Новости
«Мам, обіцяй триматися»: історія фотографа «Азовсталі»
03 червня 2022
Про талановитого і щирого 26-річного азовця Дмитра Козацького з позивним «Орест» писали чи не усі українські медіа, а його знімки, які він робив на заблокованій «Азовсталі», облетіли весь світ.
Завдяки світлинам Дмитра Козацького світ побачив обличчя мужніх захисників Маріуполя. Це він автор вже легендарної фотографії «Світло переможе». Військовий також відомий виконанням під звуки обстрілів пісні-переможниці Євробачення «Стефанія» і своїм відео «Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі».
Дмитра Козацького разом із побратимами евакуювали із «Азовсталі» і нині вони в російському полоні. На своїй сторінці в соцмережах він попросив відправити його світлини на фотоконкурси. Попереду у Дмитра багато планів, але зараз найважливіше, аби він разом із побратимами повернувся додому.
ЯК РОМАНТИК У РОЖЕВИХ ОКУЛЯРАХ СТАВ ВІЙСЬКОВИМ
Історія Дмитра Козацького, його сім’ї та рідного міста тісно переплетена з повномасштабною війною, що вже понад три місяці триває в Україні. У той час як військовий перебував на «Азовсталі», його мама була провідницею в евакуаційному потязі «Київ-Ужгород», де попри особистий біль розділяла страждання людей, які рятувалися від війни. Натомість нещодавно їхній рідний Малин зухвало обстріляли росіяни, безжально руйнуючи це давнє древлянське місто.
– Дмитро з дитинства проявляв інтерес до фотографування?
– У школі він був різнобічним і творчим. Чоловік хотів, щоб син займався спортом, боротьбою, а він фотографував квіточки та метелики… Він завжди робив незвичайні знімки. Дмитро був романтиком, і я ніколи не думала, що він стане військовим. У нього завжди були рожеві окуляри та рожеві мрії. Навіть коли я з ним спілкувалася із «Азовсталі», він казав, що все добре. Але, коли ми іноді виходили на відеозв’язок, я бачила його очі, і вони мені про все говорили. Я старалася триматися, нап’юся заспокійливих пігулок і кажу: "Діма, все добре". А він без пігулок брав себе в руки і спілкувався зі мною і зі своєю сестричкою, аби ми не почули жодного хвилювання від нього.
Після школи Дмитро вивчав інформатику в Університеті інформаційних технологій та менеджменту в польському Жешуві. Коли в 2013 році українські студенти вийшли на Євромайдан, хлопець вирішив повернутися в Україну. Приїхав на різдвяні канікули і вирішив, що потрібен вдома. Далі була Революція Гідності, в 2015 році Козацький вступив до лав Національної гвардії України в Маріуполі, а через два роки перейшов до полку «Азов».
Військовослужбовець традиційно приїздив додому у відпустку на Новий рік та Великдень, а ще робив зустрічі-сюрпризи для мами в день її народження. Також у Маріуполь до Дмитра кілька разів у рік їздила його сім’я.
Паралельно із військовою службою азовець розпочав навчання в Національному університеті «Острозька академія» на спеціальності «політологія».
– Дмитро вас попереджав про війну?
– За два дні до того, він якось подзвонив і каже: «Мам, збери тривожну валізку про всяк випадок…» Я тоді ще трохи насторожилася, бо працюю провідницею і майже постійно у дорозі, з валізами. Але мова була про трохи іншу валізку.
Вранці 24 лютого, десь о 5:45, він подзвонив і каже: «Мама, ти головне не панікуй. Все під контролем, але почалася війна. Подзвони усім рідним, подзвони Дашці (18-річна рідна сестра, – ред.)» Взагалі він за себе не так хвилювався – під цими бомбами, підривами – як він хвилювався за нас: за мене, за Дашу.
– Як він реагував на обстріли Малина?
– Постійно наголошував, щоб ховалися, щоб не нехтували тривогою. Переживав і через те, що мене як провідника закріплювали за евакуаційними потягами. Казав навіть, що не уявляє, як я то проходжу.
– Чи розповідав вам Діма про події в Маріуполі? Адже полк «Азов» фактично від початку тримав оборону міста. Усі ми розуміємо, які це надзусилля.
– Діма з таких синів, які йдуть на контакт з батьками. Ми з ним спілкувалися майже кожного дня. Не завжди вдавалося багато почути, але тоді було достатньо, чи живий, чи цілий.
Тому я з першого дня знала, що вони перейшли на «Азовсталь». Ще до війни для мене цей завод асоціювався з великими хмарами викидів. Після того, як Діма підписав контракт у Маріуполі, ми продали квартиру, яка залишилася від бабці у Малині, і придбали для нього житло там. І якраз з вікон цієї квартири у Маріуполі я бачила ці «язики» викидів з «Азовсталі». До речі, будинок Дмитра – одним з перших бомбили… Не знаємо, що там залишилося.
Але якщо до війни я постійно нарікала на цю Азовсталь, то під час війни постійно дякувала Богові, що цей завод став фортецею для мого сина, для таких, як він, для сотень мирних жителів, для діточок…
«Світло переможе»
ПРО ТРИВОЖНІ ДЗВІНКИ ТА ЖИТТЯ НА ЗАБЛОКОВАНОМУ ЗАВОДІ
– Останні тижні «Азовсталь» не зникав із заголовків ЗМІ. Інтернет ряснів фотографіями поранених, зокрема, тими, які робив ваш Діма. У якийсь момент здавалося, що це безвихідь. Як ви це все пережили?
– Якщо скажу, що думала про це кожну секунду, ви повірите мені? На початку здавалося, що ось, кілька днів, і переможемо. Потім – ще тиждень, і все буде добре. Але ситуація затягувалася. З’являлася інформація про кризовий стан поранених, про те, що «азовці» не виживуть, а якщо і виживуть, то їм не дадуть жити. Думаю, ви розумієте, про що я. Постійно пила заспокійливі, трималася, бо так просив син. Намагалася ховатися від цього у роботу, у спілкування з людьми, але його тінь постійно ходила за мною.
Згодом ми перестали зідзвонюватися через відеозв’язок, лише переписувалися. І я десь розумію, чому він не хотів себе показувати. У переписці легше приховати від мого чутливого материнського серця правду…
– Які моменти були найбільш тривожні?
– Діма не раз розповідав, що йому чудом вдавалося залишитися в живих. Пригадую, 15 квітня, приміщення, де вони працювали й відпочивали, накрило потужним ударом і сина буквально викинуло з ліжка, а саме ліжко накрила обвалена стіна. Його Бог зберіг, але отримав осколкові поранення у голову.
Потім розказував мені, як його напарницю, з якою вони працювали пліч-о-пліч, тоді засипало обвалами. Каже: «Мам, я її ледь відкопав, її засипало землею… Але я виніс її, на руках, вона жива, мама, слава Богу, жива!»
Дуже страшно було це все слухати. І це лише невеличка частина того, що я знаю.
– Вони були без їжі… Він про це згадував?
– Діма завжди старався нас заспокоїти. Ось, каже, попили, перекусили. Але якось проговорився. Каже, що вчора потрапили до розбомбленого складу, то «хоч ситі заснули»…
– Ви напевно бачили фотографії Дмитра, на яких він зафіксував поранених…
– Син розповідав, що дуже боявся, як будуть проходити ці фотосесії поранених. Зізнавався, що це «найстрашніша фотосесія у його житті» і що він хоче, аби це була остання така зйомка. Казав, що хоче фотографувати щасливих людей, гарні пейзажі, світлу Україну…
– А про самих поранених щось згадував? Яким був їхній дух після усього пережитого?
– Так… Казав, що, на його подив, настрій цих знедолених чоловіків був бойовим. Вони навіть знаходили у собі сили жартувати, запросто називали один одного безногим чи безруким. Ясна річ – аби «підстебнути». Для нас це так страшно, а вони жартували – розумієте, яка це сила, внутрішня сила? І це після того, як кінцівки їм відрізали без анестезії, а від болю голова сивіла за кілька хвилин.
Нині я дуже вдячна своєму Дімі – не лише як сину, як військовому, а й як фотографу, бо він це все зафіксував. Тому що час пройде, біль притупиться, рани загояться і ці емоції залишаться тільки в їхніх душах, снах та хвилюваннях. Вони цього не розкажуть своїм близьким, точно не розкажуть дітям… А так, завдяки Дімі, світ побачив їхні виснажені, але живі тіла, їхні світлі душі, їхні очі, які говорять за них.
ПРО ВИХІД З АЗОВСТАЛІ ТА ОСТАННЮ РОЗМОВУ
– Дмитро попереджав вас про те, що «Азов» виходить з «Азовсталі»?
– За кілька днів до евакуації – а я не вважаю це полоном, це так було необхідно, щоб врятувати хлопців – він створив спільний відеочат з рідними. Був бадьорим, зібраним. Каже ось, гляньте, п’ю чай, все у нас добре, не переживайте… Але і я, і чоловік бачили, що насправді з ним відбувається. Втім, підіграли йому, не хотіли, щоб засмучувався.
– Що тоді сказав вам син?
– Попередив, що може втратити зв’язок на декілька днів, сказав, щоб не переживали. А вже 20 травня, коли вони виходили з території заводу, він скинув мені відеозвернення: «Маманчик, будь ласка, тримайся, ти обіцяла, що купиш заспокійливі. Хочу, щоб при нашій зустрічі ти в мене була спокійна і гарна»… Потім зв’язок перервався, але ми були готові до цього.
– А вже з евакуації він вам дзвонив?
– Так. Один раз. Сказав, що живий і ще декілька слів, але не буду озвучувати. Мушу думати про нього.
– Попри те, що ця евакуація суперечлива, але відчувається, що ви видихнули, коли полк «Азов» вийшов із заводу?
– Так. Я не знаю і не уявляю, що може бути гірше, ніж те, що пережили там ці хлопці, ці діти. Кожного дня вони жили під обстрілами як під дощем. Наш Діма – живий, а це найголовніше. Усім своїм серцем я вірю, що він вернеться додому.
– Нещодавно ви опублікували пост у фейсбуці, в якому закликаєте усіх, хто знав Дмитра, розповісти про нього. Бо у РФ малюють зовсім іншу картинку про «азовців»…
– Так, і це страшенно болить. Вони називають наших дітей неонацистами, вбивцями. Вони взагалі бачили очі мого Діми? Як така світла людина, дитина, яка любить свою маму, свою родину, яка любить кішок, квіти, природу, може бути вбивцею?! Він душевний, світлий, добрий. Надзвичайно творчий, позитивний і такий романтик. Завжди такі цікаві подарунки дарує близьким і друзям… Він мій воїн світла.
І таких, як мій Діма, там більшість: які люблять свої сім’ї, дітей, батьків, свою країну. Вони не вбивці, не наркомани! Вони захищали свою державу – як тільки можуть. Такі собі хлопці зі сталі…
Фільм Дмитра Козицького "Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі"
Фотографії Дмитра Козацького
За матеріалами ЗМІ
- Наши проекты
- ВОЛОНТЕРСКО – ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ КУРСЫ
- Іонинські молодіжні чаювання
- Расписание поездок для волонтеров
- Просьбы о помощи
- Стать донором
- Харьков. Волонтерско-психологические курсы
- Онкобольные дети
- Помощь пострадавшим в зоне АТО
- Детские дома
- Реабилитационный центр «Территория трезвости»
- Поездки в дом престарелых
- Дети больные ВИЧ - Охматдет
- Помощь Бучанской колонии
- Поездки и помощь в хосписе
- Паломнические поездки
- Катехизаторская молодёжная школа
- Всеукраїнське православне братство тверезості
- Допомога людям похилого віку
- Отказники и сироты в больницах
- Міжприходський молодіжний центр
- Вопросы и ответы
- Вопросы священнику
- Вопросы психологу
- Вопросы юристу
- Все ответы в хронологическом порядке
- Задать вопрос
- Молодежные проекты Киева
- Православные скауты
- Миссионерская школа
- Апологетические встречи
- Встречи православной молодёжи
- Клуб бального танца «Renaissance»
- Движение "Спаси и сохрани"
- Сестры милосердия
- Перекресток семи дорог
- Для тех кому за тридцать
- Школа проповеди «Первое слово»
- Дискуссионный клуб Фавор
- Музыканты БлагоНЕБОфест
- Детская православная школа
- Молодежный клуб «ФОМА»
- Макарьевская молодежка Киева
- Індивідуальне Шефство
- Школа глухих дітей «Чути серцем»
- Центр реабилитации для слепых