Це була велика зона тортур: історія волонтерки, яку утримували 100 днів в Оленівській колонії

Анна Ворошева – корінна маріупольчанка. У 20 років жінка започаткувала свій бізнес: продавала повітряні кульки, а потім відкрила крамницю прикрас для святкових подій.

Анна любила Маріуполь та називає його європейським містом із європейськими цінностями. Пригадує, як займалася улюбленою справою та кожен літній ранок могла снідати на пляжі.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона стала волонтеркою: спершу займалася сортуванням ліків, а потім привозила гуманітарну допомогу із Запоріжжя. Коли Анна хотіла врятувати людей із зони бойових дій, її затримали на блокпосту представники так званої ДНР. Так, із 27 березня по 4 липня жінка перебувала в російському полоні – Оленівській колонії.

В інтерв’ю Анна розповіла про тортури над полоненими чоловіками та як вдалося вижити.

«Зрозуміли, що тікай, не тікай – не допоможе»

У перші три-чотири дні повномасштабної війни була надія, що скоро все «вирівняється». Але потім я спостерігала, як мародерять у магазинах, тому щодня потроху виносила деякий асортимент своєї крамниці – свічки та одноразовий посуд. Я зрозуміла, що це стратегічні продукти, тому ділилася з людьми та робила декілька схованок. Тоді вже прилітали ракети й були зруйновані будинки.

Спершу доставляла воду та харчі у віддалені райони міста. Я почала працювати у волонтерському хабі «Халабуда». Там на медичному складі сортувала ліки та формувала списки замовлень. Так само було з їжею та засобами гігієни.

Так готували їжу в “Халабуді”

На початку березня, коли полетіли літаки (військові — авт.), був жах. Ти готуєш надворі, чуєш звук – і все кидаєш. А потім взагалі зрозуміли, що тікай, не тікай – не допоможе. Люди зайшли в підвал, а його накрило, хтось їде в машині – і туди потрапило. Цей страх сковував усіх.

Був випадок, коли везли воду з церкви. І за 500 метрів від нас стався вибух – ми в’їхали в хмару пилу. Загальмували на краю цієї хмари. І коли все осіло, побачили перед собою велику вирву – і якби на декілька хвилин раніше поїхали, то попали б туди.

Як потрапила в полон

18 березня я вивезла групу маріупольців до Запоріжжя. Для цього своїми силами відремонтували автівку, іншу – дали в «Халабуді». У Запоріжжі я почала шукати ще один автомобіль: на зібрані й мої кредитні кошти купили два мікроавтобуси.

Цією автівкою Анна привозила гуманітарну допомогу до Маріуполя

До Маріуполя шлях був один – заїхати з боку Мелекіного (курортного селища в Донецькій області – авт). 27 березня у цьому селищі нас затримали на блокпосту представники ДНР. У машині були бензин, гроші, запасні ключі від мікроавтобусів, техпаспорти і продукти у такій кількості, що тоді це було на рівні фантастики. Працівники блокпоста забрали все і сказали забути про машину. Вони подивилися мій телефон і побачили банківські перекази з Нідерландів, США, Австралії, Канади та України. Обізвали терористами й агентами, нібито ми возимо солдатів ЗСУ, і відправили мене й водія на фільтрацію у відділення поліції в Мангуші. Там – ні води, ні туалету, ні їжі. Жінки спали на брудній тахті, а чоловіки були по 14-15 осіб у камерах на чотирьох квадратних метрах.

29 березня нас перевезли в окупований Докучаєвськ, у місцевий райвідділ, а звідти – в Донецьк. Там я вперше побачила стрій людей із мішками на голові та перемотаними скотчем руками.

Наступного дня нас перевели в ізолятор тимчасового перебування. Це справжня в’язниця зі страшного радянського фільму: коридор із залізних воріт, гавкіт собак і злі конвоїри. Це були справжні фашисти, які штовхають людей зброєю, б’ють палицями по ногах, лаються та обзивають неонацистами й терористами (у кращому випадку). Жінки оглядали, здирали одяг догола, змушували присідати й забирали всі речі. Дуже страшно, коли це робить жінка. Якою потрібно бути садисткою, аби вибрати таку роботу і розуміти, що перед тобою не злочинці? Їй же ніхто не давав наказу забирати шкарпетки чи говорити такою інтонацією. Звідки в людях таке бажання вислужитися? А що було з чоловіками – одному Богу відомо. Ми тільки чули, як вони плачуть і благають припинити. Чули кількість ударів і думали: «Коли ти, с*ко, втомишся…»

У цьому ізоляторі ми були дві доби, потім нас перевезли до Оленівської колонії, де я і перебувала до кінця. Спочатку було дуже страшно, але я втішала себе тим, що це 30 днів за адміністративне правопорушення. Однак лише в політиці та ході війни щось змінювалося – це відображалося на тих, хто на тоді перебував у полоні. Після 26 квітня цивільні вже не виходили.

«Десь економила хліб та передавала в сусідню камеру, десь втирала сльози та шукала потрібні слова – це допомагало мені триматися»

Я розуміла, що треба просто вижити й не померти від холоду. Почався когнітивний дисонанс – я ніби потрапила в часовий портал, бо здавалося, що так жахливо та безглуздо не буває. Нікого було запитати чи попросити щось. А нам, жінкам, казали: «Ну, тєбя же не б’ют, так чєво же єщьо надо?» Я трималася завдяки тому, що підтримувала інших. Повернулася до себе, до свого стану, ким я є. У когось починалася істерика, хтось відмовлявся вставати, хтось – їсти чи пити, хтось боявся пити, бо вода може закінчитися. І якщо там, у Маріуполі, ти біжиш, навколо трупи, а над головою все літає і бахкає, – усе залежало хоча б від швидкости пересування та вміння аналізувати загрозу на звук. А тут ти просто як загнаний у клітці звір.

Я дуже сильно хвилювалася за людей, які чекали мене в Маріуполі. Усвідомлення, що вони можуть загинути, дуже гнітило. А невдовзі мені надійшла записка, захована в посилці. Мій партнер-водій звільнився з Докучаївська і повідомив, що повертається в Маріуполь. Це стало великою радістю, адже це відповідальність за людей, які мені довірилися.

Якось до нас у камеру зайшли і запитали, в кого гарний почерк. Я зголосилася і пішла переписувати полонених – складати списки. Кожен підходив до залізних ґрат і представлявся. І в одній із камер я побачила 55 людей на 24 квадратних метрах. Коли хтось виходив звідти – на мене віяло гарячим повітрям. І я починала повільно-повільно писати, бо розуміла, що так у них є хоча б якась можливість подихати. Десь економила хліб та передавала в сусідню камеру, десь втирала сльози та шукала потрібні слова – це допомагало мені триматися.

Допитів із моєї справи не було, але були документи з новою датою мого затримання. Ніби мене вчора затримали в новому місці й знову дають 30 днів. Тобто не продовжували термін затримання – це була фіксація нового строку.

Календар Анни

Спогади про тортури над азовцями

Коли з’явилися азовці, у нас різко зникла музика вночі. Раніше ми були змушені спати під увімкнені динаміки із шансоном, сірий шум та гульбу конвоїрів. Також стала кращою їжа, а дівчатам дозволили залишити в себе особисті речі. Хлопці, які обслуговували полонених у бараках, розповідали, що в них є одяг, кип’ячена вода, і ми подумали, що реально щось зміниться. Але потім із бараків почали приводити чоловіків з Азова, їх жорстоко били і відводили назад.

Цей корпус, де мене утримували, був великою зоною тортур. І ми зрозуміли, що сама колонія цього не афішує, а ми ж то в її руках. Начальник там дуже лютий чоловік із біполярним розладом особистости: міг бути дуже милим, а міг лаяти останніми словами своїх підлеглих. Стосунки між працівниками і керівництвом колонії були напруженими.

У ніч проти 29 липня на території колишньої колонії в окупованій Оленівці Донецької области, де росіяни утримували українських військовополонених, стався потужний вибух. Загинуло щонайменше 50 полонених.

Оскільки ми розуміємо облаштування самої колонії, у нас запитували, чи можемо ідентифікувати це приміщення на фото. Це промзона самої колонії, яку ніяк не використовували, і там ніхто не жив. Ця територія була огороджена окремим парканом, як Чорнобиль. Там навіть не прибирали, а начальство не звертало уваги на занедбане місце.

«Почуття дому не зрівняти ні з чим»

4 липня я почула, як називають прізвища волонтерів і кажуть: «Із речами на вихід». Я була морально виснажена і розуміла, що через тиждень ввійду в якийсь «чорний» стан. Але тут конвоїр спускається сходами й каже: «Мнє нужна єщьо одна дєвушка». І далі я вже не чула: каже він моє прізвище чи ні. Почала збиратися та роздавати деякі речі сусідкам у камері. Виходимо на вулицю. Тільки коли сіли в машину та від’їхали від колонії, зрозуміли – це реально. Але раділи дуже обережно – поки не побачили український блокпост і не накинулися на наших військових. Вони ж чоловіки серйозні, зі зброєю, а ми ватага, яка обіймається і верещить: «Слава Україні!» Почуття дому не зрівняти ні з чим.

Зараз Анна перебуває в Нідерландах, куди вдалося виїхати її доньці й матері. Каже, що повернеться тільки після нашої перемоги.

Фото надала Анна Ворошева

Джерело