Життя після втрати. Хто і кому у Франківську допомагає пережити смерть дитини

Наталя і Тарас повернулися до Франківська і нині заснували всеукраїнську ініціативу «Опіка Ангела», аби запровадити світові практики у пологових відділеннях та забезпечити підтримку іншим батькам.

«Ми дев’ять місяців з нетерпінням і радістю чекали на народ­ження сина. Вагітність проходила непомітно і легко. Народжувати поїхали до Австралії, мали можливість і хотіли, щоб все було якнайкраще. Вже під час пологів щось пішло не так. Тео прожив лише чотири дні», – розповідає Наталя.

Каже, потім лікарі пояснили, що такі випадки бувають раз на тисячу і зарадити цьому не можна було. Ще в пологовому їх переконали, що з дитиною треба як слід познайомитися і попрощатися. Там пропонують переодягнути малюка, покупати, роблять фото на пам’ять, з батьками працюють фахівці.

«Там усі складні розмови ведуться за присутності соціального працівника, у лікарні надають допомогу психотерапевта, працюють із родичами. У випадках неонатальної смерті (новонарод­жених, до 28 днів – Авт.) сім’ї надається можливість провести весь час із дитиною, навіть якщо вона у дуже важкому стані та проходить інтенсивну терапію, – розповідає Наталя. – Після втрати дитини батьки отримують підтримку та допомогу з оформленням всіх необхідних документів, їм надають інформацію, куди звернутись щодо похорону. Я боялася прив’язатися до сина і потім важче переживати його втрату. Але сьогодні вдячна, що вони таки вмовили мене сфотографуватися з Тео. І єдине, про що сьогодні шкодую, що я на цьому фото не посміхалася».

Наталі й Тарасові одразу запропонували групи підтримки з подолання втрати, особисті консультації.  Додому приходила медсестра, аби подивитися, як вони справляються із втратою дитини. Батькам пояснювали, якою може бути реакція друзів та сім’ї, допомагали адаптуватись до життя. А найголовніше – не заперечували, а визнавали втрату.

«Ми в нашому горі не розуміємо, що відбувається, боїмося і не можемо з ним справитися, допоки не зустрінемося з ним віч-на-віч, не озвучимо його і не проживемо, – говорить Наталя. – Терапевтичні групи організовують волонтери – батьки, які теж втратили дітей. На таких зустрічах створюють безпечне середовище, де можна знайти інших, хто пройшов через таку втрату, і не боятись говорити про свою дитину, про біль та свої переживання. Їх відвідують батьки з різним терміном втрати і це дає можливість побачити, яку дистанцію вони вже пройшли і який шлях подолали. Такі терапевтичні групи показують – справитись можна».

Слухати й не давати порад

Повернувшись до Франківська, Наталя з Тарасом заснували інформаційний ресурс та фейсбук-спільноту «Опіка Ангела». Нині вони працюють над налагодженням співпраці з пологовими будинками – аби медики теж навчалися, як працювати з втратою дітей під час вагітності й пологів.

А днями у Франківську пройшла перша зустріч такої терапевтичної групи. Побував на ній і «Репортер». Зустрічі – конфіденційні, тож історій учасників тут не буде.

У групі вітають і чоловіків, і жінок – адже в парі кожен переживає втрату дитини по-своєму. Цього разу Тарас був єдиним чоловіком. Він розповів свою історію і пішов, аби жінкам було легше ділитися переживаннями.

«Коли Тео помер, спершу всі фахівці, які з нами працювали, були жінками. Максимум, що мені говорили рідні і знайомі: «Бережи Наталю, як там Наталя?». Ніхто не питав про мої відчуття і не давав шансу на скорботу. Я занурився в роботу і переживав, що в мене відсутні емоції, – розповідає Тарас. – Потім мені порадили сервіс підтримки після втрати дитини для чоловіків, де б можна було поділитися з кимось на рівні».

«Учасники групи мають можливість поділитися тим, як почуваються, своєю історією, емоціями, – пояснює Наталя. – Можна говорити багато або мало, плакати, розмовляти чи ні – робити, як вам краще. Прийти і розповісти про себе і свій біль вимагає сміливості. Ми зібралися не для того, щоби рятувати один одного, а щоб здобути власну впевненість своїми ж силами. Важливо висловлювати і відчувати власний біль, щоб навчитися з ним жити».

Від центру до районів

Наразі Наталі й Тарасові вдалося налагодити співпрацю з обласним перинатальним центром. Також планують подаватися на грант від платформи «Тепле місто», аби перекласти і видати інформаційні брошури, які їм надали в Австралії. Зокрема і про те, як розмовляти про втрату із старшими дітьми чи наважитись на наступну вагітність.

Заступник головного лікаря ОПЦ Мар’ян Яремко розповідає, що випадки перинатальних втрат, коли вагітність не розвивається, перестає розвиватися чи стаються випадки ранньої неонатальної смерті – трапляються і в Україні, і в цілому світі.

В області показник перинатальної смертності становить 7,5 проміле і це, напевно, треба пояснити. 7,5 проміле – це коли на 1000 народжених 45 дітей народилися живими і померли чи народилися мертвими після 22 тижнів. В Україні цей показник – 8,65.

«Діти народжуються мертвими з різних причин. Це може бути патологія пуповини, плаценти, плода чи захворювання матері, які не дозволяють виносити дитину. Бувають і пізні викидні. Але плід все одно є дитиною і до нього треба ставитися відповідно, – каже Яремко. – У державі немає такої системи, яка би зобов’язувала провести ритуальні послуги і поховати дитину. Це все лягає на плечі батьків чи лікувального закладу. Тому, коли ця сім’я зіткнулася в Австралії зі смертю своєї дитини, то побачила, наскільки Австралія пішла вперед у людському та етичному сенсах. У нас таке не передбачено – ні в переліку медичних послуг, ні в переліку ритуальних».

Каже, разом із подружжям Наталі й Тараса хочуть забезпечити психологічну підтримку сімей, які втратили дітей. Тобто охопити бесіди, роз’яснення, психологічну допомогу, всі можливі ритуальні послуги. До реалізації проєкту долучиться місцевий осередок «Ротарі-клубу» та обласний департамент охорони здоров’я.

«Впроваджувати задумане поч­немо на базі ОПЦ. А надалі – розповсюджувати цей досвід, залучати інші заклади, – каже Мар’ян Яремко. – В ОПЦ таких випадків трапляється найбільше, бо там найбільша концентрація важкої патології з області та майже 95 % усіх передчасних пологів. У майбутньому ми плануємо готувати персонал і розповсюдити цей досвід на інші лікувальні заклади області, а якщо вдасться, то і на лікарні країни. Це передбачає багато роботи, та головне – почати».

Табу на кілька поколінь

Перинатальна психологиня, засновиця центру свідомого батьківства «Дівія» Наталя Якимчук розповідає, що не лише на державному рівні, а й в свідомості людей до кінця немає розуміння, що біль втрати потрібно проживати.

«Це необхідна умова виходу із ситуації. Немає груп підтримки, немає навченого персоналу, який вміє працювати із втратою. Цієї теми у нас максимально уникають і роблять вигляд, що її немає – простіше вдавати, що все добре, – каже Наталя Якимчук. – Втрата дитини, особливо якщо жінка вже відчувала її рухи, – це не лише втрата на ментальному чи емоційному, а й на рівні тіла. Відтак, має бути комплексна підтримка та обов’язковий психотерапевтичний супровід – мені здається, без нього взагалі важко справитись з емоціями і пережити ситуацію”.

Наталя Якимчук розповідає, що майбутніх батьків важливо готувати до пологів, інформувати про різні ситуації, що щось може піти не так. Але не з усіма можливо про це говорити. В більш зрілому суспільстві майбутні батьки більш готові зустрічатися з різними наслідками. В Україні ж тема втрати новонародженої чи ще не народженої дитини не була проговорена декількома поколіннями.

«Данність життя в тому, що в житті може бути по різному, – додає психологиня Ольга Шологон. – Сучасний рух на успішність змінює все і деформує сприйняття того, на що людина може впливати. Зрілі майбутні батьки адекватніше сприймають таку інформацію і готові чути різне і зустрітися з різним. Більш інфантильні особи не готові з цим зустрічатися. Такі речі треба вміти приймати і справлятися з емоціями. У нас скоріше готові жаліти і шукати причини та пояснення, чому це сталося. Не прийняти як факт і допомогти пережити, а не накладати вину. З втратою треба зустрітися – прийняти її, не замовчувати і не відкидати».

«Сьогодні важливо добре вийти заміж і гарно виглядати, мати красивих і розумних дітей. У нашому суспільстві навіть немає місця для депресії, не кажучи про втрату дитини, – говорить Якимчук. – Жінка була на роботі вагітна, робила фотосесії, готувалася до пологів, і не знає, як цю зміну у житті після втрати дитини пережити. Гарної картинки не сталося і що з цим тепер робити – не знають. Мені прикро, що така трагедія в родині призвела до початку цього руху в Україні. І водночас я радію, бо для нас – це дуже важка і важлива тема».

Джерело