"Кураж" без бар'єрів: як зробити інклюзивними масштабні заходи

Кураж — це київська тусовка. Так говорить Альона Гудкова, його засновниця. Для тих, хто не знає, Кураж — це барахолка з крутими антикварними штуками. Точніше, з них вона починалася, бо тепер це арт-простір з кіно і музикою, з танцями і вином, але в основному — це майданчик для збору коштів, які будуть відправлені на благодійність.

Я поговорила з Альоною Гудковою, яка сміється над тим, що для деяких близьких знайомих вона — Альона-барахолка. Насправді Альона — стихійна підприємиця, івент-менеджерка, ідейна натхненниця і засновниця Куражу. Про сам захід говорити можна багато: хлопці збирають мільйони, щоб потім передати їх на покупку медичного обладнання, на допомогу людям з інвалідністю та бездомним, залишаючись при цьому комерційної історією. Нам у "Рубриці" було цікаво, що робиться безпосередньо на самій локації для того, щоб зробити відвідування заходу зручним для всіх, в тому числі і для гостей на візках.

— В одному з ефірів ви говорили, що хочете, щоб до вас приходило більше людей з інвалідністю.

— Ми хочемо, щоб до нас приходило багато будь-яких людей, — поправляє Алена.

— …Але все ж акцентували на тих, хто з інвалідністю.

— Це тому, що вони зазвичай не ходять. Ми хочемо бути таким простором, де класно всім. Як за кордоном, грубо кажучи. Коли ти можеш побачити людину на візку, який тусить під діджея. У нас такого не було, немає доступних точок розваги. Що ми для цього зробили?

— Якщо почати з останнього, то по-перше, ми в нашій "Синичці" зробили вікно для людей, які пересуваються на візках, щоб їм було зручно замовляти напої на барі, і вони відчували себе на рівних.

— По-друге, ми тут повністю все переобладнали. Таке відчуття, що радянська архітектура взагалі не була пристосована для людей з інвалідністю. Я дуже часто з цим стикаюся в бібліотеках, інших старих приміщеннях… Ми зробили пандуси з усіх наших бровок, які знижують рівень підйому. Вони з нержавійки, і насправді це дуже дешево. Один такий пандус коштує 5000 гривень.

— Ми зробили пандуси в приміщеннях, щоб вони були пологими, щоб коляска могла заїхати без допомоги іншої людини. Це обійшлося нам дорожче. Ще ми відремонтували сходи. Це споруда 1978 року, не було жодного туалету для людей з інвалідністю. Ми їх зробили. Нам довелося повністю перекроювати і розширювати їх, робити пандуси з фанери там, де були сходи. Довелося виправляти неодноразово кут, тому що там, де їхав чоловік на інвалідному візку, було "Хлопці, що це таке, як я сюди заїду? Що це за Говерла?". Ми виправляли такі косяки.

2 роки тому приміщення ВДНГ дісталося Кураж в жахливому стані: "Я переїхала сюди з Платформи, — розповідала Гудкова в просторому, світлому, вже майже вінтажному лекторії Куражу. — Там власник не брав з нас грошей за оренду, і за це ми віддавали йому частину прибутку. Мені здавалося, що я хочу свободи, але коли я сюди переїхала, це було схоже на те, коли я в 16 років з'їхала з маминої квартири: я почала сама жити і у мене тупо не було грошей в кінці місяця, тому що мені довелося купувати папір, миючий засіб, мочалки, ще якусь фігню — все те, що було в батьківській хаті включено, — сміється Олена. — Коли я сюди переїхала, ми почали розбиратися в електриці, в трубах… Прорвало, підірвало, провалилося, вкрали паркан, зрізали розетки. За перший тиждень нас пограбували тричі, після цього ми почали платити за охорону. Так ми стали обростати витратами на утримання, а потім прийшла зима і понеслась… Обсипався дах, оплата комунальних послуг. За перший рік довелося вкласти 5, 5 мільйонів гривень, щоб ця мізерія працювала… І вона не завжди працює!"

Фінансово ВДНГ ремонт робити не допомагає. Єдине велике вкладення держустанови — асфальт на орендованій території. Загальна сума ремонту дороги становила близько мільйона, ВДНГ оплатили 45% від його вартості. "Хотілося б, звичайно, мати кошторис на весь ремонт, тому що він колосальний, але умови договору оренди цього не дозволяють" — каже Олена.

— Для нас найбільшою жестю була відсутність ліфта. Шахта була, а ліфта — не було. Приміщення дуже старе, і він чи то був вкрадений, чи що — історія замовчує. Ми почали збирати гроші і в минулому році ми їх таки зібрали. Це було найбільше вкладення в інклюзію і доступність даного місця, тому що ліфт коштував близько мільйона. Тоді ми збирали на мій день народження, а-ля благодійний збір. 550 тисяч з них нам, до речі, передала Віра Брежнєва, як подарунок Києву і київській тусовці. На той момент я ще навіть не була з нею знайома. Була складність з установкою цього ліфта в павільйоні, і вся історія з моменту, коли у нас з'явилися гроші до моменту установки, тягнулася рівно рік. Втрата документів, відновлення документів, сама установка — це була найбільша проблема.

Сам ліфт, до речі, довелося передати на баланс ВДНГ. "Ми ж не можемо забрати його з собою," — знизує плечима Олена. Сьогодні ліфт запрацював вперше. Тому присутні на лекторії, який знаходиться на другому поверсі, могли і ті, хто змушений пересуватися в колясці. У їх числі Саша — фотограф Куражу.

— До цього вантажники носили людей на руках. Кожен захід у нас було два вантажника, які протягом усього івенту піднімали людей на візках по сходах на руках. Крім випадків, як з Сашею, коли важка і коляска, і сам Саша. Два вантажника не можуть підняти 200 кг. Але завдяки тому збору був зроблений ліфт, і сьогодні Саша вперше побачив, як виглядає другий поверх.

— Ще ми завжди вимагаємо відповідної поведінки від тих, хто на Куражі: на фудкорті, на майданчиках — скрізь висять таблички "Якщо хтось не може зробити замовлення, допоможіть йому".

— Якщо підходить людина з інвалідністю, яай хоче взяти що-небудь собі, ми не вказуємо на неї, не акцентуємо на увагу на те, що вона з особливостями розвитку чи інвалідністю — не влаштовуємо дискримінацію. Коли у нас були великі концерти в минулому році, ми робили спеціальний подіум для тих, хто був на візках, кому потрібно було заїхати або тих, кому потрібен простір — в разі, якщо це ДЦП або інші особливості розвитку, — щоб вони могли відчувати себе у відносній безпеці, бути вище за інших і бачити все.

— Всі лекції і виступи перекладаються мовою жестів. Ми не можемо назватися супер-інклюзивними, але ми на 80% зробили так, щоб відповідати всім стандартам.

— Як щодо допомоги благодійним організаціям?

— Цього року ми збиралися допомагати Suka_Zhizn (соціальний проект, що допомагає безхатькам Києва — Ред.). У нас була ціла маркетингова стратегія виведення цієї проблеми в інфополе, але через те, що ми стояли 5 місяців, не збирали гроші, наші плани значно зменшилися. Ми хотіли зібрати 4-5 мільйонів гривень, а поки що — тільки 400 з чимось тисяч. Ми вже віддали ці гроші, і що далі буде з карантином — поки що незрозуміло. Тупо не знаю, як це коментувати.

— А не страшно брати участь у таких проектах, особливо у світлі останніх подій, зі смертю Кучапіна?

— Ми не є засновниками або провідниками таких проектів. Ми — фінансовий донор, тому нам не страшно, ми ніколи не думали боятися. А це — огидна історія, ми стежимо за нею, читали історії, обговорювали його весь тиждень. Це пекельна жесть. Але це не наша війна. Це війна когось, кому він [Олексій Кучапін — ред.] заважав, кому він не подобався своєю відкритістю та щирістю, напевно… Не знаю. Ми ніяк не можемо судити, тому що є виключно фінансовими донорами і не включаємось в оперативне управління процесом.

Одного разу Альона вже розповідала про те, що раніше вона боялася тих, хто був пов'язані з інвалідністю. Але тоді перебороти їй це допоміг банальний інтерес. Пізніше вона зізналася, що відчувала огиду, коли говорила про бездомних і зазначила, що це — тільки через власну обмеженість на той момент.

— Коли ви зайшли глибше в тему про бездомних, гидливість пропала?

— Так. Дивіться, ось що вас найбільше лякає? Те, чого ви не знаєте. Але чим більше ти розбираєшся в цій темі, тим менше тобі гидливо, тим менше тобі страшно. Колись так було з дітьми з інвалідністю, я була такою ж не обізнаною людиною, якими зараз є велика частина українського населення. Тому що це недоступна інформація. А коли ти якусь тему робиш доступною, інформаційно в першу чергу, ти знімаєш бар'єр і гидливості, і страху. Ти в темі, тобі не страшно. Гидливість, до речі, теж страх. Проблематика такого ставлення до бездомних, до людей з інвалідністю, будь-яких інших меншин — це виключно через незнання, заперечення того, що крім тебе є ще якісь форми життя.

У нас немає драматичного "Сьогодні ви бачите, а завтра вони вмирають", — Алена використовує максимум акторської потенціалу, щоб висловити всю драматургію, — ми не подаємо інформацію через драму. Ми подаємо інформацію через інформацію. Тобто: хлопці, дивіться, це — синдром дауна, він не передається; це — аутизм, кожна 20-й дитина народжується з такою історією, але ми знаємо, як з ним працювати. Як тільки людина стає більш обізнаною, вона стає більш відкритою: він розуміє, що якщо її дитина піде і дасть їжі бездомному, вона не заразиться якоюсь хворобою. Або якщо вона буде спілкуватися з іншим, у якого є якісь особливості в розвитку, то у неї ці особливості не з'являться. Все через поінформованість.

Коли ми починали історію з Suka_Zhizn, у мене тема бездомних викликала огиду. Ти бачиш брудну, смердючу, некрасиву людину. Але коли ти розумієш, що причиною бездомності може стати не тільки вибір людини, але і махінації з житлом, обман на роботі, втрата документів або психічні порушення, аферізм, банкрутство, та навіть карантин, ти починаєш ставитися по-іншому. Багато людей опинилися на вулиці, адже багато орендодавців не входили у ситуацію. Ось, наприклад, мені написала одна жінка, у якої троє дітей. Її орендодавець на початку карантину злякався, що виросте долар і підняв їй оренду квартири рівно в 2 рази. Вона мені сказала: "Мені довелося виїхати в якесь село і жити там"…

— тоді Альона запропонувала свою допомогу, але жінка відповіла, що знайшла підробіток і справляється, —

Причиною може стати що завгодно. Іноді ми дивимося на бездомних і говоримо "У тебе що, немає рук і ніг, ти що, не можеш піти працювати?". Ні!!! Я поспілкувалася з Suka_Zhizn, з психологами, які там працюють, і вони мені розповіли, що є причини, за якими люди стають бездомними, і за якими вони не можуть повернуться в соціум. Буквально, такі люди психологічно зламані, і щоб вони повернулися, в них повинні повірити, а суспільство не вірить… Їм не дають робочі місця — у підприємницькій діяльності теж є негласне вето на працевлаштування подібних людей. Тому коли будете наступного разу йти повз них, подумайте, раптом це чиясь бабуся і її просто вигнали на вулицю.

Насправді все — від усвідомленості. І якщо розуміти природу проблеми, розбиратися в ній, знати причини і рішення, то страх разом з гидливістю і неприязню просто зникають.

Вікторія Губарева