Радуйся, ибо ты живешь!

«Я думаю, что все должны прежде всего на свете жизнь полюбить... Полюбить прежде логики — и тогда только и смысл поймут»
«Братья Карамазовы» Ф. М. Достоевский

Переступивши поріг будинку пристарілих, приймаєш факт, що це не той будинок, до якого звик. Після першого дотику до цього світу явно розумієш, що тут немає знайомих звичайній людині речей.

Немає тут конфліктів поколінь, одвічної «боротьби батьків і дітей». Не чекають тут голову сімейства з роботи, іноді з корисними мотивами — в дні зарплати. Дружину не хвалять за смачний борщ, іноді маючи ще й на меті подивитись замість її улюбленого серіалу, фінал фіналів футбольного матчу. В цьому будинку підліток-онук не дується на старших за те, що був відправлений готувати домашнє завдання, замість репетирувати знову увесь вечір, набридлу всім сусідам мелодію з Metalika (а старше покоління впевнено вважає, що той рок — це жахлива музика). Нічия внучка тут, замість сходити за хлібом, не сидить увесь день «вконтакті», скільки б їй раз не нагадували (не відірвеш від завантаження фоток після фестивалю). В цій будівлі ніколи не буває хрестин чи родин. Не оцінюють бабусі тут хором — п’ятдесят новоспечених родичів на весіллі правнука. І на всіх правах бувалих, зі словами, «а от в наш час», не повчають молодь.

Це будинок, де живуть ті, в кого є тільки кімната, з усім мінімально необхідним для доживання віку — чотири стіни, дах, вікно, ліжко, стіл, шафа, ванна кімната і двері в коридор. От ці двері і слугують часто найважливішою частиною їх життя. Старенькі наші мами чи бабці так само з покірністю чекають нас в гості до дому. Та вся різниця в тому, що в них окрім «дверей» є ще: в кого робота, в інших хазяйство, сад-город, велика родина, сусіди і ще цілий світ. Хоча, саме ми для них найбажаніші гості, і дай нам Господи, про це пам’ятати завжди.

А що ж за тими дверима, будинку, не такого як всі? Окрім надії і віри, що за ними? Дехто, з найстарших його жителів вже щиро усвідомлює, що затримався на цьому світі, та що ж? Що ж поробиш? Одинокий, хворий, немічний, з живими ранами на серці, мусиш жити. Напевне, ще борги перед Богом лишились, говорять вони самі.

«Cжав зубы до скрипа, сцепив пальцы до хруста, радуйся, ибо ты живешь.
Радуйся бирюзе неба и рубиновым лучам рассвета.
Радуйся жемчугу капель дождя, потому что по-другому нельзя.
Радуйся отчаянной радостью израненного воина».
(Анотація до фільму Форпост)

А що ж тут є? В цьому будинку що є такого особливого, чого немає за його стінами? Серця щедрі, щедріші щедрих. Серця, що не направлені на близьких чи рідних, не лишилось таких в цьому світі у них, тут серця прямують променем кудись ввись, туди, де ще їх чують, де від них не відмовились. Ці старенькі, одинокі люди, вони без віри і надії не мали б чим дихати. Без спілкування, без свого голосу, голосу людей, що вступають в їх світ для того, щоб запевнити, що вони тут, на цій землі, не гості, а учасники, їм досить важко вірити. Знати, що їх життя, минуле, теперішнє, майбутнє, не випадковість, не помилка, воно — таке ж важливе, як і тих, що живуть в звичайних комунальних будинках чи широких хоромах, ось що їм ще важливо. Дарувати, ділитись, посміхатись, практикувати в любові — це їм допомагає жити. Іноді їм хочеться капризувати, іноді пожалітись, іноді повчити і розуму, вони стають милими дітьми, коли їм дають таку можливість — бути собою, звичайними. І на мить цей будинок стає схожим до того, який знали і вони колись — будинок з одвічними проблемами поколінь, зі звичними радостями і маленькими бідами. Вони відкриваються, коли їх люблять, просто так. Хоча б годину на тиждень. Всім серцям люблять. Його маленькою частиною. Краєм зачіпають. Просто намагаються. Ця любов рухає стіни, відчиняє шафи, двері, запалює лампочки, зриває дах, відкриває крани, запускає серця.

І виявляється, що й за цими стінами життя, але особливе!

Кімната 2**

«Как бы черничная вода мне не наделала вреда» — це реакція Тетяни Григорівни на варення, що ми принесли для компоту. О.С. Пушкін в цій кімнаті в такій же повазі, як і Рахманінов (виявляється музику останнього найкраще слухати під грозові розкати грому). Хто б міг подумати, що тут ще й такі цікаві серіали кошачі? Як добрішають очі п. Тетяни, коли вона розповідає про благородну Чернушку, яка могла на раз прогнати набридливого захожого Казанову-Рижака, пройтись королевою після цього перед очима захоплених своїх котів. В цій кімнаті нам розповідають казки. Сергій, з нашої команди, прямо як в дитинстві, дрімає, і прокидається ледь не на словах «і жили воно довго і щасливо»...

Кімната 1**

Катя. 31 рік. ДЦП. Член Харківського клубу книголюбів. Читає багато. Улюблені ж книги: «Житія Святих». Серафим Саровський ближче всіх, розділяю її вибір. Ми гуляємо і іноді до нас приєднується Віталік, теж з ДЦП. І Катя, і Віталік живо реагують на жарти і самі смішать нас своїми спостереженнями, в яких ніколи немає іронії чи цинізму. Тільки простота і розуміння сутті речей. Я полюбила посміхатись в цій компанії: щиро і часто.

Відкривши будь-які двері, ми долучаємось до величезного таємного дійства, світу тих людей, які стали в цьому житті одними з найсильніших (якщо не почали шукати відради чи спокою в пляшчині, але й у цьому випадку хто зна...). Ми стаємо учасниками їх перемог і радості, наперекір усьому. Хвилює. Серце вистукує якісь невідомі до того мелодії. І перед кожною кімнатою щось своє, тук-тук.

А вони, чудові прекрасні старенькі і не зовсім... нам дякують..., що ми зайшли, витратили час. Інтуїтивно розуміючи, що ми тут отримаємо набагато більшу порцію і любові, і досвіду, і ще, багато чого дуже необхідного для того, щоб теж лишатись живими, справжніми і щедрими, скромно відмовляємось приймати їх вдячність. Хіба заради годиться. Щоб не образити. Трішки. Опустивши очі. Звучить тихеньке у відповідь: «І Вам дякуємо. Не хворійте. Будьте здорові. До наступної неділі. Ми скоро прийдемо знову...». І з цієї миті чітко розумієш, що не завадить виконати так несміливо залишене слово навіть сорокаградусна спека, злива, град і шашлик з друзями. Влітку освіжає, ще й те, що після цього, з кожним разом все ріднішого будинку, обов’язково знайдеться час-другий на друзів — в Гідропарк, на береги і води Дніпра з люксовим видом на Лавру!

Валентина Гордійчук

Координатор направления:
Фирас Бадира, тел. (097) 195-87-65