"Моя дитина танула на очах, а я нічого не могла зробити". Як родини борються з анорексією

09 липня 2020

Анорексія - не дієта і не вибір. Анорексія - важке психічне захворювання, смертність від якого найвища серед інших розладів психіки. В Україні сім'ї, яким довелося з нею стикнутися, шукають шлях до одужання наосліп, продираючись крізь нерозуміння і стигму, дороге й часто неефективне лікування та потрапляючи у болісну спіраль постійних рецидивів.

Своїми історіями з BBC News Україна поділилися три мами.

Кирило

Я лежала у темряві і слухала, як у сусідній кімнаті син відтискався від підлоги і присідав нескінченне число разів. Було далеко за північ. Я не спала вже другий тиждень, все намагалася зрозуміти, що відбувається, але моторошна тривога, здавалося, витіснила всі мої думки.

Я раптом усвідомила, як сильно він змінився за останній час. Став мовчазний і відсторонений. Усе, що колись його цікавило, втратило сенс. Повертаючись зі школи, він зачинявся у своїй кімнаті. Наше спілкування звелося до безглуздого обміну привітанням "Як справи? Як у школі? - Та все добре".

Мої спроби поговорити жахливо його дратували. І я вмовляла себе, що він подорослішав, я маю поважати його кордони, маю прийняти те, що він відокремлюється від нас і це нормально.

Кирилу було 15, він перейшов у десятий клас в нову школу. Це було його бажання, і школа йому подобалася. У нього завжди були друзі, його хвалили вчителі, він займався плаванням, був хлопцем, яких називають "успішними".

Якось я помітила, що його нудило після вечері, він сказав, що з'їв щось погане і в нього болить живіт. Але буквально за кілька днів історія повторилася, і він більше нічого не пояснював.

Коли я усвідомила, що це відбувається майже щодня після обіду і вечері, мене охопила паніка.

Я пригадала, як кілька місяців тому, Кирило оголосив, що тепер їсть лише здорову їжу, потім він відмовився від солодкого і хліба. Причому це означало, що він не візьме у рот жодного шматочку за жодних обставин, навіть на якесь сімейне свято.

Він завжди любив спорт, але тепер заняття перетворилися буквально на фетиш. Він не пропускав жодного. А потім я виявила, що він продовжував тренуватися пізно ввечері у своїй кімнаті.

Мене дивувала така наполегливість, але я списувала все на підліткову завзятість та лідерський характер сина, він завжди у всьому намагався бути першим. І я цим пишалася.

Стиль його одягу також сильно змінився, в його шафі додалося худі розміру XXL. Але ж кого не дивує, як вдягаються підлітки?

Одного разу я побачила його без футболки, і у мене всередині все обірвалося. Мій атлетичний красень був схожий на фотографії з нацистських концтаборів. По кістках можна було проводити урок анатомії, а руки були тонші за мої, жіночі.

Звичайно, я чула про анорексію, але ж хіба це не хвороба дівчат, моделей або зірок?

Хіба хлопці теж мають бути худорлявими?

Хіба це може статися з найрозумнішим і найбільш розважливим хлопцем?

Про анорексію написано багато, але все, що я знаходила в інтернеті, здавалося не моєю історією. Хворобу зазвичай пояснювали психологічною травмою, пережитим насильством, проблемами в родині. І моя свідомість відмовлялася вірити.

Я припускала будь-що - нещасливе кохання, депресію, навіть шизофренію і найстрашніше - наркотики, але повірити, що це анорексія, я чомусь не могла. Думаю, тоді моє уявлення про хворобу, як і у більшості людей, дуже відрізнялося від реальності.

Поліна

Був приблизно 2015 рік. Поліні було 13, і вона важко переживала смерть дідуся кількома роками раніше, а потім не стало її бабусі, моєї мами.

Ми залишилися самі. О сьомій я йшла на роботу, а вона мала вставати і збиратися до школи. Одного дня мені зателефонувала класна керівниця доньки і сказала, що Поліни не було у школі. На мої дзвінки вона теж не відповідала - вона просто не могла прокинутися.

Я вже підозрювала у доньки депресію протягом деякого часу, але після смерті бабусі, захворювання розгорнулося.

Я помітила, що Поліна майже нічого не їсть, а навіть коли їла, одразу позбувалася їжі. Вона могла за весь день з'їсти лише крихітний шматочок шоколадки.

Поліна втратила близько 10 кілограмів за тиждень. Вона почала непритомніти. Одного разу вона впала вдома в коридорі, і в неї стався струс мозку. Її забрала швидка і привезла у дитячу неврологію.

Там їй поставили діагноз - вегетативна дисфункція (порушення роботи нервової системи, при якому можливі тривожні розлади, депресивні епізоди. - Ред.) - і перевели до іншої лікарні. Після лікування Поліні стало трохи легше, але не кардинально.

Лише згодом я почала підозрювати в неї анорексію. Поліна здогадалася про цей діагноз раніше. Вона спілкувалася з дівчатами і зрозуміла, що з нею відбувається, але не хотіла мені казати.

Це був дуже важкий період. Вона кілька разів тікала з дому на цілу добу. Були моменти, коли вона себе різала на тлі депресії. У неї була параноя через особистий простір, я не могла зайти до неї в кімнату, і навіть торкатися себе вона не дозволяла.

А потім її почало нудити щоразу після їжі. Якщо спочатку вона викликала блювання сама, то згодом це стало відбуватися мимоволі.

Коли твоя дитина днями лежить на підлозі у туалеті, загорнувшись у плед, просто тому що вона не може підвестися, відчуваєш повне безсилля, не розумієш, куди бігти.

Вона танула на очах, а я нічого не могла зробити.

Аня

Коли Юлія пригадує початок хвороби своєї доньки, у неї перед очима насамперед постає така картина: 15-річна Аня (на прохання мами ім'я змінене) годинами, до повного виснаження, ганяє полем на велосипеді під пекучим сонцем.

Був приблизно кінець квітня три роки тому. Дочка стала замкненою і агресивною, вона почала худнути, пояснила, що переходить на здорове харчування.

Водночас із цим почалися якісь шалені тренування. Спочатку Аня відмовилася лише від певних продуктів, як-от жири та вуглеводи, але потім харчування звелося до мінімуму. В останні дні перед тим, як її поклали в лікарню, вона взагалі нічого не їла. Мені ледве вдавалося увіпхнути в неї ложку якогось ягідного смузі і не завжди.

Вона схудла, я не знала її ваги, але це було дуже помітно візуально.

Я не одразу зрозуміла, що відбувається, але коли я намагалася з кимось порадитись, мені казали: відчепися від дитини, мовляв, вони всі зараз схиблені на дієтах.

Я почала шукати інформацію, і коли я зрозуміла, що це анорексія, виявилося, що невідомо, що з цим робити і як це лікувати. Ми звернулися до терапевта, потім до психолога і психотерапевта, вони багато розмовляли з нею і вмовляли її, але це не мало жодного ефекту.

На той момент Аня вже втратила 15 кг.

Хвороба, що спантеличує

Нервова анорексія характеризується величезною тривогою з приводу свого тіла та їжі, пояснює клінічний психолог Ольга Сушко, яка спеціалізується на розладах харчової поведінки у підлітків.

"Людина, яка перебуває у хворобі, дуже боїться поїсти. Вона має спотворене, відірване від реальності уявлення, що якщо вона з'їсть, приміром, трохи масла, вона одразу погладшає, буквально - одразу", - пояснює психотерапевт.

Це викликає жахливу тривогу, з якою надзвичайно важко впоратися, і саме тому люди з анорексією все урізають і урізають свій раціон.

"Заплющте очі й уявіть себе у найкращій пекарні світу. Повітря сповнене ароматом круасанів, булочок з корицею, еклерів і хрустких багетів. І ви голодні, ні, ви просто вмираєте з голоду. Ви мрієте про шматочок ніжного "наполеону", який тане в роті, але ви не можете… Тому що ваш страх сильніший за голод. Якщо ви проковтнете бодай ложку йогурту, у вашій голові почне сичати голос: "Ти слабкий, ти жалюгідний, ти - огидна свиня. Ти не заслуговуєш на життя…"

Так описує думки людини з анорексією американська журналістка Гаррієт Браун. Упродовж кількох років вона боролася з хворобою своєї доньки і написала про це книжку "Смілива дівчинка їсть" (Brave girl eating).

Страх, тривога і зацикленість навколо їжі стають настільки нестерпними, що людина може завдавати собі ушкодження, а іноді й звести рахунки з життям.

Нервова анорексія має найвищий рівень смертності серед усіх психічних розладів, кажуть науковці. Кожна п'ята смерть від анорексії - суїцид.

Загалом на розлади харчової поведінки, до яких також відносять нервову булімію, компульсивне переїдання, орторексію (нав'язливе прагнення до здорового харчування) та низку інших розладів, страждає близько 10-18% людей.

За даними американської Національної асоціації розладів харчової поведінки (NEDA), власне діагноз anorexia nervosa отримують 1% жінок і 0,3% чоловіків.

Але реальні цифри можуть бути набагато вищими. Попри серйозну небезпеку для здоров'я і страждання, які хвороба приносить людині та її близьким, нервова анорексія все ще залишається недостатньо вивченою.

Розлад спантеличує як батьків, так і лікарів й дослідників. Його важко діагностувати, його супроводжує стигма, яка не дозволяє вчасно звернутися по допомогу.

В Україні офіційної статистики щодо анорексії немає. Але, як зазначає завідувачка дитячого відділення Вінницької обласної психоневрологічної лікарні Анастасія Свинарчук, кількість звернень з кожним роком зростає.

До психіатричних відділень доходять, як правило, вже у стані кахексії (сильного виснаження), розповідає лікарка, "втрата ваги може бути понад 20 кг". На десять пацієнток-дівчат зазвичай 1-2 хлопці.

У більшості випадків анорексія починається у підлітковому віці. Серед пацієнтів Ольги Сушко - переважно дівчата віком від 12 до 17 років.

"Тиск з приводу зовнішності на них більший, і вони частіше експериментують з дієтами, але останнім часом хлопці також почали захоплюватися схудненням", - зазначає фахівець.

"Зголодніє і поїсть"

Статистика свідчить: якщо лікування почати раніше, то шанси на одужання зростають. Втім, від початку хвороби до постановки діагнозу може минути багато часу.

"Протягом трьох років у доньки сталися кілька рецидивів, - розповідає мама Поліни Євгенія. - Коли вона набирала вагу, їй ставало краще, вона спілкувалася з друзями, вела нормальне життя, а потім знову починала худнути".

Кризу зазвичай провокував стрес: сварка з хлопцем, іспити або навіть чийсь невдалий коментар. Поліна почала дорослішати раніше за однолітків. У школі її відверто цькували, навіть вчителі.

"Їй казали - як ти вдягаєшся, що у тебе за вигляд", - розповідає Євгенія.

"Коли влітку 2018-го стався четвертий рецидив, Поліна сказала мені: мам, ми не впораємось самі", - згадує Євгенія.

За ці три роки Поліна з мамою консультувалися у гастроентеролога, невропатолога, психіатра і неврологів із центра вегетативних дисфункцій, де дівчинка двічі була у стаціонарі.

Жоден із лікарів не запідозрив у неї розлад харчової поведінки. Коли під час четвертої кризи, Поліну знову привезли до неврології, там їм відповіли, що нічим не зможуть допомогти.

Діагностувати анорексію важко з кількох причин.

По-перше, вона припадає на вік, коли підліток дорослішає і стає дедалі більш самостійним. Батьки припиняють втручатися в його життя, а у такі особисті речі, як їжа чи відвідування туалету, і поготів.

Друга причина - в особливостях самої хвороби.

У підлітка з розладом харчової поведінки прийом їжі асоціюється із соромом, тривогою і злістю.

Тоді як уникнення їжі, навпаки, дає відчуття досягнення і розради, пояснює американський психотерапевт Деніел Ле Гранж, автор книги "Допоможіть своєму підлітку подолати розлад харчової поведінки" (Help your teenager beat an eating disorder).

Якщо людина з депресією або тривожним розладом хоче позбутися цього стану, хворий на анорексію "плекає" й "захищає" свою хворобу, зазначає доктор Ле Гранж. Підліток приховує її від батьків, палко переконуючи їх, що з ним усе гаразд.

Багато цінного часу іде на обстеження. Дитину ведуть до гастроентеролога і дієтолога, дівчат - до гінеколога (через втрату ваги у багатьох припиняються менструації).

За Міжнародною класифікацією хвороб МКХ-10, анорексія - психіатричний діагноз, але й сімейний лікар, і вузькі спеціалісти мали б одразу звернути увагу на тривожні симптоми.

Тривожні симптоми:

1. Дієта, підрахунок калорій, зменшення порції.

2. Зацикленість на образі тіла.

3. Бажання їсти наодинці.

4. Захопленість приготуванням їжі, але відмова їсти те, що приготував.

5. Нав'язливі ритуали навколо їжі.

6. Інтенсивні тренування.

7. Відвідування туалету після їжі.

8. Завдавання собі фізичних травм, спроби суїциду.

Втім, це відбувається далеко не завжди.

Юлія, мама Ані, пригадує, як одна в цілому професійна лікарка порадила відчепитися від доньки: "зголодніє і поїсть", сказала вона. Але в анорексії цей момент може ніколи не настати.

Психічні хвороби у нашому суспільстві взагалі оточені стигмою, вважає клінічний психолог Ольга Сушко. "У побуті говорять, ось була війна і не було ніяких депресій, приблизно так само - і про нервову анорексію".

"На кожній консультації, - згадує Тетяна, мама Кирила, - з нами розмовляли так, наче мій син і я у чомусь винні. Він упертий і нерозумний, якщо не їсть, я, певно, істеричка з купою власних проблем, якщо не знайшла підхід до дитини".

Нервову анорексію часто вважають свідомим вибором людини, додає Ольга Сушко. "Здається, вона могла би припинити все це і просто поїсти, але щось "надумала собі".

На жаль, це не так. Підліток з анорексією дуже мало контролює свої симптоми, радше це хвороба повністю захопила вашу дитину, пояснює фахівець.

Люди не обирають анорексію, і їм дуже потрібна допомога.

Непростий шлях до одужання

Аню привезли до Київської психіатричної лікарні ім. Павлова з вагою 36 кг. "Нам одразу сказали: наш клієнт, і поклали її в стаціонар у підліткове відділення".

"Там діяли методом нагодувати, - розповідає Юлія. - Нагодувати їжею і таблетками".

Ані прописали нейролептики, транквілізатори і антидепресанти.

Вона пролежала в лікарні близько трьох місяців. Хоча вона набрала декілька кілограмів, лікування не дало помітного ефекту.

Коли вона вийшла зі стаціонару, знову почалася депресія, агресія й аутоагресія. Анорексія змінилася булімією, вона влаштовувала очищення шлунку, її вага залишалась дуже низькою.

Потім родина звернулася до однієї з приватних клінік.

Перші два тижні донька не бачилася з нами, розповідає Юлія, навіть телефоном не можна було спілкуватися. Принцип роботи центру - харчування чітко по годинах, терапевтичні групи та індивідуальна робота з психотерапевтом, фітнес, басейн кілька разів на тиждень і обмежені контакти з родиною.

Останню вимогу пояснили тим, що родина є певним тригером хвороби, і щоб розірвати цю спіраль, потрібно на деякий час ізолювати дитину.

Донька провела на лікуванні чотири місяці. Лікування коштує дорого. Тим, кому це недоступно, клініка пропонувала кредит на пільгових умовах або пошук спонсорів через телебачення, розповідає Юлія.

Після лікування стан Ані помітно покращився, але їй все одно була потрібна допомога психотерапевта. Зараз вона вже третій рік у терапії. Вона зустрічається зі спеціалістом щотижня, а якщо потрібно, двічі на тиждень, пояснює Юлія, яка також відвідує сеанси психотерапії.

Після трьох років невизначеності і четвертого рецидиву хвороби Поліна також потрапила до психіатричної лікарні Павлова. Вона сама попросила маму відвезти її туди.

На думку Євгенії, лікарня стала переломним моментом - Поліна злякалась. Там її попередили, що якщо вона не почне їсти, її доведеться годувати через катетер. А потім вона побачила іншу дівчинку з анорексією. Вона важила ще менше за Поліну і її зовнішній вигляд дуже налякав доньку, каже Євгенія.

На жаль, лікування в стаціонарі або приватному центрі не гарантує повного одужання, рецидиви трапляються часто, пояснює лікар-психіатр Анастасія Свинарчук.

У лікарні допомагають відновити фізичний стан, якщо вага дуже низька, але потрібна інтенсивна терапія. Дієтолог розробляє план калорійного харчування. Якщо анорексію супроводжує депресія, обов'язково призначають антидепресанти, при дисморфофобії (нав'язливих думках з приводу тіла) - нейролептики.

Але і після виписки потрібна тривала, не менше п'яти років, робота з психотерапевтом, зазначає психіатр.

Утім, знайти кваліфікованого клінічного психолога, який спеціалізується на лікуванні нервової анорексії, в Україні непросто.

"Ринок психологічних послуг перевантажений, але при цьому дефіцит людей, які розуміють, як бути з дійсно серйозними хворобами. Багато хто займається "самодіяльністю", - каже Ольга Сушко.

З цією проблемою стикнулася і Тетяна, коли почала шукати психотерапевта для сина.

"Його спочатку лікували за методом десенсибілізації і руху очей, оскільки психолог вважала, що причиною анорексії був посттравматичний стресовий розлад", - розповідає мама Кирила.

Потім була когнітивно-поведінкова і гештальт-терапія, хтось пропонував навіть арттерапію. На ці спроби пішла купа часу і грошей, скаржиться Тетяна, а син продовжував втрачати вагу.

"Ще п'ять років тому в Україні практично не було доступної для пацієнтів і їхніх родин інформації про те, що це за хвороба, - зазначає Ольга Сушко. - Багато хто з фахівців у сфері психічного здоров'я спирався на досить застарілі уявлення про неї".

2016 року вона разом із колегами заснувала Асоціацію лікарів і психологів "Розлади харчової поведінки: терапія та превенція". Асоціація проводить вебінари для батьків і терапевтів, запрошує тренерів з-за кордону, веде просвітницьку роботу серед лікарів.

На щастя, у світі вже проведено досить багато досліджень анорексії і методів її лікування, пояснює клінічний психолог. Достатньо високу ефективність показав метод терапії, у центрі якої - родина хворого (family-based treatment).

Метод Модслі

Метод розробила група науковців із Лондонської психіатричної лікарні Модслі (Maudsley Hospital). На сьогодні це один із небагатьох протоколів лікування обмежувальних розладів харчової поведінки, який має серйозну доказову базу і підтверджений емпіричними дослідженнями.

На першому етапі батьки беруть на себе роль терапевтичної команди, по суті, такої ж як і у стаціонарі. Все, що відбувається у стаціонарі, - це годування, адже єдині ліки від анорексії - їжа.

"Спочатку я не розуміла, що ми можемо зробити, якщо син все одно нас не слухає", - розповідає Тетяна, яка почала лікування Кирила за цим методом.

Це дуже складно і довго, але ефективніше, ніж у стаціонарі, пояснює Ольга Сушко. Коли дитина проводить рік-два у центрі або лікарні, вона, по-перше, виключається повністю зі свого соціального життя.

А по-друге, коли вона повертається додому, у дитини не сформовані навички самостійного харчування, а у батьків немає розуміння, як вони можуть у цьому допомагати. Тоді і трапляється рецидив.

"Потрібні чіткі правила і кордони. Діти з анорексією часто їдять те, що лякає їх менше (малокалорійну, знежирену їжу). Але при такому раціоні одужання неможливе", - наголошує клінічний психолог.

Саме тому на перших етапах лікування, що їсти дитині, вирішують батьки. Іноді здається, що ти дієш всупереч волі дитини, що це схоже на якесь насильство, каже Ольга Сушко, але це не так, всі ваші зусилля спрямовані на те, щоби ваш син або донька скоріше одужали.

Разом із педіатром батьки визначають, яка вага є здоровою саме для їхньої дитини. До цієї цифри додають ще 10%, які потрібні для компенсації завданої організму шкоди.

Цю вагу потрібно набрати і підтримувати деякий час, після цього когнітивні функції починають відновлюватися.

Коли Поліна лікувалася від анорексії, її мама про метод Модслі ще не чула. Але Євгенія завжди була впевнена, що батьки відіграють важливу роль в одужанні.

"Мені дуже пощастило вибудувати з донькою довірливі стосунки. Їй було досить складно підібрати психотерапевта, вона мало кому довіряла, і його роль, по суті, взяла на себе я", - розповідає жінка.

"Я намагалася принести або приготувати для неї щось смачненьке… і поступово-поступово привчила її до думки, що вона може їсти".

"Тепер коли її щось турбує, вона сама приходить до мене, ми розмовляємо, і їй стає легше".

Колишньої анорексії не буває, впевнена Євгенія, рецидиви можливі. Але вона пригадує день, коли дочка, стоячи перед дзеркалом, сказала: "Я красуня".

Хто в зоні ризику

Чому взагалі виникає анорексія, точно невідомо. Колись її вважали хворобою вищого класу, потім пояснювали деспотичністю та холодністю матері, інфантильністю підлітка, який не хоче дорослішати. Останні дослідження спростовують це.

Анорексія вражає родини будь-якого соціального статусу, з різною освітою і достатком, з різними історіями, щасливі родини і проблемні, стримані у виявленні емоцій і тих, хто тільки і говорить про свої почуття. Словом, абсолютно різні.

Науковці вважають, що хворобу запускає перший епізод голоду у підлітковому віці. Причому неважливо, що саме стало його причиною, але такий епізод вмикає гени, відповідальні за анорексію.

Звичайно, експерименти зі зміною раціону, вегетаріанством для більшості підлітків минуть безслідно, пояснює Ольга Сушко. Так само як не кожна людина може захворіти на депресію або тривожний розлад.

Але є базова біологічна вразливість.

Підвищують ризик:

1. Розлади харчової поведінки та інші психічні розлади у близьких родичів.

2. Низька самооцінка, перфекціонізм, невротизм.

3. Негнучкість мислення, невміння справлятися зі стресом.

4. Депресія, тривога.

5. Травма.

6. Спорт, в якому важлива худорлявість.

7. Булінг з приводу зовнішності.

8. Проблеми в родині, стосунках.

Але одних генів, звісно, недостатньо. Хтось із підлітків ще до початку хвороби свідомо обирає довести щось іншим через зовнішні досягнення, через схуднення або спортивні результати. А хтось обирає інші способи визнання в групі однолітків.

Велику роль відіграють соціальні мережі, медіа, постійний тиск щодо того, як має виглядати тіло. Чимало досліджень довели, що перегляд Instagram погано впливає на самооцінку. У людей з розладами харчової поведінки цей тиск спричиняє величезну тривогу.

Що можна зробити?

Чи можуть батьки запобігти захворюванню? Однозначної відповіді на це питання немає.

Але родина може виховувати адекватне ставлення до різних тіл.

Тепер дедалі популярнішим стає розповідати дітям, що люди - різні, вони мають різні тіла, що наші тіла - це не лише те, як ми виглядаємо, але й те, що вони дозволяють нам робити, що насамперед важливе здоров'я, а не скільки "кубиків" ти собі накачав.

На Заході є уроки для різного шкільного віку на тему образа тіла, на яких пояснюють, чому ми всі різні. В Україні така робота, на жаль, не ведеться.

Важлива і профілактика шкільного булінгу, тому що ці речі часто пов'язані. Необхідні тренінги для вчителів, щоби вони могли вчасно помітити, що з дитиною щось не так.

На думку Анастасії Свинарчук, у суспільстві загалом бракує уваги до психічного здоров'я дітей і підлітків, відсутні алгоритми дій школи, батьків і лікарів, які дозволили б діагностувати розлад на ранніх стадіях.

Батькам дуже бракує груп підтримки, кажуть Євгенія і Юлія, як інформаційних, так і терапевтичних. Батьки просто не знають, куди бігти, не знають, як допомогти дитині, як з нею розмовляти.

Нещодавно у Facebook створили групу інформаційної підтримки таких родин, обидві мами - активні учасниці обговорень, вони хочуть допомогти іншим родинам та привернути увагу до анорексії у підлітків.

Україні вкрай потрібен центр, який працюватиме за протоколами з доведеною ефективністю, за методиками, які перевірені дослідженнями і мають позитивні результати, додає Ольга Сушко.

Як батьки, так і фахівці говорять про те, що проблему розладів харчової поведінки треба порушувати на рівні держави.

Потрібні спеціалізовані державні клініки, гарячі лінії допомоги, законодавство, яке штрафувало б за пропагування нездорового ставлення до тіла.

Анорексія - важка хвороба, яка складно і довго лікується, але батьки не повинні втрачати надію, наголошує Ольга Сушко.

Анорексію можна вилікувати, і, одужавши, людина отримає набагато краще життя, ніж те, яке б у неї було без лікування.

Джерело