Новости
Маріуполь як біль
08 липня 2022
На Каннському кінофестивалі показали фільм «Маріуполіс 2» загиблого в Україні литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Стрічка здобула спеціальну нагороду «Золоте око», журі сформулювало цінність фільму так: «Наш спеціальний приз дістається фільму, який неможливо порівняти з жодним іншим у цьому конкурсі – дуже радикальному, мужньому, мистецькому та екзистенційному висловлюванню «Маріуполіс 2». Режисер Мантас Кведаравічюс належить до числа тисяч мирних жителів, убитих російською армією з початку повномасштабного вторгнення Путіна». Нагороду команді фільму вручала польська режисерка Аґнєшка Холланд, яка оголосила хвилину мовчання за жертвами війни Росії в Україні, зокрема режисерами, журналістами, фотографами та іншими людьми творчих професій.
«Маріуполіс 2»
Режисер Мантас Кведаравічюс був убитий російськими військовими наприкінці березня в Маріуполі під час зйомок його документального фільму «Маріуполіс 2». Фільм був змонтований Дунею Сичов після його загибелі, процес відбувався під керівництвом дружини режисера Ганни Білобрової. Стрічка змонтована за п’ять тижнів і представлена на Каннському кінофестивалі у секції «Особливі покази».
Дружина Кведаравічюса Ганна Білоброва розповіла мені в одному з інтерв’ю, що Мантаса вбили, коли він допомагав евакуювати людей. Його та ще кількох чоловіків затримали російські окупанти, і ввечері він не повернувся у Дім Молитви, де проходили зйомки фільму. Мантаса розстріляли прицільно, багато куль було навиліт, а перед тим його жорстоко катували. Ганна шукала тіло свого чоловіка під обстрілами протягом п’яти днів, а потім везла його два дні через територію окупованого Донецька та Росії додому до Литви.
Протягом усього фільму чути важкий звук снарядів.
Невпинний, гіпнотичний, він надає свій сумний ритм життю маріупольців, яке перетворилося на суцільний кошмар. Залишається лише слухати вибухи, що розривають пустелю тиші. Життя втратило всі свої барви, і дні минають, а ми не розрізняємо їх. Війна оповила Маріуполь пеленою жалоби, сліз і крові. Чи справді життя триває в таких умовах? Важко сказати: в зруйнованому місті повсякденне життя сконцентроване на виживанні та залишках існування, які згасають із кожною бомбою, що падає на місто.
«Тут був мій будинок. Я хотів попрацювати на кухні. Я працюю щодня протягом 32 років і вважаю себе старим і бідним. Немає виходу», – каже мешканець Маріуполя, домівку якого зруйновано.
Від будинків нічого не лишилося. Чоловік показує на камеру трупи папуг, яких вирощував кілька років. Там, де колись стояв його будинок, видно лише руїни. За кілька секунд усе його життя зведено нанівець. У Маріуполі немає чого робити, немає куди йти. Більше немає ні минулого, ні майбутнього. Залишилася лише смерть, яка стала для всіх сусідкою. Ми бачимо трьох чоловіків, які розмовляють, не звертаючи уваги на два тіла, що лежать біля їхніх ніг – кадри, які свідчать про жахливе насильство, яке оселилося в повсякденному житті міста.
Кінокритик Владан Петкович пише: "Ми вже бачили зображення зруйнованого міста, і тепер ми можемо провести 112 хвилин із людьми, чиї домівки та рідні назавжди пішли. Страху, здається, дуже мало – коли вдалині лунає вибух, вони інстинктивно хиляться чи тремтять, але потім продовжують свої справи, адже в такій ситуації завжди є про що подбати. Вони говорять про речі, що викликають занепокоєння, іноді занурюються в спогади. Складаючись переважно з довгих кадрів, фільм просить глядача бути присутнім і спостерігати, а не пропонує політичну точку зору чи якусь важливу інформацію".
«Маріуполіс 2» — хвороблива концентрація сирих образів, без постановки, без сюжету. Йдеться не про оповідання цілісної історії, а про те, щоб дозволити образам говорити самим про себе. Бо якими словами описати жах від того, що близькі люди поховані на городах, дитячих майданчиках чи в братських могилах, якими рясніє місто? Коли слова більше не здаються достатньо точними, щоби говорити про пекло, – свідчать образи.
Кадри з фільму "Маріуполіс - 2"
Початок
Мантаса Кведаравічюса цікавило грецьке минуле Маріуполя, міста на півдні України. У 2016 році на Берлінському кінофестивалі представили його перший документальний фільм про місто – «Маріуполіс», героями якого були звичайні мешканці – рибалки, журналісти, майстри з ремонту взуття, працівники заводу. У лютому 2016 я брала інтерв’ю у Мантаса, в якому він розповідав: «… це звичайне маріупольське життя. Люди працюють на фабриці, а після роботи вони рибалять. Для мене це дуже серйозний вид зайнятості».
Вже тоді Маріуполь бомбили російські війська – йшла гібридна війна, що почалася в 2014 році. У фільмі є кадри із трупом на вулиці.
«Ще чотири роки тому я захотів знімати тут. Там були ці чудові грецькі села, мене цікавила ця тема. Коли розпочався збройний конфлікт, Маріуполь уже був на карті моїх можливих проектів. І в якийсь момент стало ясно, що там щось таке відбувається, почали надходити незрозумілі новини про можливий наступ. Але толком ніхто нічого не писав, не показував. Я зрозумів, що треба їхати й дивитися самому. Це було в березні 2015 року», — розповідав мені Кведаравічюс про свої плани.
Цікаво, що в цьому першому медитативному фільмі про Маріуполь він порівнює роботу телеведучої з роботою працівника металургічної фабрики: «Як сталь гартується, так і новини гартуються». Вже тоді було все зрозуміло про силу російської пропагандистської машини, якій протистояли українські медіа. В одному з епізодів «Маріуполіса» з’являється одеська публічна діячка – арт-критикиня Ута Кільтер. Вона тут виринає наче персонаж фільму Кіри Муратової, у якої вона часто знімалася в епізодичних ролях, і це надає стрічці нового екзистенційного виміру. Як люди живуть у цьому південному місті? Наче уві сні.
Місто
У 2021 році Маріуполь отримав статус «Великої культурної столиці» країни – і не лише як туристичний об’єкт (перше місце за розвитком культурного туризму Приазов’я), але і як провідне місто, що активно займалося культурною спадщиною.
Потенційними магнітами культури Маріуполя були архітектура німецького майстра Віктора Нільсена, мозаїки українського модернізму, а також унікальні музеї – Архипа Куїнджі з колекцією оригінальних робіт знаменитих художників, музей сучасного мистецтва, музей історії греків Приазов’я. На сьогодні втрати й обсяги знищення музеїв у Маріуполі підрахувати важко – більшість пам’яток у місті зруйновано й розграбовано російськими військами.
З нематеріальної культурної спадщини у центрі уваги культурних діячів перебували автентична приазовська кухня, грецькі традиції. А визначними подіями стали фестивалі ГОГОЛЬFEST, Mariupol Classic та потенційний широкомасштабний фестиваль грецької культури. Тож Маріуполь мав розвиватися не лише як територія пляжного туризму, а як дуже багатий культурний регіон. Цікава архітектура, колоритна кухня, етнічне різноманіття, скіфські кургани, Кам’яна Могила, безліч музеїв та запальні фестивалі…
Маріуполь – «Місто Марії» – має давню історію, коріння якої сягає ще часів переселення готів у V столітті. Маріупольський історик Вадим Коробка, якому вдалося виїхати з міста під час російської окупації, підкреслює, що історія Маріуполя, яку пропагували російські діячі, завжди була перекручена, як і історія більшості міст півдня України. Цей наратив про започаткування міст російськими діячами витікає з імперського російського міфу й цілковито ігнорує попередній розвиток краю. Насправді ж майбутній Маріуполь 16 столітті був місцем базування запорізьких козаків та безлічі інших етнічних поселень. До лютого 2022 року місто й регіон навколо славилися найбільшою грецькою громадою країни, що налічувала 100 тисяч осіб.
Окрім грецького коріння краю, Мантаса Кведаравічюса у його першому фільмі цікавила радянська фактура: «Мене передусім приваблювали місця, у яких якось закарбована історія. І я рухався цими місцями. Будь-яке місто можна показати з різних боків, але в мене немає часу показати все це різноманіття. За півтори години я можу показати лише те, що дає час. Культурний шар — це одна з сил, яка творить нас як особистість. Вся радянська система та естетика – одна з таких потужних сил. Якщо ми живемо у якомусь світі, ми слухаємо якісь пісні чи радіо, дивимось якесь кіно — це все те, що створює нас, наш менталітет. І, звичайно, всі культурні радянські коди є у моєму фільмі», — говорив Мантас.
Кадр з фільму "Маріуполіс", 2016
Мантас
Продюсерка фільму «Маріуполіс» Анна Паленчук згадує, яким був Мантас: якось восени у Вільнюсі він віддав своє взуття колезі, в якої порвалася пара черевиків, а сам пішов босий по замерзлому тротуару: «Він був завжди спокійний, врівноважений, він знав, що робить. У ньому була якась магія, йому неможливо було відмовити, якою б нездійсненою не була його пропозиція», – каже вона.
Як розповідає дружина Мантаса Ганна, чоловік запропонував їй зняти продовження першого фільму про Маріуполь після того, як задумав перемонтувати перший фільм. Коли почалася повномасштабна війна в лютому, Мантас одразу вирішив поїхати в Маріуполь разом із Ганною. Вони хотіли зафіксувати життя у часи війни. Поки всі мимоволі були зосереджені на кривавих заголовках у медіа, режисер прагнув показати рутинне життя людей, які готують на вогнищі, ховають загиблих сусідів, жартують. Саме таким вийшов його останній фільм – із живими діалогами, довгими планами з бомбосховищ, де люди безкінечно довго чекають на момент тиші, коли можна вибігти на вулицю по чисту воду для дітей.
Ганна Білоброва й Мантас Кведаравічус. Фото Каспарса Гоби
Коли дружина везла тіло чоловіка додому, це була дуже трагічна й небезпечна подорож, під час якої машина Ганни майже не зупинялася. Люди, яких врятував Мантас у Маріуполі, нині перебувають у безпеці й безкінечно дякують своєму герою. Ганна ініціювала власне розслідування злочину проти її чоловіка.
- Наши проекты
- ВОЛОНТЕРСКО – ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ КУРСЫ
- Іонинські молодіжні чаювання
- Расписание поездок для волонтеров
- Просьбы о помощи
- Стать донором
- Харьков. Волонтерско-психологические курсы
- Онкобольные дети
- Помощь пострадавшим в зоне АТО
- Детские дома
- Реабилитационный центр «Территория трезвости»
- Поездки в дом престарелых
- Дети больные ВИЧ - Охматдет
- Помощь Бучанской колонии
- Поездки и помощь в хосписе
- Паломнические поездки
- Катехизаторская молодёжная школа
- Всеукраїнське православне братство тверезості
- Допомога людям похилого віку
- Отказники и сироты в больницах
- Міжприходський молодіжний центр
- Вопросы и ответы
- Вопросы священнику
- Вопросы психологу
- Вопросы юристу
- Все ответы в хронологическом порядке
- Задать вопрос
- Молодежные проекты Киева
- Православные скауты
- Миссионерская школа
- Апологетические встречи
- Встречи православной молодёжи
- Клуб бального танца «Renaissance»
- Движение "Спаси и сохрани"
- Сестры милосердия
- Перекресток семи дорог
- Для тех кому за тридцать
- Школа проповеди «Первое слово»
- Дискуссионный клуб Фавор
- Музыканты БлагоНЕБОфест
- Детская православная школа
- Молодежный клуб «ФОМА»
- Макарьевская молодежка Киева
- Індивідуальне Шефство
- Школа глухих дітей «Чути серцем»
- Центр реабилитации для слепых