Про евакуацію з Бучі та здоров'я жінок з інвалідністю під час війни

Уляна Пчолкіна — громадська діячка, телеведуча, чемпіонка світу з паракарате. Вона разом із чоловіком допомагає людям з інвалідністю через організацію "Група активної реабілітації". Уляна розповідає не тільки історію евакуації з Бучі. Жінка інформує про те, якої підтримки сьогодні потребують жінки з інвалідністю і як розв'язувати ці питання.

 
Уляна Пчолкіна

Ранок 24 лютого поділив життя Уляни Пчолкіної та її чоловіка на "до" та "після" — як і життя більшості українців. До повномасштабного вторгнення подружжя жило в Бучі, своє житло вони облаштували так, щоб їм було максимально зручно. Уляна та її чоловік Віталій — люди з інвалідністю. Для них війна стала не просто випробуванням, а буквально поставила в таке становище, в якому вони почувалися абсолютно безпомічними.  

"Я очікувала вторгнення. Я не очікувала геноциду"

"Я не була виключена з контексту війни з 2014 року — мене завжди турбувало питання поранених військових, ветеранів і їхнього подальшого шляху. Не важливо, з яких причини людина в кріслі колісному отримала травму — потреби в нас будуть однакові: в безбар'єрному просторі, забезпечені технічними засобами, в реабілітації, лікуванні. Виключитися з цього процесу, удавши, що війна десь там, — далеко, — для мене не було можливим. Тому, я очікувала, що буде вторгнення. Я не очікувала геноциду, якщо чесно". 

Уляна згадує останні тижні перед повномасштабним вторгненням. Зізнається, що постійна включеність у контекст війни все ж десь її розхолодила. Тому "тривожну валізку" вона не зібрала. 

"Я не кажу, що це правильно. Ні. Направду, це — деструктивна дія з моєї сторони. Єдине, що я робила, — інформувала у своїх соцмережах, як діяти в тому чи іншому випадку", — говорить Уляна.

Навіть, чуючи заклики міжнародної спільноти ще з осені, та, розуміючи, що стиль росії — "кочівне загарбництво" і терор, до кінця повірити в те, що війна охопить всю країну, було складно. 

"Якийсь напад на частину — так. Але те, що будуть накривати мирні міста ракетами, розстрілювати мирних жителів зі зв'язаними за спиною руками, — в це важко було повірити. Хоча, повірити — так, а от прийняти — ні". 

"Куди діватись людям з інвалідністю?"

Будинок, у якому живе родина Пчолкіних, знаходиться лише в 3-х кілометрах від Гостомельського аеродрому. Вони бачили, як летіли перші гелікоптери, чули вибухи. Але водночас розуміли, що бігти їм немає куди.

"Коли у нас все це почалося, ми залишилися у своїй квартирі. Куди їхати? Де буде можливо перебувати без світла й води людині в кріслі колісному? Наша квартира адаптована до таких потреб. Тому ми й не наважилися їхати навіть тоді, коли нас окупували. А жах у місті почав відбуватися майже одразу".

Проте, Уляна переконана, що навіть з осені 2021 року, — коли вже було зрозуміло, що повномасштабна війна реальна, — ми б уже нічого не встигли зробити.

"Я ще тоді почала говорити з місцевою владою, питаючи, що ми будемо робити? Куди діватись людям з інвалідністю? В Донецькій та Луганській областях з 2014-го року загинуло дуже багато людей з інвалідністю. Вони не змогли евакуюватися через відсутність оповіщень, планів евакуації, доступних бомбосховищ. Ми мали всі вісім років від початку агресії росії будувати шелтери, бомбосховища, вчити цивільне населення, як діяти в разі атаки". 

Це комплексна робота, яку мали проводити задовго до повномасштабного вторгнення. Питання доступності та безбар'єрного простору гостро стояло в країні й до війни 2014-го. Але тепер воно переросло в питання життя і смерті.

"Коли людина в кріслі колісному потрапляє під обстріли на вулиці, впасти й сховатися для неї не є можливим. Навіть якщо я впаду, я просто не встану потім, мені треба шукати допомогу. Ну уявіть собі ці обставини. Пам'ятаю, КМДА повідомляли, що знайшли якесь одне бомбосховище, куди можна потрапити людині на кріслі колісному. От давайте там і зберемося всі. Ну смішно…"

Це страшне, коли тобі подруга пише: "Вони до нас зайшли, допоможи!" 

В окупації Уляна та її чоловік були майже два тижні. Завдяки тому, що з ними разом у квартирі переховувалась іще одна родина, вони й вижили.

"Ми вийшли в коридор між товсті стіни, а вони сиділи під сходами — збігли з п'ятого поверху. Ми позвали їх до себе, і з ними разом були весь цей час. Власне, завдяки їм ми й вижили. Вони могли, як мінімум, піти набрати води для всіх нас. Бо по гільзах їздити важко — це ми вже з'ясували". 

Майже одразу зникло світло, потім — газ і водопостачання. На четвертому поверсі їхнього будинку сталася пожежа через влучання снаряда. Її встигли загасити. А 4-го березня, коли окупували Запорізьку АЕС, Уляна змогла запостити останню сторі зі словами "Куди дивишся ти, світе? Нам загрожує ядерний вибух". Після цього повністю зник і зв'язок.

"У повній інформаційній блокаді ми перебували п'ять днів. Це страшне, коли тобі подруга пише: "Вони до нас зайшли, допоможи!" І з нею більш не було зв'язку аж до 10-го числа — коли вони виїхали. Ці п'ять днів, у порівнянні з окупованими та деокупованими територіями, виглядають зараз не так уже й погано. Направду, у нас все ще легко обійшлося: ми мали запаси їжі, можна було набрати технічної води. Єдине — було дуже холодно, і передували морози".

Їхати вони наважилися саме через холод. Уляна говорить, що у людини в кріслі колісному нижче рівня травми терморегуляція порушена. Якщо вона замерзає, то зігрітися дуже складно. Тому 9-го березня вони вирішили їхати.

"Ми виїжджали колоною. Я за кермом свого авто, а чоловік — у "бусику" організації. Їхали по не погодженому коридору. Проскочили через Дмитрівку. Бачили там розбиті колони окупантів. І я так хочу вірити, що тварина, яка чіпала мій паспорт, мою машину, — згоріла там десь, в тій купі лайна, що там палало".

Їхали вони й по мінних полях, і бачили, як одну з машин, що вибилась із колони, — обстріляли. "Вони залишились цілі", — додає Уляна. Тільки після восьмої вечора їхня група дісталася до шелтера у Фастові. А після цього вони вирішили рухатися на Захід. Знайшли житло у Львові, де зараз ми й зустрілися.

Діставшись до Львова, Уляна з чоловіком одразу включилися у волонтерську роботу. Громадська організація "Група активної реабілітації", в якій працює подружжя, створила Гуманітарний хаб. Волонтери з перших днів після виїзду з окупації пакували, відправляли, розвозили посилки із необхідними речами для людей з порушенням здоров'я та функцій організму.

Зараз їхній гуманітарний хаб значно виріс, приєднатися й волонтери, і грантодавці. Планується закупівля великої кількості крісел колісних для людей з травмами спинного мозку та схожими за наслідками захворюваннями. Надалі організація планує перейти до своєї звичної діяльності.

"Зараз на огляд жінки з інвалідністю — 12 хвилин"

Питання, що стосуються репродуктивного здоров'я жінок з інвалідністю гостро стояли і до повномасштабної війни. А зараз, коли багато хто з них стали переселенками, воно особливо актуалізувалося.

"Доступу до нормального забезпечення репродуктивного здоров'я для жінок у кріслах колісних в Україні майже немає. Ні контролю, ні превентивних якихось заходів. Давайте направду: будь-якій жінці, — навіть тій, яка не має інвалідності, — залізти на те крісло не так вже й просто. Я мовчу про себе. У великих містах все ж таки приватна медицина зробила дуже великі кроки в цьому питанні. Вони зацікавлені в пацієнтах, тому встановлюють ті ж крісла з підіймачами й так далі". 

У Києві нещодавно пройшов круглий стіл, присвячений саме цим питанням. Уляна виступала як модераторка та експертка.

"Так, я розумію, що це була концентрація зацікавлених людей. Але їх не двоє було, а набагато більше. І вони хочуть вчитися, розвиватися. Вони шукають термінологію, методи й особливості спілкування з пацієнтами. Бо в жінок з травмами спинного мозку все ж таки збережений інтелект. Але, якщо в людини психічні порушення, — тут уже зовсім інша справа. Наприклад, людину з аутизмом вчать, що торкатися її інтимних органів ніхто не має права, бо це — насилля. І тут же треба пояснити, що гінекологу можна це робити. Розумієте, так? Це важка й дуже складна робота".

Також є проблеми з просвітницькою роботою. Не тільки серед жінок з інвалідністю.

"Рухи є, але це не покриває масових запитів. У нас же ще й великі проблеми з освітою щодо жіночого здоров'я. Ми вже не говоримо про жінок з інвалідністю. В цілому. Я можу оцінити "до" і "після", бо отримала свою інвалідність в дорослому віці. Ми звикли, що до лікаря будемо йти тоді, коли вже пізно або майже пізно. Тому я закликаю всіх жінок при нагоді турбуватися про своє здоров'я, особливо коли вам вже трошки за 30. Шукати свого гінеколога, турбуйтеся про себе".

Є питання і щодо доступності: як жінці на кріслі колісному дізнатися, де є безбар'єрний кабінет, а ще — дістатися до нього. Крім того, — знайти лікаря-професіонала. А ще — "вклинитися" у стандартний пакет медичного обслуговування.

"Зараз в Україні на огляд жінки з інвалідністю такі ж 12 хвилин, як і на огляд жінки без інвалідності. Згідно з пакетом послуг. За 12 хвилин я не встигну описати свою проблему. Я знаю, що ці питання будуть форсуватися. Бо нам треба йти до людини, а не по стандартах".

Уляна одразу пішла шляхом обслуговування в приватних клініках. Але підкреслює, що не можна по її ситуації оцінювати всіх жінок з інвалідністю.

"Я працюю. Я можу платити. Люди, які не мають можливостей, знаходяться в зовсім іншій ситуації. Вони не мають доступу до медичних послуг. Вони навіть не можуть нормально контактувати з сімейним лікарем. Немає доступності. В сільській місцевості жінки не ходять на огляди. Як? Як туди дістатися?"

Уляна підкреслює, що, безумовно, всі реформи не можуть запрацювати миттєво. На це потрібен час. І перше, що необхідно робити — це інформаційні кампанії. Жінки мають знати свої права й розуміти, що дбати про своє здоров'я — важливо. 

"Ми станемо реалізованими в цьому питанні, коли донесемо цю інформацію не мені, Уляні з Києва, а жінці в найвіддаленіше село Закарпаття. Коли ця інформація прийде до неї, і вона зможе отримати ці послуги. Тоді можна буде сказати, що ми дійсно чогось досягли", — говорить Улянна. 

Джерело