Інтерв’ю Місцеблюстителя Київської Митрополичої кафедри митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія офіційному друкованому виданню Української Православної Церкви «Церковна Православна газета»

— Ваше Високопреосвященство, Промислом Божим Вас обрано Місцеблюстителем Київської митрополичої кафед­ри в найскладніший період новітньої історії нашої Батьківщини. Складна внутрішня і зовнішня суспільно-політична ситуація торкнулася кожного з нас. Багато людей перебувають у важкому душевному стані, переживаючи за політичне, економічне сьогодення і майбутнє України й кожного з нас. Що б Ви порадили українцям у сьогоднішніх непростих умовах?

— Ми живемо в епоху скорбот і хвороб. Ці часи були передбачені святими Отцями. Звичайно, нас дуже турбує і хвилює нелад, що має місце сьогодні в країні, проте такі проблеми існують у багатьох країнах світу. Народ повстає на народ, царство — на царство, всюди лиха, землетруси, повені тощо. Такі ознаки останніх часів. Але Господь навчив нас реагувати на це, сказавши: «Не сумуйте, підніміть голови, бо наближається час вашого визволення». Православний християнин має з гідністю прийняти те, що Бог допускає нам тепер пережити. Нам необхідно витримувати це з мужністю, з молитвою, з надією на Бога, на милість Божу.

У таких умовах вкрай необхідна молитва. Вже сказано безліч слів, зараз люди переобтяжені інформацією, а ось молитви світу дуже не вистачає. І тому я вважаю, що сьогодні головне завдання нашої Церкви — це молитися Богу, просити у Господа, щоб Він, посилаючи випробування, допоміг нам встояти у цих випробуваннях і зберегти людську гідність.

— Після обрання Вас Місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри які завдання Ви для себе визначили як головні?

— Обрання пройшло настільки швидко й несподівано, що конкретних завдань я сформулювати не встиг. Але, повторюсь, на моє глибоке переконання, головне завдання Церкви й кожного з нас — молитися Богу. Це наше служіння світу. Церква є духовною організацією, духовним устроєм, і вона має виконувати свою духовну місію серед людей. А духовна місія здійснюється тоді, коли Церква вчить людей примирятися з Богом. Це примирення людини з Богом відбувається через покаяння, через молитву. І якщо молитва припиниться, то жодні політики, жодні мудреці не зможуть зберегти світ. Він загине. Тому потрібно молитися. Молитися, щоб ми самі себе і одне одного не знищили.

— Ви вже понад 20 років очолюєте багатонаціональну Чернівецьку і Буковинську єпархію УПЦ. Яка роль Православної Церкви у збереженні миру в цьому непростому регіоні України?

— Коли Церква виконує свою функцію, то національних проблем не виникає. Тому що люди — українці, росіяни, румуни, молдавани, будь-якої іншої національності — йдуть до Церкви, до Христа. Якщо в Церкві Христа підмінити іншою ідеєю, то виникають розчарування, безлад, церковні розколи... А у Христі всі єдині, і це дійсно так, оскільки зникають культурні або соціальні протиріччя. І люди почуваються не чужими, а братами, адже у Христі немає ні елліна, ні іудея. Цей рецепт зокрема і для сьогодення. Це мікромодель. А макромодель — Україна — багатонаціональна держава.

Якщо ж, наприклад, я вимагатиму, щоб хтось мене поважав, а сам поважатиму його, тільки якщо він прийме якісь мої погляди, то ми ніколи не досягнемо єдності. Необхідно поважати ближнього з його світоглядом, з його принципами, це стане фундаментом нашої єдності. Якщо ми хочемо зробити когось подібним собі, то це треба робити не вдаючись до пресингу, сили, а показуючи власний приклад, щоб людина сказала: «Він і справді кращий за мене, я хочу бути таким, як він». Ось спосіб залучення однодумців, одновірців.

Взаємоповага — основа єдності Церкви і єдності людського суспільства на землі. Якщо ми хочемо критикувати, потрібно спочатку звернути цю критику до себе, а не до іншого. Бо критика іншого — це теж форма гордині. Я можу не говорити, що я хороший, але можу сказати, що Іван поганий, Степан не такий як треба, і тим самим навести на думку, що я — кращий. Треба себе покритикувати. Якщо кожен із нас це зробить, то й рівень взаємної ворожнечі суттєво знизиться. До цього закликає нас Господь, у цьому сенс покаяння. Каючись, людина наближається до Царства Божого, де панує мир, де немає війни і братоненависництва.

— Ви народилися на Буковині. Яким був Ваш шлях до Бога?

— Я з дитинства був навчений батьками Православної віри й не знаю, що таке бути невіруючим. Мій батько — священик. Ясна річ, що мама іноді змушувала мене в дитинстві ходити до церкви, бо не завжди було бажання, та й стояти там важко, ноги болять... До того ж хотілося і у футбол пограти, і на велосипеді покататися. Але мама все одно привчила відвідувати храм.

— А коли стався перелом, і Ви самі зрозуміли, що Ваш життєвий шлях — служіння Богу?

— Такі думки у мене виникли, коли я навчався на загальнотехнічному факультеті електроніки й кібернетики в Чернівецькому університеті, хоча і в дитинстві про це іноді замислювався. Після третього курсу вирішив залишити навчання і вступати до духовної семінарії. Але оскільки я займався на вечірньому відділенні, то у семінарії приховав, що вчився в університеті, інакше б не вступив. Окрім того, стали в нагоді робочий стаж і трудова книжка — мене прийняли в семінарію.

— Хто мав найбільший вплив на Ваше духовне життя?

— Коли я перейшов у третій клас семінарії, то попросився в монастир, і мене прийняли в братство Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, де я прожив 18 років. Моїм духівником був архімандрит Кирил (Павлов) (він духовно опікувався усією братією), який справив незвичайне враження і був найсвітлішим прикладом і для братії, і для мирян. Це людина святого життя, у якої всі вчилися.

— Якщо з’являється вільний час, як Ви його проводите?

— Вільного часу обмаль. Якщо з’являється — люблю почитати, подивитися останні новини із життя суспільства. Іноді з кимось поговорити.

— У православних зараз Великий піст. З яким настроєм Ви б порадили постити?

— З бадьорим настроєм, сумувати не можна. Піст — це особливий час активної боротьби зі своїми немочами і пристрастями. Коли людина не звертає уваги на свій внутрішній стан, їй здається, що у неї все начебто непогано. А якщо вона увійде всередину себе, у свою душу, в свою кімнату сердечну, то побачить, скільки там вад і немощів — тих духовних звірів, що гризуть зсередини. Тоді людина починає жахатися, удається в тугу, але зневірюватися не треба, необхідно боротися із собою. Для цієї боротьби Господь дарував нам піст тілесний, а також слово Боже, читання якого виправляє наше мислення, і молитву. Піст надає тілесним силам гармонії, а молитва з’єднує душу з Богом. Людина, яка має зв’язок із Богом, перебуває ніби під променем світла і бачить свої вади, а також коли до неї наближається друг, а коли — ворог. Якщо ж людина не має зв’язку з Богом, то не бачить усього цього. Вона може щось відчувати в душі, але не спроможна розібратися в цих почуттях і стає легкою здобиччю ворога. Хоча часом їй здається, що у неї все гаразд.

— Владико, як би Ви визначили найголовніші якості для християнина?

— Найголовніша якість для християнина — це смирення перед Богом і перед ближнім як носієм образу Божого. Навчитися смирятися перед Богом, перед Його всеблагим Промислом, який діє стосовно нас, нашої сім’ї, суспільства і всього світу, смирятися перед ближнім, який є образ Божий, — це найголовніше, до чого має прагнути людина. Тому що Святе Письмо говорить: Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5: 5). Смирення — шлях до Бога. Якщо ми не звеличуємося, а смиряємося перед ближнім, то тим самим шануємо в ньому образ Божий.

Источник