Як допомогти військовим, що отримали ампутацію кінцівок?

Наш гість — ветеран війни, Уповноважений представник Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко.

Історія Вадима Свириденка, який на початку війни (яка тоді називалась АТО) був медиком 128-ї бригади, відома в Україні.

Біля Дебальцевого, коли українські бійці потрапили в кільце ворога, Вадим дістав поранення. Його в дуже складних умовах під ворожим вогнем переправляли до Бахмута (тоді – Артемівська — ред.). Їхня машина підірвалася на міні, і Вадим, пролежавши 4 доби на морозі, потрапив у полон. Далі, фактично без ознак життя, його все-таки передали українській стороні. 

І тоді почалась боротьба, лікування і відновлення — Вадиму Свириденку довелося ампутувати стопи й кисті.

Далі реабілітація у США, участь у Марафоні Морської піхоти, Ігри Нескорених. І фотографії, коли принц Гаррі тисне руку, схиляючись перед його силою і мужністю.

Що таке реабілітація після отримання травм на війні?

Вадим Свириденко: Реабілітація — це спосіб життя на все життя. Це і правильне харчування, і фізкультура. Це можливість відкривати для себе щось нове, підтягувати в собі те, що ти раніше міг, а потім десь втратив. Адже користування протезами — це не просто вдягнув і пішов, це теж навчання, це теж фізичне навантаження, тому що протез має вагу. Якщо тобі потрібно піднятися на 16 поверх, то треба затиснути себе у кулак, знайти в собі сили й зробити це.

Моє життя змінилося. Реабілітацію я проходив у Америці 8 місяців. Там було бажання займатися, стати на ноги. Потім була пропозиція — взяти участь у Марафоні Морської піхоти. Це дуже круто, адже там, перш за все, треба готуватися.

Тобто мені дають шанс, а я маю виховати в собі такого вчителя, який дасть мені можливість пробігти 10 км. А у нас не всі навіть олімпійські тренери знають, як готувати таку людину — я на собі це відчув.

Я будував собі систему тренувань. Коли я приїхав з США, я бігав десь 5-6 км, а мені потрібно було набігати до 10 км. Я розумів, що мої напрацювання і напрацювання у глобальному масштабі — це різні речі. Але я на передовій бачив, як змінюються люди при обстрілах, як змінюється їхня психіка.

Як мені сказав мій перший реабілітолог, афганець: «Спочатку подумай, як ти це можеш зробити, а потім зроби». Коли я готувався до Марафону Морської піхоти, я вибігав на 16 поверх чотири рази. Як я це робив, я досі сказати не можу. Просто у мене був стимул. Я намагався повторити це пізніше, але вже на третій раз мені не хотілося бігти. Я просто передавав свій досвід тому, хто хоче це зробити. Тому відновлення дуже важливе. Головне, щоб воно було правильним.

Що змінилося в системі реабілітації за 8 років війни?

Вадим Свириденко: Якщо порівнювати 2014 і 2022 роки, то це абсолютно різний рівень у реабілітації, зокрема у протезуванні. У нас з’явилися нові фахівці та фахівчині. У 2014-му році навіть такої професії «протезист» не було, це був слюсар.  І навчали їх кустарно. А ті, що у нас зараз, завдяки навчанню НАТО — справжні фахівці та фахівчині.

Почалося все з того, що інші держави почали допомагати нашим військовим, почали їх приймати у себе. Це регулювалося  українським законодавством. Наші військові тоді привозили з-за кордону перші біонічні руки, перші протези на ногах — «електричні ноги». А їх треба було обслуговувати. Тоді військові почали ставити питання: «Чому у нас такого немає? Давайте будемо щось робити!». Так з’явилися і протезисти, і хірурги, і травматологи — дуже велика кількість людей, які робили ці зміни. І наші військові до цього були залучені, тому що на них вчилися.

Зараз я можу назвати багато фахівців високого рівня, протезистів, які роблять руки й ноги, яких навіть запрошували працювати за кордон, але вони патріотично налаштовані й працюють в Україні.

Також можу сказати про велику кількість реабілітаційних центрів. На жаль, багато з них зараз розбомблені, знищені. Зараз логістика поламалась, ми знову її відновлюємо.

Вадим Свириденко і Тетяна Трощинська

Підтримка військових у госпіталі — наскільки це важливо

Вадим Свириденко: У мене був нещодавно такий цікавий випадок. Я пришов до хлопця, який втратив дві ноги, щоб допомогти йому знайти стимул жити далі, розказати, що робити. А він на мене дивиться і каже: «А як ти живеш таким?». Він вже навіть про себе забув, побачивши мене. І мені довелося йому пів години розповідати, як я живу з цим.

Головне показати, що життя треба полюбити, прийняти й полюбити своє тіло таким, яким воно є. Воно вже не зміниться.

Це частина життя. Протезування — назавжди. Треба навчитися користуватися цими протезами правильно — й у тебе все в житті вийде.

У мене був випадок, коли мене погукали до хлопця, який місяць лежав і не хотів вставати. Розмова з ним зайняла 10 хвилин. Я пояснив йому, що родина хоче побачити його таким, яким він був — сильним фізично і психологічно, бачити його героєм, а не таким, що лежить і не розуміє, як жити далі. Тоді він встав, одягнувся, попри на біль, і пішов. Він пройшов ці 10 метрів, обняв мене і сказав, що  я — та людина, на яку він чекав. Це великий стимул.

Як має відбуватися допомога людині, яка має ампутацію?

Вадим Свириденко: Перш за все, це робота медиків на передовій. У нас є фельдшери, парамедики, які мають витягнути людину з поля бою. Вони мають дотягнути його до пункту, де його приймуть уже лікарі, які мають стабілізувати його стан для подальшого транспортування.

Далі шпиталі, які стабілізують стан до рівня, коли може відбуватися безпосереднє лікування. І у лікарнях лікарі високого рівня зашивають всі наші порвані нерви, дивляться, як проходять всі сигнали, проводять ампутації, готують куксу, яка має бути правильно сформована.

І коли вже людина потрапляє в реанімацію, тоді підключаються підготовлені реабілітологи й психологи. Я вже давно кажу, що у нас військові — це перша ланка, яка бере на себе основний удар. Не можна втрачати час. Дуже багато наших військових у перші роки війни відправляли додому до повноцінного відновлення — у так званий підгострий період.

Йдуть сигнали від головного мозку до кінцівки, до спинних каналів. У цей період потрібні спеціальні вправи, спеціальне навантаження, а хлопець лежить дома і йде регрес. Так людина могла отримати третю групу інвалідності. А через те, що йому несвоєчасно надали  допомогу, він отримає другу або навіть першу групу.

Права ветеранів на надання протезів

Вадим Свириденко: Протез, який робиться одразу — найпростіший. Тут виділяються не дуже великі кошти. Згідно з 321-ю постановою, для учасників бойових дій є фінансування на звичайний протез. Для того, щоб людина пройшла початковий період, кукса була підготовлена, пройшла «кілометраж».

А вже після того, як минає рік, працює інша постанова — 518-та. Вона регулює те, щоб наші військові отримали більш функціональні руки, ноги уже з акумуляторами — те, що ми називаємо зараз біонічні руки. Вони дуже коштовні, але держава їх проплачує, їх ставлять і обслуговують в Україні.

Джерело