Помпезна та покинута: мурована церква в Бігачі, яка пережила війну та може зникнути вже сьогодні

Перша писемна згадка про Бігач датується другою половиною XVІІ-го. Тоді село входило до Седнівської сотні Чернігівського полку, а в 1708 було віддане козацькому полковнику Якову Лизогубу. У 1770 році донька останнього одержала Бігач у посаг при шлюбі з князем татарського походження Петром Кейкуатовим.

І зустрічає гостей Бігач величною мурованою спорудою. Це Троїцька церква 1788 року побудови. 

Фото Україна Інкогніта

Вся облуплена, з берізками попід дахом, але неймовірно красива. На храмі – меморіальна табличка ще радянських часів, де вказано, що ця пам’ятка архітектури охороняється державою. Добре, видно, “охоронялася”, коли там зберігали мінеральні добрива. Цікаво, що храм жодного разу не перебудовувався, чи добудовувався. Під час Другої Світової війни споруду храму зазнала пошкоджень: зруйнована покрівля, верхній ярус дзвіниці, галерея. Певно за причини аварійності храму, дзвіниця та галерея були розібрані.

Фото Україна Інкогніта

Храм побудований у модному на той час стилі – класицизмі. Завдяки дослідженню Алли Доценко в Державному архіві Чернігівської області була знайдена точна дата будівництва та освячення храму. Тому що в Інтернеті та різних джерелах існує досить розбіжні у часі дати. Навіть 1839 рік! Отже, закладений храм – 30 червня 1786 року, закінчене будівництво – 19 травня 1788 року, освячений – 1 червня 1788 року.

Фото Україна Інкогніта

Давня Троїцька церква стоїть на березі річки Бігач. Потойбіч водойми була садиба Кейкуатових, і до храму її власники ходили не вулицею, як прості люди, а навісним містком. Зараз його немає, зате на сучасному мосту є шлюз, завдяки якому в селі утворилося ціле озеро. Територія, де був князівський маєток, тепер зветься сільським парком “Панський сад”. Решток поміщицького будинку там не знайти. Під час революційних подій 1905 року він був зруйнований селянами, а пізніше розібраний до цеглини. 

Рід Кейкуатових походив із ногайських татар. Спочатку вони жили на півночі Кавказу, потім переселилися у Грузію, а вже звідти – в Російську імперію, у складі якої тоді була й Україна. За спогадами старожилів, якими керуються краєзнавці, М.І. Кейкуатов відзначався не просто жорстокою, а деспотичною вдачею. За життя мав трьох жінок, двох із яких звів у могилу ревнощами й побоями (як саме вони померли – невідомо). Не краще пан ставився й до кріпаків. За переказами, навіть запрягав їх, як коней, у бричку і змушував себе возити.

Третій дружині Кейкуатова – Єлизаветі – пощастило більше, ніж її попередницям: вона чоловіка пережила. Понад те, увійшла в історію своїм відомим портретом пензля Т.Г. Шевченка і тим, що надихнула його на повість “Княгиня”.

До Бігача популярний у ті часи Тарас Шевченко приїхав у лютому 1847 року із Седнева, де гостював у Лизогубів. Кейкуатов по-сусідськи з ними дружив, і саме в них познайомився з відомим поетом і художником. Запросив його до себе з проханням намалювати портрети дружини і трьох дітей.

У бігацькому маєтку Шевченко жив близько двох місяців.

“Місцеві переказували, що він був дуже бідно одягнений, але мав хорошу вдачу і зарекомендував себе як прекрасний оповідач. Щовечора, після роботи, навколо поета збиралися усі, хто служив у князівській економії. Шевченко їм читав або щось розповідав, і робив це так цікаво, що люди слухали з великою увагою. Вони мало де бували й небагато знали, тож Тарас Григорович тамував їхній інформаційний голод розповідями про життя в інших містах-селах-регіонах”, – розповів директор Менського краєзнавчого музею ім. В.Ф. Покотила Віталій Крутий.

За час проживання у Кейкуатових Шевченко встиг написати портрет господині дому та зробити ескізи облич двох дітей. Кинув роботу, коли більше не зміг дивитися на жорстоке ставлення князя до кріпаків. Якийсь інцидент його так обурив, що він поїхав із Бігача, не отримавши гонорару. Можливо, й за готовий уже портрет – сьогодні про це сказати ніхто не може.

Дорогою з Чернігівщини до Києва на початку квітня 1847 року Шевченка вперше заарештували і за кілька місяців відправили в солдати. А деспотичний Кейкуатов того ж року помер.

Цікавою легендою Бігача, яка тут передається з покоління в покоління, є розповідь про золоту карету, яку, виїжджаючи за кордон, в урочищі Мокричі нібито закопав один із місцевих панів. Про якого пана мова – ніхто не знає, і за яких умов закопувалась – теж. Бо одні пани з тих країв виїжджали просто пожити за кордон, як це було модно, інші – тікали від революційних погромів. Для скарбошукачів ця інформація справді важлива, бо, як зазначає Віталій Крутий, Мокричі – зовсім не з того боку, куди тікали. Та людям – абищо. Місцеві ентузіасти свого часу перекопали мало не все урочище, але карети не знайшли. Під час війни за допомогою міношукачів та вибухівки шукали її також німці. І теж марно. У 60-х роках минулого сторіччя у Мокричах з’явились торф’яні та піщані кар’єри. Люди казали, що, мабуть, теж неспроста, і добувачі копалин намагаються поєднати приємне з корисним.

Джерело