Друга заповідь

Православним християнином бути важко. Значно простіше католиком, особливо у давні часи — купив індульгенцію, і вперед, насолоджуватись життям, маючи в кишені Царство Небесне. Сектантам взагалі просто: прийшов — і ти спасений, а якщо приведеш в секту десяток однодумців, то взагалі святий. А у православних все інакше. Довготривалі богослужіння, виснажливі пости, довгі молитвинні правила вранці і ввечері і безліч заборон. Ще й добрі справи творити мусиш. А якщо хочеш Царства Небесного, то взагалі треба уподобитись святому.

Непросто.... Та що там непросто, майже неможливо. Та не дивлячись на «складність» православної віри в перший день великого посту в храмі яблоку ніде впасти. Сотні людей, радіючи несподіваному вихідному серед буднів, радісно б’ють поклони і жадібно вслухуються в слова канону Андрія Критського.

Виходиш з храму, і ніби крила повиростали, навіть не розумієш, чи йдеш ти, чи летиш. Люблю ці покаянні дні. В ці дні я всіх прощаю, і ,навіть, намагаюсь любити. Закриваю «контакт» і відкриваю книгу, переважно духовну. Намагаюсь перетворитися на губку і поглинути найголовніше. Та не одним читанням здобути спасіння. Як вже зазначалося раніше, мусиш творити добрі діла, які починаються з другої заповіді «Возлюби ближнього свого, як самого себе». Себе любити, це зрозуміло, а от інших, це питання не з простих. Ну як можна любити директора, якщо він затримує платню? Або колегу, котра пліткує позаочі? А ближні, все ж таки...

Залишивши не вирішені питання до кращих часів, я вирішила зайнятися добрими справами. Місяців два тому я випадково познайомилися з молодим хлопцем — інвалідом з Будинку пристарілих. Згадавши його багаторазові запрошення до себе в гості, я вирішила не зволікати. Віталік (так звати хлопця), зустрів нас радісним сміхом ще в коридорі. Не зволікаючи, ми вирушили до нього в кімнату. Віталік живе один. Має комп’ютер і телевізор, любить слухати поп-музику і дивитись «страшилки». Він охоче підтримує розмову, хоч вроджене ДЦП не дає йому вільно розмовляти, його друзі — Фірас і Ваня навчились розуміти пошкоджену мову хлопця. Сьогодні Віталік був по-справжньому щасливий. Через пів години у нього же була повна кімната гостей. Так дивно спостерігати, коли твій прихід, наголошую, просто прихід і пара добрих слів змусили чиїсь очі посміхатися. Сидиш, бувало, вдома цілими днями, жалієш себе і пестиш свою самотність, і думаєш, що нікому в світі немає до тебе діла. А ні, виходить є. Виходить ти не зовсім вже й невдаха, якщо змушуєш когось радіти.

Тож поспішаймо творити добрі справи, бо життя надто швидкоплинне!

Людмила Бурцева

Координатор направления:
Фирас Бадира, тел. (097) 195-87-65
On-line: http://vkontakte.ru/club