Анатолій Бабічев, провідник Укрзалізниці, лауреат премії "Національна легенда України"

“Я не зробив нічого видатного”... “Ми не зробили чогось, чого б не зробили інші в нашій ситуації”... Так відповідають люди, які цього року отримали нагороду “Легенда України” і чия робота в часи війни була радше служінням на межі людських можливостей. Українські легенди-2022 – усі вони, як один, позбавлені марнославства.

“Таких, як я, були тисячі, - почула вкотре від провідника потяга Анатолія Бабічева, - ну, яка я легенда?”

І погоджується на розмову, коли кажу, що в його особі нагородили сотні провідників з евакуаційних потягів, а нагорода ця спільна: його та його покійної дружини Наталі, котра загинула на одному з маршрутів.

Тож у перерві між рейсами слухаємо залізничника — провідника, який став Легендою, і чия розповідь відтворює картини того, як жила та рятувалася Україна у перші місяці війни.

ПАМ’ЯТАЮ ДІВЧИНУ В ПОТЯЗІ, ЯКА ЗАЙШЛА В ПІЖАМІ І ДВОХ РІЗНИХ КАПЦЯХ

Ми з дружиною мало не все життя працювали провідниками на Укрзалізниці. Належали до Донецького депо, а жили в Красногорівці, за сім кілометрів від Авдіївки, майже на лінії розмежування. Після 2014-го офіс нашого залізничного вузла знаходився в Маріуполі, а в Костянтинівці було щось на зразок філії, бази, яку створили для зручності провідникам, котрі перейшли з Донецького депо. Ми працювали на маршрутах “Київ - Костянтинівка” та “Київ - Маріуполь”.

Позаяк ми жили близько до окупованих територій, тож знали, що таке війна, але якось не вірили, що вона буде такою страшною, тотальною.

Ми з Наталею приїхали додому 23 лютого. Наступного дня в нашому селі було тихо. Але почали телефонувати друзі, яких у нас багато по всій Україні, і повідомляти про війну.

2 березня ми мали їхати до Маріуполя із Костянтинівки. І ми виїхали, але наш потяг вже тоді до Маріуполя не пустили. Ми повернулися до Костянтинівки. Ніч провели у вагонах, а потім розпочалася робота в евакуаційних потягах. Це були різні маршрути.

У березні в Костянтинівці, Слов’янську, Краматорську було порівняно тихо. Прильоти лише на околицях, наче й не так страшно. Але на той час тривали бойові дії в Сєвєродонецьку та Попасній, і жителі втікали. Ми забирали їх у потяг у Краматорську. Людей набивалося багато... Перші два дні були реально важкі, ми самі вчилися. Як правильно реагувати на емоції евакуйованих (насправді тут просто потрібна людяність), знаходити місця в потязі, щоб, з одного боку, максимально використовувати місце у вагоні, з іншого, - забезпечувати бодай мінімальний комфорт. Наступні дні графік налагодився, потяги евакуаційні вже йшли кожні дві години.

Українське суспільство самоорганізувалося. Почали працювати волонтери. Вони підходили та запитували, скільки людей можна впустити у вагон. Заходили по двадцять-тридцять осіб, потім ще така сама група…

Згодом перепитували, скільки ще потрібно. Наш СВ-вагон уміщав понад сотню людей замість звичних дев’ятнадцяти. Ми розміщували їх у проході, змогли облаштувати місця. І за весь цей час не побачили якихось звірячих ставлень одне до одного. Коли відштовхують дітей та жінок, коли намагаються вирвати якесь благо. Нас не «брали на абордаж». Хоча в Харкові було дуже багато людей, але все стримано та шляхетно. Напевно, такі у нас були пасажири.

 За період слідування в евакуацію люди, вочевидь, встигали призвичаїтися до нової реальності. Коли вони прибували на захід України, вже виходили, посміхалися і дякували. З’являлися відчуття безпеки і звична модель поведінки.

Коли ми привозили людей до Ужгорода чи Івано-Франківська, то спершу й не знали куди повертатимемося, який наступний маршрут, звідки ми забиратимемо людей. Воєнно-евакуаційна логістика в той час формувалася на ходу, залежно від обстановки.

Перші дні ми видавали людям чай, каву та солодощі зі своїх довоєнних запасів. А потім почала працювати волонтерська служба, представники якої запитували, що нам потрібно.

Мені в ці дні найбільше запам’яталося те, що ми вивозили діток, які поводилися абсолютно тихо. І я не знаю, чому вони мовчали. Чи так відігрілися у вагоні, чи встигли настільки злякатися? Запам’ятав дівчину з Сєвєродонецька, яка була в куртці, піжамі та різних капцях на ногах. Каже: у чому була, - у тому вискочила.

Потяги йшли по вісімнадцять годин. Коли ми поверталися із заходу України, то завантаження вагонів було мінімальним. Як я розумів, молодші люди вивозили старших, батьків та дітей, а самі поверталися назад. Тоді, на зворотному шляху, ми з Наталею приводили себе до ладу. Брали гарячу воду, розбавляли із холодною, милися, щось прали. Війна війною, але ж ми не мали бути скунсами…

ПЕРЕД УДАРОМ АВІАБОМБИ НАТАЛЯ ДИВИЛАСЯ ПО ІНТЕРНЕТУ НА РІДНИЙ ЗРУЙНОВАНИЙ ІЗЮМ

Останній наш спільний рейс з Наталею був 12 березня. О 21.57 ми саме прямували до Лимана, коли відбувся авіаудар. Поруч проходила траса, якою йшла колона. Вдарили по них, - зачепили нас. Ми були з Наталею в одному купе. Вона родом із Ізюма, сиділа на той момент в телефоні і показувала: “Дивись, що зробили з моїм містом”. Далі... удар. Я до Наталії... Одразу зрозумів, що я нічим їй не допоможу. Тож намагався прорватися у штабний вагон, знайти «швидку», двері відчинити не міг, оскільки люки попадали, рами повивертало. Добрався до штабного вагона, там усі були живі.

Потім приїхала «швидка», поліція, нас під ранок відтягнули на Лиман, на вокзал, і далі потяг не йшов. Він пішов на «списання». А я повіз дружину ховати. Як поховав Наталю, якийсь час побув удома, підтримував тестя і тещу. Але жити там ставало дедалі важче. На Великдень на будинок наших друзів скинули бомбу, загинули їхні діти. Я пам’ятаю, як вийшов на вулицю, мав іти до них у гості, а на дворі тиша, прямо якась зловісна. І тут ніби поблизу будинку прилетіла ракета. Дім склався. У Піст я втратив дружину, а на Великдень відкопував тіла дітей своїх друзів. Спершу сподівалися на те, що діти живі, бо ще якийсь час чули голоси: води-води. Поруч міни вибухали, а ми розбирали — копали...

Після цього всі жителі почали залишати село, мої тесть із тещею теж вирішили переміститися. У селі світла вже не було. Був газ, всі перейшли на генератори, оскільки бензину не було, то приєднувалися до газових труб і так виживали. Пам’ятаю, починалися обстріли... І ти бігом замотуєш газову трубу скотчем, щоб раптом її осколком прострелить, не виходив газ. А після завершення обстрілів, об’їжджаєш село і замотуєш інші газові труби. Зрештою, вивіз звідти батьків дружини під Запоріжжя.

Зараз я працюю у тому само режимі, як і колись. Бачу, що люди почали капризувати, кажуть, старі вагони. Я думаю, що зцілюються, коли вже бачать недоліки. Звісно, я б із більшою радістю віз їх туристичним потягом та спостерігав би їх подивування і радість. Ми їдемо на Закарпаття, бачимо з вікна і Ворохту, і Буковель, які неймовірні у нас місця... Я, виявляється, досі зберіг здатність помічати красоти рідної країни.

Тож тим, кому щось не подобається, я б порадив зайти на віддалені колії в Києві і подивитися на посічені осколками вагони, подумати, скількох вони безвідмовно вивезли. І подумати, що ви, напевно, у чомусь щасливчик, якщо можете їздити та відчувати. 

А взагалі я зараз дивлюся на людей, які заходять до потягів, що йдуть із заходу України і повертаються до Харкова, Запоріжжя, звільнених територій, тішуся й думаю: а може, серед них були ті, кого ми вивозили... І добре, що вони повертаються.

Лана Самохвалова