Новости
Мій перший досвід волонтерства
29 квітня 2013Ще рік тому я навіть не розуміла хто такі волонтери, а про те, що в мене з’явиться бажання стати одним із них, то не повірила б.
Ми з подругою пішли в Іонинський монастир на «молодіжку», по закінченню якої організатори робили оголошення про допомогу людям... Щось зачепило, але «це не для мого ритму життя», — промайнуло в голові. Робота, відрядження, кар’єра, особисте життя, танці, друзі і т. д. Зовсім скоро, за короткий час моє життя кардинально змінилось, всі «ритми мого життя» кудись зникли, і залишившись наодинці з Господом Богом, Він відкрив мені моє серце. І тут я згадала про ті оголошення, зайшла на сайт «Молодість НЕ байдужа!», і відразу чомусь зрозуміла, що хочу навідати хворих дітей в онкологічному центрі.
Упродовж місяця пробувала зв’язатись з координатором Володимиром, але розпочати добру справу постійно заважали якісь обставини «непереборної сили», і ось нарешті цей довгоочікуваний понеділок настав. Я дуже хвилювалась, не розуміючи, що саме потрібно робити, як себе вести і чим взагалі я можу допомогти тяжко хворим маленьким дітям.
Дочекавшись всіх інших, вже досвідчених волонтерів і священика, ми зайшли в лікарню. Оскільки це був пансіонат для тимчасового перебування хворих, в той день там було зовсім небагато дітей. До нас вийшло двоє хлопчиків і одна дівчинка — підлітки. В коридорі стояв настільний футбол, в який ми всі по черзі почали грати, через якийсь час з однієї із кімнат вийшов маленький хлопчик, років 7. Він був дуже сумний, на пропозицію приєднатись до нас відмовився і знову зайшов до своєї палати. Дві години спілкування закінчились, попрощавшись з дітьми, ми з моїм другом волонтером-початківцем почали обмінюватись враженнями.
Мої почуття були неоднозначними, чомусь відчувши дискомфорт, якийсь час не розуміла, що я тут роблю і чи можу щось корисного зробити в цій справі, всіх тих дітей мені було шкода, я з болем в серці дивилась на них і їхніх батьків. Проте вже тоді вирішила, що наступного понеділка повернусь обов’язково.
Через тиждень знову прийшла. Вже при зустрічі з волонтерами було спокійніше і комфортніше, ніж минулого разу. Коли ми зайшли у відділення, то побачили зовсім маленьких діточок, деякі з них відразу йшли на контакт, деякі сиділи біля мам, проте всі вони оживилися і навіть самі пропонували грати з ними в ігри. Скажу відверто, грати в ігри з дітьми мені поки не дуже вдається, а от спілкуватись з дітлахами мені подобається. Не розуміючи, з чого почати, стояла і спостерігала, проте наш координатор відразу запропонував зайти мені в кімнату до одного хлопчика.
Зайшовши в палату, я впізнала того
Ілля розказав про те, що він любить брата, пишається ним, що він сам займався карате, хоча тепер вже добре розуміє, спортом він більше займатися не може. А на питання, ким він хоче бути в дорослому житті, сказав, що лікарем або депутатом. Пояснивши йому, що депутатом можна бути не довго, і що це не професія, він відразу вирішив, що буде лікарем, а на запитання, чому саме лікарем, Ілля зробив паузу, його обличчя стало по-дорослому серйозне і з повною відповідальністю в очах, якої ви не побачите в жодного депутата, він сказав: «Тому що вони рятують життя.....». Щось всередині защеміло, і я усвідомила свою нікчемність та зрозуміла, що там за межами цих стін, ми зовсім не знаємо, що таке боротьба, що таке справжнє життя, на відміну від цього маленького хлопчика, який вже в повній мірі пізнав його складність і цінність.
Ілля нарешті погодився на прогулянку в коридорі і ми без перестану говорили з ним на різні теми, починаючи від розповідей про поїздки до дідуся і поїдання забороненого морозива, ми піднімали й дуже серйозні життєві теми. В нас з ним виявилось багато чого спільного, і за довгий час відродились спогади, що в мене теж колись було дитинство таке ж схоже...
Дві години минули швидко, мені зовсім не хотілось прощатись з Іллею, бо такого позитиву я не отримувала вже давно. Здавалось, що це ми б мали приносити щось радісне цим дітям, а виявляється, що саме від них можна отримати «шматочок щастя».
Що я відчувала і з якими емоціями вийшла, дуже важко описати, але можу сказати, що так по-справжньому і відверто не було вже давно. Та дитина випромінює неймовірне тепло і просто щиро любить життя.
Паїсій Святогорець сказав, що коли він побачив батька з маленькою дитиною-інвалідом у візочку, то підійшов до дитини і сказав їй: «Ти знаєш, що ти ангел», а батькові додав, що йому випала велика честь доглядати за ангелом.
Я теж побачила багато ангелів, а з одним із них мені навіть випала честь поспілкуватись.
Не знаю, чи стану я волонтером, але поки моє серця прагне допомогти тим, хто в цьому має потребу, буду намагатись робити все, на що Господь Бог дасть мені сили...
Ксенія Волгусова
- Наши проекты
- ВОЛОНТЕРСКО – ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ КУРСЫ
- Іонинські молодіжні чаювання
- Расписание поездок для волонтеров
- Просьбы о помощи
- Стать донором
- Харьков. Волонтерско-психологические курсы
- Онкобольные дети
- Помощь пострадавшим в зоне АТО
- Детские дома
- Реабилитационный центр «Территория трезвости»
- Поездки в дом престарелых
- Дети больные ВИЧ - Охматдет
- Помощь Бучанской колонии
- Поездки и помощь в хосписе
- Паломнические поездки
- Катехизаторская молодёжная школа
- Всеукраїнське православне братство тверезості
- Допомога людям похилого віку
- Отказники и сироты в больницах
- Міжприходський молодіжний центр
- Вопросы и ответы
- Вопросы священнику
- Вопросы психологу
- Вопросы юристу
- Все ответы в хронологическом порядке
- Задать вопрос
- Молодежные проекты Киева
- Православные скауты
- Миссионерская школа
- Апологетические встречи
- Встречи православной молодёжи
- Клуб бального танца «Renaissance»
- Движение "Спаси и сохрани"
- Сестры милосердия
- Перекресток семи дорог
- Для тех кому за тридцать
- Школа проповеди «Первое слово»
- Дискуссионный клуб Фавор
- Музыканты БлагоНЕБОфест
- Детская православная школа
- Молодежный клуб «ФОМА»
- Макарьевская молодежка Киева
- Індивідуальне Шефство
- Школа глухих дітей «Чути серцем»
- Центр реабилитации для слепых