“Невидимі” потерпілі: насильство та зловживання щодо людей з інтелектуальною інвалідністю

Згідно з дослідженнями, проведеними Національною службою здоров’я Великої Британії 2020 року, лише від 10% до 20% випадків насильства чи зловживань щодо людей з інвалідністю фіксуються соціальними службами чи поліцією. Ще меншим є відсоток звернень про насильство та зловживання щодо людей з інтелектуальною інвалідністю. Водночас ризики стати потерпілими в таких випадках у людей з інтелектуальною інвалідністю є вищими, ніж у решти населення, оскільки вони мало поінформовані про свої кордони та права, часто мають комплексні порушення, відтак є залежними від інших. Ці дані підтверджуються також іншим дослідженням британських вчених.

На жаль, аналогічних досліджень в Україні не проводилось. Тема насильства щодо людей з інтелектуальною інвалідністю фактично є замовчуваною.

Іноземні фахівці пояснюють складність попередження, реєстрації та протидії насильству чи зловживанням щодо цієї соціальної групи тим, що немає точних і систематизованих статистичних даних, існують неузгодженості у визначенні термінів “насильство”, “зловживання”, “харасмент” та термінів у визначенні групи людей з інтелектуальною інвалідністю. Тут використовують такі терміни як: “інтелектуальна інвалідність”, “інвалідність внаслідок психічних порушень”, “інвалідність внаслідок складнощів у навчанні”, “когнітивні порушення” тощо.

Водночас у загальних документах, зокрема українських, насильство зазвичай визначається як загроза чи здійснення фізичного, сексуального, економічного, психологічного та/або емоційного насильства проти іншої людини задля заподіяння їй шкоди, отримання влади та контролю над нею.

З 2018 року я досліджую повсякденне життя людей з інтелектуальною інвалідністю в Україні. Проводжу з ними соціологічні інтерв’ю. Щоб повністю зрозуміти контекст їхнього життя, опитую експертів та експерток у цій сфері та опікунів. (Тут можна ознайомитися з матеріалом, де використані результати дослідження.)

Хоча від початку в своїх дослідженнях я не ставила за мету вивчити саме досвіди насильства та зловживань щодо моїх респондентів та респонденток, в процесі спілкування з ними я виявила, що застосування різних видів насилля щодо людей з інтелектуальною інвалідністю є для них повсякденною реальністю. Тобто часто люди з інтелектуальними порушеннями вважають, що зловживання та насильство є невід’ємною частиною життя. І можна припустити, що вони отримують такий досвід регулярно. Адже саме таких висновків дійшла група британських дослідників ще 20 років тому.

Переважно насильство використовується комплексно – кривдник чи кривдниця застосовує кілька видів водночас. Найчастіше – це психологічне та емоційне насильство поряд із іншими видами.

У цьому матеріалі представлено три історії моїх респондентів, які постраждали від насильства та зловживання.

Знущання однолітків, сексуальні домагання та надмірна експлуатація на роботі

 Надія, якій зараз 29 років, народилася в обласному центрі і є первістком у сім’ї. Внаслідок порушень розвитку у ранньому дитинстві вона отримала інвалідність.

Батьки вирішили, що для її здоров’я та кращого зростання буде краще, якщо вона проводитиме більше часу у селі в дідуся та бабусі. Перебуваючи там, вона вперше зіткнулася з психоемоційним та фізичним насильством.

“Зараз я не їжджу в село. Маю багато поганих спогадів, і тому не їжджу. Дідо з бабусею жили в такому районі, де були самі хлопці. Я була одна дівчина серед всього колективу. Ці хлопці переважно знущалися. Було по-різному… Навіть камінням кидалися…

Я не знала, що з ними робити. Вони все одно знущалися. Навіть інколи бабуся просила в магазин сходити недалеко, через шість брам, і то було тяжко. Бо вони завжди були там. Я казала батькам. Але… мені не вірили”, – згадує Надія.

Проте вдома вона теж не почувалася у безпеці та спокої. Протягом тривалого часу, аж до своєї смерті, батько здійснював психоемоційне та сексуальне насильство над нею. Це вплинуло на її психологічний стан, самооцінку та стосунки з іншими людьми:

“Я не готова до відносин. Може, тому, що з мене завжди знущалися. А потім і не тільки… Мене домагалися. Тато. Він перед смертю сказав, якщо культурно, що я – дівчина легкої поведінки. Але це нічого. Він вже потім, після смерті, приходив у сні вибачатися. Зараз я то все в собі переборола. Навчилася, як кажуть, з тим всім жити. Хоча, бувало, хотілось якоїсь підтримки, щоб мене розуміли. Потім переконалася, що мушу сама. Тому мені важко довіряти“.

Надія знайшла спосіб побороти власну травму. Завдяки підтримці соціальних працівниць однієї з громадських організацій вона отримала довгоочікувану та омріяну роботу – стала працювати пекаркою у кондитерському відділі. Але й тут зіткнулася з насильством – цього разу економічним.

Зі своєю групою інвалідності вона мала право працювати, але неповний робочий день. Проте керівник примушував Надію працювати понаднормово, без вихідних та відпусток, не оплачуючи додаткові години роботи та погрожуючи звільненням у разі скарг:

“Я працювала дуже багато – по 12 годин. Навіть без вихідних. Дуже складно було. Коли я хотіла йти у відпустку, то мені не дозволяли, казали, що піду пізніше, бо зараз нема кому працювати. Я мала саму меншу зарплату зі всіх працівників. Додаткові години роботи не фіксувалися“.

Через кілька років роботи в пекарні дівчина все ж таки звільнилася після того, як зазнала фізичного насильства. Її колега під час робочої зміни підійшла та копнула Надію. Внаслідок цього у дівчини були пошкоджені внутрішні органи, і їй довелося оперуватися.

Кривдниця не понесла покарання. Свої дії обґрунтувала тим, що невдало пожартувала.

Знущання в родині та експлуатація у хатній праці

Ірина, якій наразі 34 роки, народилися у невеликому місті. Ще у дитинстві вона отримала інвалідність через епілепсію. Її мама працює за кордоном, тож нею опікується тато. До недавнього часу вони жили ще з молодшим братом, стосунки з яким не складалися ще з дитинства. Вони постійно сварилися. Брат намагався обмежити коло спілкування Ірини та способи проведення дозвілля:

“В мене є подруга. Я її ще змалку знаю. Вона до мене хотіла прийти. А брат не дозволяв. Я не знаю чому (здивовано). Пізніше, як я почала ходити в Центр денного супроводу, то я її запросила ще раз до себе додому. Привела її, пригощала. Ми розмовляли. Але вона перестала приходити, мама сказала не приводити ніяких дівчат, бо брат так сказав“.

Зараз брат Ірини створив власну сім’ю та живе окремо. Проте Ірина повинна постійно певний час щодня перебувати у їхній квартирі та няньчити племінника. Якщо брату не сподобається як дівчина доглядає дитину, то він її б’є:

“На мене брат піднімає руку. Останній раз – за те, що я добре за малим не подивилась. Бо малий йшов по хаті, впав і вдарився”.

Ірина й надалі продовжує доглядати племінника на прохання брата та його дружини.

Приниження та образи у соціумі

Андрій, якому зараз 43 роки, народився в обласному центрі. Внаслідок ДЦП він отримав інвалідність у ранньому віці. Чоловік має старшого брата, з яким у дитинстві проводив багато часу. Місцем дитячих розваг був майданчик у дворі будинку. Там вперше Андрій зіткнувся з психологічним та фізичним насильством:

“В дитинстві було сумно. Якесь дитинство було дуже погане. Що поробиш? Діти ображали, але то таке… Я не хочу про то згадувати”.

Насильство продовжувалося і в дорослому віці. Під час нашого інтерв’ю Андрій не хотів говорити про свій досвід. Проте пізніше він поділився тим, що коли він вже був повнолітнім, його жорстоко побив сусід-одноліток. Сусід поніс кримінальну відповідальність за вчинене.

Кілька років тому Андрій влаштувався на роботу помічником кухаря в ресторані. Йому дуже подобалася робота, колектив та керівник. Але невдовзі після цього у ресторані керівник змінився керівник, який почав здійснювати психологічне насильство щодо нього:

“Не подобався мені той новий директор. Ставлення було зовсім інше до мене. Дуже часто виникали суперечки, обзивав, принижував мене”.

Після кількох невдалих спроб соціальної працівниці з центру, який опікується людьми з інтелектуальною інвалідністю, з’ясувати непорозуміння, яке виникло з керівником, Андрію довелося звільнитися. Нову роботу чоловік шукає вже майже два роки.

Хто найчастіше виступає кривдником і чому

Андреа Холломотц є авторкою екологічної моделі ризиків насильства щодо людей з інтелектуальною інвалідністю. Дослідниця вважає, що люди з інтелектуальною інвалідністю мають більше ризиків зазнати насильство через обмежений доступ до соціальних послуг та організацій, які б мали надавати їм різного роду захист.

Ця екологічна модель пропонує розглядати ризики насильства через концентричні кола. Всередині знаходиться індивід-ядро, з персональними установками щодо насильства, власною історією та навичками самозахисту. Навколо індивіда сформована мікросистема, що є найближчою до нього чи до неї (члени сім’ї, опікуни). Наступною є екосистема, яка включає центри денного супроводу людей з інвалідністю, навчальні заклади, роботу чи служби надання певних соціальних послуг. Макросистема – це соціальна політика щодо людей з інвалідністю та культурні ідеології в суспільстві. 

Історії моїх респонденток та респондентів підтверджують дані опитувань людей з інтелектуальною інвалідністю щодо досвідів потерпання від насильства, які проводилися за кордоном, про те, що основними кривдниками стають опікуни чи родичі, соціальні працівники та колеги по роботі, з якими людина з інтелектуальною інвалідністю стикається кожного дня.

Підвищені ризики потерпіти від насильства та зловживання людям з інтелектуальною інвалідністю спричинені тим, що вони:

• рідко знають про свої права та способи їхнього захисту;
• не завжди усвідомлюють різницю між “своїми” та “чужими”;
• не отримують відповідної сексуальної освіти, знань про тілесність та особисті кордони;
• використовують пасивні комунікаційні стратегії;
• достатньо поступливі перед іншими людьми через страх втратити соціальні контакти;
• менш здатні усвідомити небезпеку та захистити себе.

Як виявити випадки насильства над людьми з інвалідністю і протидіяти їм

За даними міжнародних досліджень,  люди з інтелектуальною інвалідністю зазвичай повідомляють про вчинене щодо них насильство чи харасмент третім сторонам, а не поліції чи соціальним службам.

В українських реаліях це також можна пояснити низьким рівнем довіри до правоохоронних органів та органів опіки. Окрім цього, досить часто між поліцією та соціальними службами погано налагоджена співпраця на кожному етапі: попередження, протидія та фіксація випадків насильства. Відсутній регулярний моніторинг ризиків насильства та зловживання щодо людей з інвалідністю соціальними службами. Поліція зазвичай не хоче фіксувати такі випадки через юридичні складнощі  поміщення людей з інтелектуальною інвалідністю, які часто є недієздатними, в інші інституції. І, як наслідок, немає системності у боротьбі з цим явищем.

Також на малочисельність зафіксованих випадків насильства щодо людей з інтелектуальною інвалідністю впливає їхня залежність та нерівні владні відносини із кривдниками, з якими вони часто знаходяться в тісних відносинах.

Кроками до системності в подоланні випадків насильства та зловживання щодо людей з інтелектуальною інвалідністю, більшість з яких є незафіксованими, можуть стати:

• налагоджена міжінституційна співпраця між поліцією, соціальними службами, службами здоров’я, органами надання первинної та вторинної правової допомоги і місцевою владою у попередженні, протидії та фіксації таких інцидентів;
• проведення навчань для людей з інтелектуальною інвалідністю щодо їхньої тілесності, сексуальності, прав та захисту цих прав;
• залучення людей з інвалідністю до впровадження змін у політику та практику попередження, протидії та фіксації насильства та зловживання.

Ганна Заремба-Косович – кандидитка соціологічних наук