Новости
Подружжя з Буська усиновлює хворих дітей
20 серпня 2020
Не кожна рідна мама може дати собі раду з хворою дитиною і, буває, відмовляється від «тягаря» ще у пологовому будинку. Оксана Дадак з Буська, що на Львівщині, усиновлює діток з вадами розвитку і здоров’я (іноді дуже складними) і ставить їх на ноги. Ця тендітна жінка каже, що це не діткам пощастило з нею, а їй Всевишній дав таке велике щастя — стати вкотре матір’ю і любов’ю й турботою виходити Богом дану дитину.
Місяць тому Оксана Дадак з чоловіком Сергієм взяли з дитячого будинку дівчинку у свою велику родину. Тепер у подружжя семеро дітей — рідний Арсен і шість усиновлених. Також рідних!
Арсенові 13 років. Чотирьох дітей родина усиновила офіційно. Двоє — під опікою.
Про подвиг цієї дивовижної жінки мені розповіла Марія Бакун зі села Суходоли Бродівського району, про яку «ВЗ» писав у травні цього року (https://www.wz.lviv.ua/article/412 041-dity-boialysia-shchob-ne-viddala-ikh-ridnii-materi). Маючи трьох власних дітей, пані Марія, одужавши після незначної хвороби, дала собі слово, що візьме з дитячого будинку дівчинку. А взяла шістьох! Коли я поцікавилася у Марії Бакун, що нового у її багатодітній родині, жінка розповіла, що вони з дітками на морі. А разом з нею — Оксана Дадак, яка місяць тому взяла з дитячого будинку хвору дівчинку, яка не ходить і навіть не сидить, і з усіма дітками приїхала на море! Звісно, я тут же попросила номер телефону пані Оксани і зателефонувала.
«Соломійка – якесь диво! На морі вона почала підіймати голівку, реагувати на моє «ма-ма». І повторює за моїми губами». Фото з особистого альбому Оксани Дадак
— Пані Оксано, чому берете з дитячих будинків хворих дітей?
— Бо здорових заберуть однозначно. А хворим діткам, від яких відмовилися батьки, також потрібна любов і турбота. Першою я взяла дівчинку, їй зараз сім років. Ще з дитинства я переймалася долею таких діток. Біля нас був інтернат, я часто бачила інтернатівських дітей. Просила маму: «Давай візьмемо дитинку з інтернату». Мама не була до того готова…
Коли Оксана вийшла заміж, подружжя довший час не мало дітей. Арсена народила у 32 роки. Тішилася рідним сином, але думка про ще одну дитину не виходила з голови.
«Якщо внутрішньо відчуваєш, що маєш щось зробити надзвичайне, — роби», — казав Сергій дружині. «Зібрали усі необхідні документи і поїхали у Житомир, — згадує Оксана.
— Нашому Арсенові на той час було шість років. Знала, що обов’язково візьму дівчинку. Уявляла, що у неї будуть рожеві бантики, буду її одягати як принцесу. Як колись мама одягала мене. За першим разом не взяли нікого. Мене мучило відчуття: нікого «не побачила». За якийсь час нам з Кам’янки-Бузької зателефонували, мовляв, є покинута дівчинка. Коли ми приїхали знову, з’ясувалося, що дівчинка має лише 24 тижні і важить… 700 грамів. Як тільки її побачила, сумніви відпали — це моя дитина".
Лікар відвів пані Оксану вбік і показав аркуш з діагнозами. Переконував, що на 99 відсотків ця дитина буде інвалідом. «Ви розумієте, що це таке?» — намагався зупинити жінку медик. Вона розуміла… Дівчинку подружжя забрало. Чи було тяжко? Було. Довелося їздити по лікарнях, і всі лікарі в один голос казали, що дитина буде інвалідом. І лише один лікар — Олег Куценко з лікарні, що на Пилипа Орлика у Львові, підтримав: «Мамо, час, терпіння, любов — і все буде добре».
Оленка не сиділа до двох з половиною років. Та одного разу, коли прогулювалася з візочком сквериком, дівчинка сіла. Сама.
— Я розплакалась від щастя, — пані Оксана і зараз не стримує сліз. — Це було щось неймовірне! Саме своїй першій донечці Оленці безмежно вдячна: я навчилася цінувати все. Навчилася вірити і чекати. Коли народився Арсен, він був здоровий, нам все легко давалося. Звикла, що так все і має бути. А тут я раділа кожному новому рухові донечки.
Коли забирали Оленку, у лікарні сказали, що у Львівському дитячому будинку у дівчинки є дві рідні сестрички — одній два рочки, другій — три. Цілий рік знадобився подружжю на оформлення документів. Дівчаток також удочерили. Пригадує, Арсен у катехитичному класі на запитання священника, чи було у вас щось таке, що просили у Бога, і він вас почув, сказав: «Просив сестричку, а Бог дав три».
А потім у родині з’явився Віталік. Він — з Рівненщини. Хлопчикові було два з половиною роки, коли родина Дадаків його усиновила. На Віталіка було чимало претендентів, але коли потенційні батьки дізнавалися про його діагноз, бажання всиновити відпадало. Оксану хвороба хлопця не злякала. Поки збирали документи, а ця процедура триває досить довго, з’ясувалося, що хлопчик здоровий.
Фото з особистого альбому Оксани Дадак
— Якось моя знайома також відважилася на такий крок, і наша служба у справі усиновлення попросила мене з цією знайомою поїхати до Львова у дитячий будинок, — продовжує розмову Оксана. — Там розповіла завідуючій про свою Оленку, яка вже почала ставати на ніжки. А завідуюча каже: «У нас є недоношений хлопчик. Хочете подивитися?» Перша моя реакція — ні!
З думкою про цього хлопчика їхала додому, з цією думкою лягала спати і прокидалася. І не знала, як почати розмову з чоловіком…
Сіли вечеряти, і Оксана завела розмову на «сімейній раді».
— Знала, що не зможу жити, поки не подивлюся на цього хлопчика. Розповіла про це нашому священнику. Порадив подивитися.
Коли побачила Орестика, жахнулася. Це була перелякана дитинка, перекривлена. Від нього всі відмовлялися. У свої 11 місяців Орестик не сидів і не повзав. І тоді Оксана вирішила: цю дитину також забере. Її знову відмовляли, бо у хлопчика був «букет» хвороб. А це чималі кошти.
— Коли я його взяла на руки, відчула: дитина тримається, вона буде ходити і буде здоровою.
Орест поїхав у свою нову родину. А менш як за два тижні уже сам сидів у ліжечку.
— Коли дитину усиновлюють, держава не допомагає?
— Ні. Є лише одноразова допомога, як при народженні дитини. Пригадую, з Оленкою було важко, бо реабілітація — місяць перерви, знову реабілітація, а далі місяць перерви. Це не лише фізично складно, а й матеріально. Але ми даємо собі раду.
— Вам довелося звільнитися з роботи?
— На той час я вже не працювала. Лише чоловік. Сергій працює в охороні. Я — багатодітна мама з п’ятьма дітьми. Тому й вирішили зупинитися.
— Вам хтось допомагає? За які кошти піднімаєте дітей?
— Окрім Бога, мені не допомагає ніхто. Наші діти не голодують, але не кидаються бананами. Можу купити їм ці банани — купую. Не можу — значить, ні. Печиво купуємо пачками, м’яса маємо вдосталь. Одягнуті — чисто і гарно. Колись мене мама гарно одягала, мабуть, мені це передалося. Правда, телефонів наші діти не мають. Але мають комп’ютер і планшет. Усі великі покупки обговорюємо на «сімейній раді». Пояснюю дітям: тато щоночі йде на роботу, щоб заробити гроші. Якщо хтось з діток має допрацювати, наприклад, з математики, значить, треба старатися. І тоді ми купимо ось це. Вчимо їх, що нічого у житті так просто не буває. Якщо дитина хоче мати гарну машинку чи ляльку, ми купуємо. У дітей повинні бути іграшки. Але вони мають їх цінувати, і вони це розуміють.
— Старші діти допомагають бавити менших?
— Аякже! Мої дівчатка — надзвичайно хороші. Одна гарно співає, інша вчиться грати на скрипці. Тепер у нас з’явилася Соломійка. Ми її також взяли у Львові. Це щось неймовірне, благословення Боже. Я не заслужила такого дарунка! Коли таке кажу, комусь здається, що я несповна розуму. Бо дитині рік і десять, а вона не сидить і не ходить. Не спинається на ніжки… Але кілька днів тому почала ставати у манежику. Коли мені її винесли, була скручена, згорблена, не реагувала ні на що. У неї двостороння глухота… У дитячому будинку її ніхто не брав на руки, ніхто з нею не розмовляв. Не розуміла жодного слова, дивилася на свої руки і реготала. Було страшно дивитися. Мене запитували: кращої дитини не було? Мої діти починають поправлятися від того, що їх люблять. Коли забирала Соломійку з дитячого будинку, на прощання їм сказала: «Я її за ручку приведу до вас у гості».
— Як наважилися з такою дитиною поїхати на море?
— Було страшно. Коли ми сідали у машину, вона настільки дико кричала, сил не було слухати. Але ж то море — усіх діток треба оздоровити. Вони так чекали. І я наважилася. Ми сіли в автобус, і Соломійка цілу дорогу була спокійна. Потім у поїзді було те саме. Це якесь диво! На морі вона почала підіймати голівку, реагувати на моє «ма-ма». І повторює за моїми губами. І «ля-ля» також повторює! Тягне до мене рученята.
— Влада районна, обласна вам допомагає?
— Не допомагає. Та я нікуди і не зверталася. Нас підтримує громадська організація «Турбота в дії». Цього року нам вперше дали для усіх діток безкоштовні путівки.
- Наши проекты
- ВОЛОНТЕРСКО – ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ КУРСЫ
- Іонинські молодіжні чаювання
- Расписание поездок для волонтеров
- Просьбы о помощи
- Стать донором
- Харьков. Волонтерско-психологические курсы
- Онкобольные дети
- Помощь пострадавшим в зоне АТО
- Детские дома
- Реабилитационный центр «Территория трезвости»
- Поездки в дом престарелых
- Дети больные ВИЧ - Охматдет
- Помощь Бучанской колонии
- Поездки и помощь в хосписе
- Паломнические поездки
- Катехизаторская молодёжная школа
- Всеукраїнське православне братство тверезості
- Допомога людям похилого віку
- Отказники и сироты в больницах
- Міжприходський молодіжний центр
- Вопросы и ответы
- Вопросы священнику
- Вопросы психологу
- Вопросы юристу
- Все ответы в хронологическом порядке
- Задать вопрос
- Молодежные проекты Киева
- Православные скауты
- Миссионерская школа
- Апологетические встречи
- Встречи православной молодёжи
- Клуб бального танца «Renaissance»
- Движение "Спаси и сохрани"
- Сестры милосердия
- Перекресток семи дорог
- Для тех кому за тридцать
- Школа проповеди «Первое слово»
- Дискуссионный клуб Фавор
- Музыканты БлагоНЕБОфест
- Детская православная школа
- Молодежный клуб «ФОМА»
- Макарьевская молодежка Киева
- Індивідуальне Шефство
- Школа глухих дітей «Чути серцем»
- Центр реабилитации для слепых