя або елементарного спокою: вдарить, зробить із тебе винуватця та вимагатиме компенсацій, які стануть катастрофою для родини... Тому я вірю, що більшість водіїв закріплюють ікони над кермом зі щирою вірою: «Господи, збережи!»

— Мені залишається тільки подякувати. Пане Владиславе, успіхів Вам, хай Господь дарує можливість даний Вам талант історика, публіциста і письменника, талант щирої людини примножувати і застосовувати на благо.

— Дякую Вам! Зі святом святого Володимира!

Бесіду вів протодиякон Миколай Лисенко

Джерело