"Я хочу приносити користь людям"

25 січня 2022

 

20 січня на 31 році життя помер волонтер-легенда Антон Дубішин. Попри важке генетичне захворювання і інвалідність Антон Дубішин допомагав армії, виступав з власним творчим колективом і відвідував Лук'янівське СІЗО, аби показати неповнолітнім правопорушникам, що вибір є завжди.

На його сторінці у Facebook слова співчуття від знайомих та друзів. Люди висловлюють захоплення життям хлопця, який попри серйозні проблеми зі здоров'ям обрав шлях допомоги людям і творчості. 

 

          Читайте також: «Все в руках людини. Навіть якщо вони не працюють» (+ВІДЕО)

 

         Сторінка Антона Дубішина в Фейсбуці

 

Журналісти Depo.ua побували в гостях у Антона і поспілкувалися з ним у березні 2017-го.

Тоді над ліжком Антона ми побачили український прапор з побажаннями бійців батальйону "Сармат". У книжковій шафі – медаль і шеренгу статуеток за участь у творчих фестивалях. На плечі у хлопця сидів жвавий папуга Кеша, який невтомно щебетав і охоче позував на камеру. На той момент Кеша у родині жив вже дев'ятий рік і завдяки Антону теж став медіа героєм.

До хлопця часто приходили гості – від журналістів до іноземних волонтерів. "Є така традиція: всі, хто приїздить у Київ, мають зустрітися з Антоном Дубішиним", - з посмішкою розповідав хлопець.

У Антона була генетичне порушення – спінальна аміотрофія ранньої дитячої форми. Хвороба почала розвиватися, коли хлопцю було дев'ять місяців. Його тіло фактично застигло в одній позі, а поворушити хлопець може лише шиєю і пальцями рук. Піклувалася про Антона мама Наталя, підтримуючи сина у всіх його проектах.

Більшість часу хлопець проводив, сидячи на дивані. Писав у Facebook, що найбільше задоволення отримує не від їжі і не від ігор, а від людського спілкування. У Антона було багато друзів – хлопець заворожував чудовим почуттям гумору, добротою і цілеспрямованістю. Казав, одного дня просто вирішив йти проти системи і замість того, щоб вимагати для себе бонусів і співчуття, допомагати іншим.

Антон розповів нам про поїздки у військовий госпіталь, лекції для дітей і ув'язнених, толерантність і непристосованість Києва для людей з інвалідністю. Наводимо інтерв'ю з легендарним волонтером. 

Мислення людей треба міняти ще з пісочниці

- Антоне, ви багато їздите по школах, інтернатах, реабілітаційних центрах для алко- і наркозалежних. За цей час зрозуміли щось про людей?

- Та що тут розуміти… Одні люди існують у матеріальному світі, інші – живуть за законами духовності. Перші постійно за чимось женуться: робота - кар'єра – заробіток – проблеми – вічне незадоволення. А на найпростіші речі – людське спілкування, зустрічі з друзями, допомога іншим - часу вже не залишається…

- Пам'ятаєте той момент, коли самі почали жити у духовному вимірі?

- Це дуже знаменита історія. У 2008 році ми з мамою пішли в супермаркет за продуктами. Біля входу стояло п'ять молодих хлопців у нетверезому стані. Ми попросили проїхати, а нам відповіли, що таких, як я, треба тримати вдома, закритими на замок.

До того моменту я був просто дитиною – вчився, читав книжки. Не особливо замислювався над серйозними речами. Але в той момент розізлився на всю українську молодь. У мене виникло питання: "Чому мене, таку ж повноцінну людину, зневажають?". Так, я дещо особливий, але я людина, особистість. Відтоді я пішов проти цієї системи, правил, законів. Почав брати участь у благодійних ярмарках, концертах, аукціонах, допомагати інтернатам, дитбудинкам. А з початку війни – їздити в госпіталь, організовувати там концерти свого творчого колективу особливих людей. Передавати на фронт аптечки, випічку. Потім – їздити по школах, ліцеях, гімназіях, проводити уроки толерантності.

- Дуже маленькі діти розуміють такі речі?

- Я люблю працювати з дітьми від п'ятого класу і старше, але насправді мислення треба змінювати ще з пісочниці. Щоб особливі і здорові діти разом гралися, копалися у пісочку, щоб мами не забирали дитину зі словами: "О, інвалід приїхав".

Поки що ж особливою дитиною мало хто хоче дружити, починають тикати пальцем і ображати. А уявіть, якщо таке ж відношення буде до наших військових на протезах… Тому я і почав їздити по школам і розповідати дітям, що всі люди однакові незалежно від того, як вони виглядають. З нами можна піти в кінотеатр, парк, ми їмо чіпси, п'ємо пепсі-колу. Ми спілкуємося, дружимо, ми абсолютно нормальні.

- Зараз, мабуть, тієї дискримінації, яку ви описуєте, вже немає…

- Ну чого ж, я читав на Facebook, що зараз хочуть побудувати дитячий майданчик окремо для особливих дітей. Але чому окремо? Побудуйте спільний майданчик. Або ж є багато випадків, коли батьки здорових дітей проти, щоб разом з їхніми дітьми у класі вчилися особливі. Чому? Це незнання, нерозуміння і несприйняття. В цьому випадку директор повинен поставити таких батьків на місце: "Якщо не хочете, переводьте своїх дітей в іншу школу, але особливі діти вчитися будуть".

- Буває, що діти звертають на вас увагу прямо на вулиці, знайомляться?

- Так, маленькі діти, по 2-3 рочки часто підходять, кажуть: "Мамо, дивися, от дядя на візку". Я жартую, що мене підвищили – раніше казали "хлопець".

У бійця виникло бажання стати на коліна

- Пам'ятаєте свій перший візит до військового госпіталю?

- Це було 25 жовтня 2014 року. Спершу ми зайшли до Назара зі Львова – хлопця, який втратив ліву ногу. Перед цим Назара попередили волонтери: "Зараз до тебе, Назаре, зайде особлива людина". Ми з ним потоваришували і продовжуємо спілкуватися. І от якось він розповів, що у той день подумав: "Скільки вже вас особливих було, як ви мені набридли". Але коли завезли мене, у нього виникло бажання стати на коліна.

- Що кажете бійцям у шпиталі, які втратили кінцівку? Адже вони раптом опинилися геть у іншій реальності…

- Так, деякі впадають у депресію, стають злими, починають звинувачувати інших, державу. Я їхав саме для того, щоб показати: я з цим живу вже 27 років, але не падаю духом. Щось Бог забирає, але натомість дає набагато більше. Головне – це прийняти. Ми спілкувалися на різні теми, я розповідав про себе, свою діяльність, читав вірші. Головне табу – розпитувати їх, де і за яких обставин їх поранили.

Коли ми були вперше у госпіталі, зайшли до 24-річного Руслана зі Львова, його повністю прошило "градом". Він виніс чотирьох бійців, а сам попав. Весь організм понівечений, 60 діб у реанімації, сечовий міхур не працює. І коли вже вкотре журналісти спитали, як все це з ним сталося, у нього почалася істерика. Вибачте, люди, у вас є совість? Одна справа я – живу з цим і давно все прийняв. Але ж хлопці щойно повернулися з війни…

- Зараз ви, в тому числі, організовуєте дозвілля для бійців…

- Так, за свою пенсію воджу АТОвців на більярд у розважальний центр, пригощаю піцою, чаєм.

- Раніше ви розповідали, що ще є працюєте – обробляєте дані анкет…

- Зараз лишилася лише пенсія, тієї роботи вже немає. З початку війни на Сході багато магазинів, де я заробляв, позачинялися. Та, гроші – це сміття, і чим його менше, тим краще. 

Мав вибір: сидіти вдома чи діяти. А я люблю діяти

- У вашому творчому колективі більше 20 людей. Де ви їх всіх знайшли?

- Я виріс з ними. Ми п'ятнадцять років їздили у центр денного перебування "Милосердя". Приміщення орендувала церква "Нова життя", коли мером був Омельченко. Він підписав наказ про реабілітацію і денне перебування дітей з особливостями у таких центрах. Там ми спілкувалися, створювали вироби з дерева, займалися на реабілітаційних тренажерах, нам робили масажі.

Потім центр закрився, тому що пастир купив собі офіс. Потреби в оренді вже не було. Всі люди залишилися сидіти вдома. У мене з'явився вибір, або сидіти вдома і закритися, або взяти все в свої руки і почати діяти. А я люблю діяти.

- В колектив усіх приймаєте?

- Люди просяться у колектив, а я питаю: "А що ти будеш робити?". Деякі хочуть просто споживати, а мене це не влаштовує. Одні танцюють на візках, другі співають, треті грають на музичних інструментах, четверті малюють. Ще один хлопець сам робить відеоролики. Якщо нічого такого не вміють, раз на два місяці скидаються на допомогу бійцям як мінімум по 50 грн. Купуємо товари, розкладаємо по ящиках, я дзвоню перевіреному волонтеру, і він везе усе це в АТО. Ми разів 8 передавали. На Новий рік були і торти зі згущеною, і тертий пиріг…

- Де буваєте разом зі своїми людьми?

- Їздили у Феофанію, у кілька заміських комплексів, ходили грати в боулінг. Цього року планую повезти їх у Межигір'я – повиносимо те, що не винесли. Буде 22 людини – поховаємо усе у візки (сміється).

- Де знаходите гроші на таке дозвілля?

- Викладаю у Facebook оголошення: от, у мене особливий колектив, з яким я хочу поїхати в парк, на природу, погуляти, порибалити. Даю номер картки і чекаю. Поступово починає "капати". Ми замовляємо автобус, який забирає людей, купуємо печиво і соки і вирушаємо. Потім у соцмережі викладаю детальний звіт.

Мамі казали: "Нащо ти привезла його до бійців"

- Завжди робите те, що вважаєте за потрібне, і на компроміси не йдете?

- Розумієте, якщо мені кажуть: "Антоне, цього робити не треба", скоріше за все, робити треба обов'язково. Коли я вперше поїхав у госпіталь, мешканці нашого будинку казали мамі: "Наташо, навіщо ти його туди повезла? Навіщо йому все це бачити?". Але шановні, це моє життя, я сам буду вирішувати, як мені жити. Кожна людина – особистість зі своєю думкою, мисленням і вибором... Я ж не так давно почав їздити з по центрам реабілітації для нарко- і алкозалежних, а в середу здійснив свою мрію - побув у Лукянівському СІЗО, поговорив з ув'язненими. Все це незвично у нашій країні, ненормально.

- Як вас там сприйняли?

- Ми спілкувалися з неповнолітніми злочинцями – 13-ма хлопцями. Деякі слухали уважно, а іншим було все одно. Але на всіх вже видно певний відбиток – і хода інакша, і татуювання. Більша половина опинилася за гратами через крадіжку. А причина тому – бажання серйозно погуляти. На клуби, наркотики і алкоголь треба гроші...

- У центри нарко- і алкореабілітації ви теж їздили…

- Так. Там ми проговорили 2,5 години. Було 40 чоловіків – я читав свої вірші, відповідав на питання. Усе не міг зрозуміти: чому, коли у людини є родина, діти, вона готова зламатися через будь-яку проблему? Я б теж міг через свою інвалідність сидіти вдома, отримувати від держави нещасну пенсію і раз на півроку кудись ходити. Але я ж так жити не захотів. Вихід є завжди.

- Траплялося кардинально змінити життя людини, звернути з невірного шляху?

- Був такий випадок: волонтер з Канади Річард приїздив у справах і заїхав у гості. Ми поспілкувалися, він зняв на мобільний моє звернення, потім через два тижні телефонує мені. Каже: "У мене друг-волонтер, який допомагав українській армії, але недавно підсів на наркотики. Але коли я показав йому твоє відео, він кинув". Я відповідаю: "Оце так, я вже екстрасенс, через відео впливаю на людей". (сміється). А потім він організував цілий рух: він з товаришами надсилав мені коробки з допомогою для дітей0сиріт, інтернатів. Почав пересилати тактичні навушники для артилеристів. Щоправда, перша партія – 23 штуки – застрягла на митниці. Я чекаю, навушників немає. Телефоную, а мені: "Вашу посилку арештувала митниця, це воєнна техніка, до того ж за це треба платити митний збір". Тоді я підняв всіх – від нардепів до МОН. Проблему вирішили, а друга партія навушників прийшла за три дні.

- У вас завжди були такі лідерські якості?

- Я вважаю, якщо тобі десь завадили і почали защемляти твої права, ти маєш боротися. Я не люблю як в СРСР – сиди, мовчи, нічого проти влади не пиши. Вважаю, навіть один у полі воїн. Все залежить від того, з якого металу у тебе спис.

- Ви кажете, що поспілкуватися з людьми у СІЗО було вашою мрією. А про що ще мрієте?

- Мрії у мене цікаві. На війну хочу поїхати, підбадьорити хлопців на фронті. Хочу їздити по Україні з мотиваційними бесідами для людей – розповідати їм про життя, дружбу, милосердя, доброту і допомогу. Хочу поїхати за кордон, подивитися, як там живуть. Тому що я був лише в Бердянську і Євпаторії, коли Крим був українським. Мрію про Італію, Грецію, Єгипет, ОАЕ. В Італії хочу подивитися Собор Петра, Колізей. У Єгипті – піраміди. У Дубаї є найбільший у світі акваріум. Моя мрія – подивитися на китів і скатів... Я цікавлюся історією кожної країни.

- Вже шукаєте можливості поїхати в АТО?

- Так, товариш з ЗСУ вже протоптує стежинку. Але це я думаю на майбутнє. Всьому свій час.

Людей треба підштовхувати до добра

- Не так давно ви стояли у візку у супермаркеті, просили гроші на благодійність. Мабуть, це був нелегкий досвід…

- Психологічно це було і справді важко. Люди заходили різні. Одні адекватні, посміхалися. Інші ставилися з недовірою. Треті бурчали: "От, стоять, просять". Багато молоді проходило на автопілоті. Але за неповні два дні ми назбирали 12 повних пакетів продуктів – відвезли їх у інтернат для слабочуючих, у "Берізку", де живуть дітки з ВІЛ/СНІД, у дитбудинок і сімейного типу і в АТО. Так, я стояв і просив – і знаєте, мені зовсім не соромно (посміхається).

Наступного разу я буду стояти 1-2 квітня, вже отримав дозвіл. Зі мною буде Анатолій – боєць без двох ніг. Людей треба підштовхувати до добра. Зробимо плакат "Особлива допомога" зі знімками всього, що я роблю. Щоб люди більше довіряли. 

- Ви видали вже дві книжки віршів. Як почали писати? Чи будуть наступні книжки?

- Перший вірш написав після того випадку у 2008-му. Але писав нерегулярно. Аж доки на мене у 2013 не почали тиснути: "Давай, коли вже випустиш?". Я за шість днів написав вісім віршів. Перша збірка "Ми не такі" вийшла з 22 поезіями. А в другій було вже 33 вірші.

Але з поезією поки збираюся зав'язати. Буду писати книжку про життя з філософськими думками "Особлива відвертість".

- Вже є якісь заготовки?

- Всі статті у мене в голові, тож сяду і напишу. Я навіть, коли концерти веду, не готуюся. Повна імпровізація.

 

Компанією на милицях та візках йдемо в нічний клуб

- Вам треба дотримуватися якогось особливого режиму, займатися реабілітацією?

- В принципі, ні – їм, що захочу. В дитинстві мені робили масажі - тоді я не міг тримати голову, вона завалювалася назад, але масажами цю проблему вирішили. Правда, з моїм діагнозом лікарі казали, що масажі робити не треба, бо тіло мертве – ідіоти у білих халатах! Та й взагалі до п'яти років можна не дожити, треба дотримуватися спеціальної дієти… Взагалі з цим порушенням людям буває і важче – деяким боляче сидіти, лежать, харчуються через трубочку.

- Гуляєте щодня?

- На вулиці люблю гуляти лише влітку. Взимку не погуляєш, особливо, якщо морози. У мене вже було дев'ять запалень легенів. Два рази падав гемоглобін, кров вливали. З початку року, правда, не хворів. У мене друг, теж волонтер з Закарпаття, прислав сушені лисички – їм по чайній ложці щодня. П'ю ліки для імунітету. Головне – не хворіти. Якщо хворію, зразу починається запалення, треба колоти антибіотики.

А так, живу активно. В теплу пору року з хлопцями і дівчатами їздимо у нічний клуб Carribean. Обираємо концерт – нам дають столик, вхід – за рахунок закладу, навіть охорона сумки не перевіряє. Компанія у візках, на милицях – ламаємо стереотипи.

До цього клубу мене запросили ще у 2015-му, взяти участь в акції зі збору коштів для інтернату. Я виступив, обмінявся контактами з їхнім арт-менеджером. Почав іноді заходити. А потім спитав, чи можна завітати зі своїми людьми. Нам відповіли: без проблем, обирайте захід.

- От бачите, все ж ставлення людей міняється…

- Так, помітно, що війна змінила мислення молоді. Коли їдемо в громадському транспорті, чимало молодих людей пропонує занести візок. Наше майбутнє покоління буде іншим.

- Але інфраструктура все ще не пристосована для людей з інвалідністю.

- Так, мені казали, що Київ пристосований лише на 7%. Пандуси є не всюди. У кафе немає дзвінків для виклику офіціантів. Так, є транспорт є з низьким входом для візків, але водії не завжди під'їжджають до бровки. Пандус кондуктори не відкидають, хоча це їхній обов'язок. Кнопка, якою можна сповістити водія про зупинку, не працює. Зробили її по-тупому.

Якщо ти заїжджаєш у метро, жінка на вході викликає трьох працівників метрополітену і поліцейського. Вони спускають, питають, де ти хочеш вийти. На тій станції тебе зустрічають, проводжають на окремий ескалатор і везуть. Люди, правда, обертаються. Їм це дивно: чому цього хлопця окремо везуть. Не розуміють, що так треба.

- Якщо б у вас з'явився сучасний електронний візок, а в місті вирішили всі проблеми, ви могли б пересуватися самостійно?

- Ну, мабуть, так. Мені цікаво, чи є візок з голосовим управлінням. Сказав, і візок їде. Такі технології можливі, але це багато коштує. До того ж, таку річ треба десь тримати – за кордоном для електронних візків тобі видають землю під гараж. Це вважається транспортним засобом. Що тут казати, якщо я з 1995 року стою у черзі на звичайне авто – краще вже самому купити.

А взагалі, мені надіслали два електронних візка. Але вони не підійшли – мені потрібна конструкція за індивідуальними мірками. До того ж, нашими дорогами на візку особливо не поїздиш.

- У вас, крім Річарда, ще є друзі за кордоном?

- Так, і більшість допомагає діткам, бійцям. Недавно приїжджала Іра з Німеччини, ми з нею познайомилися. Тепер хоче мене взяти до німців на місяць. Іра розповіла, що коли почала там жити, вона здивувалася, чому у країні так багато людей з інвалідністю. Потім до неї дійшло, що у кожній країні однаково. Просто там усе прилаштоване, і там вони люди.

У Європі облаштовані і пляжі, і транспорт, і кафе. Особливі люди сидять зі здоровими, спілкуються. А нашу ситуацію мають змінити самі громадяни. Згадати хоча б скандал у Львові (коли хлопця з ДЦП, Романа Кисляка вигнали з кафе – ред.). Тоді суспільство піднялося.

Це доводить, що все в руках людей. Я дітям у школі завжди кажу: ми повинні зламати оці бар'єри, усі об'єднатися. І коли ми разом почнемо змінювати країну, ми зможемо побудувати тут Європу. Без самої Європи і без Росії.

- У нас в країні загалом чимало проблем…

- Всі проблеми в голові. Інколи люди не хочуть щось робити, змінювати своє життя. Тоді мені здається, що більшість живе, як отара овець. Є загорожа і є дядько, який ними командує: "Робіть це, робіть те". Коли ти виходиш з цієї системи і починаєш жити за власними правилами, тобі кажуть: "Ти живеш неправильно, неправильно робиш. Навіщо ти допомагаєш? Це тобі повинні допомагати". Я відповідаю: "Мені ніхто нічого не винен". Я повноцінний член суспільства, який хоче приносити користь своїй країні.

 

Ольга Черниш