Ми можемо бути відповіддю Бога на чиїсь молитви

19 жовтня 2022

 

254, 255, 256… І це навіть не кількість бійців «Азову», що поступово повертаються з полону додому. Це — кількість тижнів, які триває проєкт «Нагодуй ближнього» у затишному Бориславі, що на Львівщині. Щонеділі на місцевому автовокзалі безкоштовно годують усіх, хто цього потребує.

Ані люті зими, ані ковід, ані розв’язана Росією повномасштабна війна не зупиняють ініціаторів, Покровську Православну парафію. Немов це не просто звичайні люди, а спецпідрозділ ЗСУ з питань добрих справ!

Звідки такий хист і така стійкість? І чи легко дається вражаюча статистика? Розпитуємо одного з натхненників проєкту священика Діонісія БУРЕНКА.

Про співрозмовника:

Священник Діонісій Буренко народився у м. Костопіль на Рівненщині. У 2006 році закінчив Волинську духовну семінарію, а у 2010 – Київську духовну академію. Служив у Білій Церкві, Кропивницькому, Помічній, Житомирі, а зараз служить у Бориславі. Керує місіонерським Львівської єпархії. Одружений, має двох діток.

 

— Отче, ваша парафія відома, мабуть, на весь православний Фейсбук. 256 тижнів безперервної благодійності — це не жарт! Розкажіть трошки про ваш храм, будь ласка. 

— Наш храм — єдиний храм УПЦ у 40-тисячному Бориславі. Він відомий тим, що його відвідує багато людей. Наприклад, в останню неділю було 370 вірян на службі. До повномасштабної війни у нас була своя радіорубрика «Божа нивка» на місцевому радіо; ми й донині випускаємо парафіяльну газету «Слово віри». Є школа Біблії для молоді, куди вже навіть біженці приходять. А в лютому має виповнитися п’ять років, як ми годуємо нужденних, зокрема безхатченків. 

— Бачила безліч фотозвітів про ці годування у вас на сторінці. Звідки у вас такий хист до волонтерства?

— Волонтери — це такі специфічні, дивні люди, які не можуть нічого не робити. Вони мусять! (Сміється). Волонтер — це господарник, але не для себе, для інших, він завжди бачить, де який ресурс перерозподілити, кому що потрібно, що кому віддати, передати. 

Мене самого навчили волонтерству друзі-католики. Як у нас є скаути, так у них є харцери. І от я свого часу був одним з них. Багато в чому робота харцерів в Україні полягає у допомозі старшим, нужденним. А ще на мене вплинуло навчання у Волинській духовній семінарії при ректорі, нині покійному, отці Петрі Влодеку. Це нам прищеплювали ще там: ми ходили від семінарії копати городи бабусям і дідусям, навіть закрутки їм робили. Не можу забути ті часи, бо це було дуже важко. Я взагалі не розумів, для чого ті закрутки, а бабуля плаче: «Робіть!» Ми ж хлопці молоді, нам хочеться погуляти, а тут бабці треба города копати! (сміється). Але якщо серйозно, я звик до волонтерства саме завдяки цьому.

Якщо священик перед Богом стане, то скаже: «Я вінчав, хрестив, проповідував…» І Господь йому відповість: «Добре, але це — твій обов’язок, за треби тобі в більшості випадків навіть платять гроші. А що ти зробив для Царства Божого?» Тож, я це роблю, щоб бути хоча б трошки готовим постати перед Господом. Може, якби я був праведником, тоді б таким не займався. Але ж я грішник. Тож…

І взагалі, кожен православний християнин повинен показувати іншим людям, що вони не байдужі Богу. Дати зрозуміти, що Церква — це їхня любляча мати, яка допоможе навіть тоді, коли більше не допоможе ніхто. Ми можемо бути відповіддю Бога на чиїсь молитви. Адже Спаситель закликає нас стати світлом і світити перед людьми (Мф. 5,16)

— Як спала на думку ідея саме годувати нужденних та безхатченків?

— Ідея таких благодійних обідів для нашого містечка не є новою: у нас і протестанти годують, і католики. Але, як би там не було, у всіх є спонсори, зокрема благодійні організації. У нас такого нема, і тому наші парафіяни годують людей своїми силами. А ще скоро рік, як до нас підключився місцевий ресторан «Шахтарочка», вони майже кожного разу нам допомагають. 

— Тобто, ваші спонсори — це…?

— Спонсори — це самі наші парафіяни. І основні жертводавці — саме ті, хто безпосередньо задіяний у годуванні. Є також просто небайдужі люди, які дають різні продукти. Наприклад, днями нам дали мішок картоплі, і ми його віддали тим, чия черга готувати. Але в основному продукти купують саме ті, хто готує. Люди самі все роблять, я їм взагалі ніяких грошей не даю. А ще буває, що у нас замовляють обіди за здоров’я чи за упокій родичів. І в такому разі ми оголошуємо: сьогодні у нас обід за такого-то, помоліться, будь ласка. 

— Скільки людей складає ваш актив?

— Це приблизно 13 сімей. Буває, це одна родина на тиждень, а буває, дві, бо зараз усе дорого, і самостійно все купити на таку кількість порцій дуже важко. 

— А яка кількість порцій у вас роздається щотижня?

— Приблизно 120 порцій на одну неділю: 60 основних (бо зазвичай до нас приходить 50 – 65 людей), а ще додаткові, щоб людям було і на добавку, і додому взяти. 

— Хто відповідальний за меню?

— Готують наші прості парафіянки. Їжа, якщо піст, то пісна. А якщо ні, то ні. Завжди є перше: суп або борщ. На друге — гарнір з овочами, сосиска чи котлета, салат. І третє — компот із чимось солодким, печивом чи пляцком. 

— Було хоч раз, що не вистачило грошей?

— Напевно, що не було, бо люди у нас заздалегідь готуються до усього цього. Вони за місяць знають, що буде їх черга готувати. Така черга випадає приблизно раз на два місяці. 

Був випадок, коли одна парафіянка приготувала близько 70 курячих стегенець. Уявіть собі, скільки це кілограмів! Я кажу: 

— Краще б ви купили 20 стегенець, розрізали б їх, зробили підливку, аби не так витрачатись. 

— Ні, я хочу саме так! Що ці люди бачать доброго в житті? От мені то той поможе, то той. А їм хто? Від них всі втікають.

А її знайомі кажуть: 

— Вона сама так ніколи не їсть. Бідова…

Слава Тобі, Господи, що є такі люди! Це ж зовсім як в історії про бідну вдову, пам’ятаєте? Наша парафіянка ці курячі стегенця сама б могла місяць їсти, а то й довше!

— А хто саме з вашої парафії взагалі ініціював такі обіди?

— Це Бог сказав так робити (посміхається). 

 — Кому з вас?

— Всім нам. Він сказав: голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене (Мф. 25, 35).

Це питання виникло якось само собою. Одного разу я підвозив парафіянку і побачив людей, які порпалися у смітнику. Покликав їх і запропонував купити їсти (моя принципова позиція така: грошей не даю, але готовий купити хліба, консерву, майонез чи ще щось, якщо хтось голодний). І ці люди кажуть: «Ой, добре, бо ми сьогодні не їли нічого». І я потім тій парафіянці кажу (вона у нас дуже активна): «От якби годувати таких людей!». А вона каже: «Отець, просто дайте команду». 

Але придумати годувати нужденних та почати це робити — різні речі, бо перше дуже легко, а друге дуже важко. І найбільша складність — це навіть не гроші, а людський ресурс. Сьогодні люди можуть вийти погодувати, а наступного тижня, наприклад, у них вже не виходить: чи свято, чи вони кудись їдуть. А що робити, коли всі їдуть одночасно?.. 

А по-друге, це все потрібно десь приготувати, а потім транспортувати. Бо у нас хто годує, той і везе. Уявіть собі кастрюлю на 60 літрів! У когось така є, у інших нема, отже вони змушені шукати посуд чи готувати в декількох кастрюлях. А декому ще й автомобіль треба знайти, щоб цю їжу привезти куди потрібно. А якщо людина живе на 5 поверсі, і це треба чимось якось закрити чимось той суп, замотати, якось винести… Та ще щоб теплою залишився! І не кожен таксист погоджується везти кастрюлі з супом. Тобто доставка теж проблема. Добре хоч, що деякі наші підопічні допомагають розвантажувати усе це.

— І попри всі складнощі, годування почалися. Як?

— Ми знайшли тих, хто буде займатися цим, і спочатку приготували по 15 порцій першого та другого, були компот і якесь солодке. Весь тиждень перед цим, де б я не їздив по місту, то казав усім нужденним, яких бачив: «Там-то, тоді-то будуть роздавати гарячі обіди». І так я сповістив людей 15. Але в неділю до нас прийшла одна людина. Ми дали їй їсти, прочекали цілу годину — і почали годувати водіїв, бо це у нас все відбувається на автостанції якраз. 

— Чому саме там?

— Протестанти ще раніше за нас почали годувати на автостанції, і ми стояли на їхньому місці, бо люди вже знали, де це (протестанти годуюсь по середах, а ми по неділях). До того ж, наш храм знаходиться на околицях, туди б просто ніхто не приїхав. Ми обирали місце біля центру, щоб усім було зручно з будь-якого району до нас приїжджати. 

Отже, ми так вийшли на годування один раз, потім я їздив питав, кого бачив: «Чого ви не прийшли?» А вони: «Ой, не вийшло, ми не встигли». На другий тиждень прийшло двоє людей, на третій знову одна. Я тоді залишки їжі привозив до нас на Школу Біблії, ми після занять сідали і їли… На четвертий вже було п’ятеро, через два тижні — 15, потім 25, 40, а коли почався ковід приходило по 65 людей. 

— Це були самі лише безхатченки?

— Розрахована ця ініціатива була на них. Але ми між собою вирішили, що якщо хтось інший попросить у нас їсти —  ми даємо. Бо людина ж, вибачте, не по приколу просить, а тому що дійсно голодна. Були моменти, коли люди, які мають житло, але знаходяться у скрутних життєвих обставинах, соромилися брати у нас їжу. І тоді перша порція була мені. Я просто стояв і їв там, показуючи приклад. І тоді люди бачили, що оскільки священик їсть тут, значить нема в цьому нічого ганебного. 

До нас приходить одна жінка, колишній педагог, вчителька молодших класів. А привозить їсти її учень. І я все думав: чого вона завжди так біжить до його машини? А він їй там ще щось окремо принесе, звернеться лагідно, а вона аж сяє, що він їй особисто приділив увагу. Вже потім я дізнався, хто вони одне одному. Приходить до нас і колишній журналіст. Буває чимало людей, які не є безхатченками, а просто пенсіонери, які дійсно просто не мають що їсти. 

Стосовно ж безхатченків мені дехто дорікав:

— Що ти бомжів годуєш! Вони краще за тебе харчуються. 

А я тоді відповів: 

— Добре, приходьте до нас на обід і ви! 

— Ми що, дурні?! Не прийдемо. 

— От бачите! А цей безхатченко запхає свою гординю куди подалі, прийде і поїсть!

 — А вам ніхто не казав, що, може, краще допомогти людям без власного житла знайти роботу чи відновити документи?

— Давайте об’єктивно відштовхуватися від власних можливостей. Ви можете таким людям відновити документи чи знайти роботу? 

 — Ні. 

— От. Якби я був працівником паспортного столу, може, щось міг би. Але оце я напевне можу робити, роздавати їжу — і я це роблю. 

А ще така історія. До нас почали приходити люди ромської національності, які, ну, не дуже добре себе поводили. І наші відмовлялися їх годувати, боялися. Я подзвонив до свого дуже хорошого знайомого, лаврського архімандрита, і кажу: 

— Вже буду припиняти годувати, бо цигани приходять. 

Він каже: 

— Добре, візьми ножа і заріж циган, вони ж не люди. 

— Та ні, люди! 

— То в чому твоя проблема? Ти кого годуєш? Людей? Чи окремо українців, чи циган?

— Але ж якщо ваші гості дійсно часом агресивні? Як до цього ставитися? 

— На Різдво і на День святого Миколая ми з парафіяльними волонтерами ходимо до бідних дітей ромів, і ці діти мені колядують, розказують віршики, а я в костюмі Миколая дарую їм подарунки. Я навіть своїх дітей беру, бо інші бояться їхати в той мікрорайон. А дітки там мене вже знають, чекають, зустрічають…

Багато хто це засуджував. А я на проповіді сказав: 

— Дорогі парафіяни! Ми боїмося, коли нам назустріч їде п’яний чоловік. Але чи хтось задумався, чому він таким став? Можливо, він з дитинства не бачив любові? Що б йому сказав Христос? Хіба «Я не піду до твоїх дітей, бо ти циган»?..

Подружжя Буренків: отець Діонісій та матушка Ольга

Я приходжу до таких дітей, бо може, колись в майбутньому, вони будуть вчити вже своїх синів та дочок чомусь доброму. Кожен раз нашої зустрічі – це німа молитва. Молитва не словами, а ділами. А святий Ярослав Мудрий казав: за скількох людей ти молишся, стільки разів ти людина. І навіть побажання чогось хорошого, навіть колядка — це теж молитва. 

Мені вже навіть матушка моя казала: «Все, досить, людям важко. Ці голодні, нетерплячі люди ображають наших жінок». І тоді я всіх своїх активістів зібрав і сказав: «Давайте вирішимо питання». До цього часу пам’ятаю, як одна наша парафіянка нагадала тоді нам усім апостольську настанову: краще давати, ніж просити. (Дії 20, 35) І це стало певним девізом наших годувань.

— Ви продовжуєте навіть під час війни!

— Так, ми продовжуємо з тижня на тиждень. До нас навіть біженці приходять — з тих, хто не соромиться. У нас лише на Великдень проблеми, бо тут всі торжественно святкують і нічого не працює. Нема кому годувати, багато хто їздить до родичів на гостину. Але нічого, ми просимо, і люди відгукуються.

— Ваша найбільша проблема — масові святкування на Великдень? 

— Звичайно що грошей не вистачає, але люди намагаються крутитися, ми навіть створили своєрідний фонд, про який усім, хто задіяний в годуваннях оголошено: «Якщо комусь буде треба, ви кажіть». Але поки що ніхто не звертався. Ми ці гроші то біженцям віддамо, то на ЗСУ, потім знову дозбируємо. Так чи інакше, сума грошей для тих, хто годує, є. Але люди не хочуть їх брати, соромляться, кажуть: «Ми хочемо зробити пожертву від нашої родини. Допомогти Богу». Адже «хто бідному дає – той Богу позичає, Який віддасть йому добром» (Припов. 19, 17)

У нас вже були різні ексцеси, мене навіть били два рази, і сварилися ми, і поліцію викликали, всяке було. Тому у нас діють три закони: ми не годуємо тих, хто знаходиться у стані алкогольного сп’яніння чи під дією наркотичних речовин; не даємо добавки, поки всі не поїли (і я за цим стежу особисто); не годуємо тих, хто лається матом чи поводиться агресивно. Бо, в основному, годують жінки і я. Жінки бояться, а я битися ж не можу: можу лише захищати, тримати оборону. 

А ще є правило: годуємо людину лише по факту її присутності, порції «для сусіда, який десь там» ми не видаємо, хіба що добре знаємо людину і тому віримо, що іншу порцію вона бере, наприклад, для своєї дитини. Бо буває, нас звинувачують, мовляв, ми годуємо пияків. 

 — Чи є на вас якийсь тиск з боку влади, інших конфесій, суспільства?

— На нас, слава Богу, ніхто не нападає, ми живемо в мирі з усіма. Хоча всілякі бувають ексцеси, скільки людей – стільки думок. З боку соціуму тиску немає, бо за шість років, що я тут живу, жодного разу не зустрічав людину, яка б сказала, що не вірить в Бога. Ба більше, якщо я йду по вулиці в підряснику і зроблю комусь зауваження про цигарку, мене послухають. Бо це Галичина. Звичайно, з початком повномасштабної війни ситуація погіршилася: попри те, що ми вже зараз не Московський патріархат, але все одно, люди нам не надто довіряють. 

Дуже добру роль відіграв Собор у Феофанії. Усім, хто мав питання, ми показали оновлений 27 травня статут, і це зняло величезну кількість питань. А на початку війни я ініціював сам, щоб наш храм обшукали на наявність зброї. Вони кажуть: «Отець Діонісій, ми вас знаємо, тому не будемо». Я кажу: «Ні, хлопці! Обшукуйте». Бо зараз десь бабахне, а скажуть, що це ми винуваті. Я їх всюди поводив, все показав. А потім кажу: «Давайте довідку, що ви нічого не знайшли. І мені дали таку довідку: «Шукали зброю; не знайшли». 

Ми побудували з мерією за останні 5 років дуже хороші стосунки. Звичайно, є нюанси, але влада у нас мудра: вони намагаються добре ладнати з усіма. Ми тісно співпрацюємо з «Нацкорпусом», і нам нема чого ділити. Ми ж працюємо на спільну перемогу! От ми передали машину на ЗСУ, медикаменти, допомагаємо усім, чим можемо. 15 наших парафіян воюють в лавах ЗСУ. У однієї парафіянки чоловік в полоні зараз…

Ясно, що у нас на Галичині непросто. Але реально побудувати гарні стосунки з усіма, просто треба діалог. І хоча спочатку це було дещо складно, ми знайомились, спілкувались, спільно із владою вирішували різні соціальні проблеми. Я ходив на усі державні заходи, навіть влаштовував в місцевому музеї виставку церковнослов’янських стародруків. І поступово все змінилося. 

 — Як обіди змінили ваші життя?

 — Христос заповідував нам допомагати одне одному. Парафіян наших це дисциплінує. Людина знає, що в неділю вона не просто дивиться серіал, а повинна послужити Христу. І це робить нас свідомими. Пам’ятаєте притчу про розумних і нерозумних дів? Мої парафіяни мають каганці з оливою.

— А як ці 256 тижнів змінили особисто вас?

— Я навчився цінувати людей. Будь-які проблеми вирішуються, якщо бути готовими до діалогу одне з одним!

Заглавне фото: Олена Трубіцина-Смагло; iнші фото з особистого архіву священика Діонісія Буренка

Ирина Гринюк

 

 

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!