На межі нового, великого світу

«Сучасний біг людства виростає зі страшної самотності людини у світі, яку людина хоче приховати від себе та від інших», — мільйони радіослухачів по всій земній кулі вслуховувалися в ці слова архиєпископа Іоанна (Шаховського).

Проповідник, письменник, поет, автор численних релігійних праць, частину яких видано в перекладах англійською, німецькою, сербською, італійською та японською мовами. Він написав понад сорок книг, упродовж сорока років вів пастирські передачі на радіо «Голос Америки». Й завжди обирав теми не просто актуальні для його часу, але такі, що відкривали кожній людині глибоку, сокровенну правду про неї саму.

 
На зображенні: Страшний Суд. 
Фреска у монастирі Хора (Туреччина). Прим. 1316 — 1321 рр.

Бути «малою рибкою»

Спроби знайти найточнішу та найповнішу біографію архиєпископа Іоанна (Шаховського) привели нас до рядків абсолютно чудових мемуарів «Такий мій вік» Зінаїди Шаховської, його рідної сестри: «Родоводи російських князів, що мали в давнину велике значення для визначення прав успадкування, протягом сторіч велися якомога ретельніше. Завдяки цьому мені відомо, що я — представниця 31-го покоління від Рюрика та 14-го — від Костянтина, князя Ярославського, у XV столітті прозваного Шахом… Мені передалася норвезька, шведська, візантійська, англійська та, звісно, татарська кров — бо один із моїх предків був одружений із Анною Ногайською, онукою Чингісхана… Само собою, тече в мені й плебейська руська кров — адже й святий Володимир, князь Київський, був сином простої жінки, придворної кастелянші на ім’я Малуша… 

Мій прадід Іван Леонтійович, чий портрет можна побачити в Ермітажі, був одружений із графинею Мусіною-Пушкіною. Він відзначився в Бородинській битві, воюючи у дивізії генерала Тучкова поблизу села Утиця, й був нагороджений шпагою з діамантом та орденом святого Георгія. Якщо вірити сімейному переданню, в 1815 році Іван Шаховськой першим із російських генералів увійшов до Парижа й виконував функції правителя французької столиці до призначення губернатором Остен-Сакена. Передання зберігає пам’ять і про те, що мій прадід послав загін своїх єгерів на захист Вандомської колони зі статуєю Наполеона, обложеної натовпом парижан, які хотіли її скинути…

Сім’я матері, пов’язана шлюбними узами з Шаховськими, нічим не була схожа на патріархальне сімейство батька. Моя бабуся Поліксена Чирікова була внучкою великого архітектора Карло Россі. …Він приїхав до Росії десятирічним хлопчиком, разом із матір’ю, танцівницею Гертрудою Россі, та її другим чоловіком, французьким танцюристом Ле Піком. Ця знаменита в той час пара прибула на запрошення Катерини ІІ в 1783-му. …Поліксена, юна випускниця Смольного інституту, закохалася в іноземця, молодого австрійського піаніста та композитора Леопольда фон Кнінена. …Таким чином, у душі моїй іде нескінченна боротьба між тим, що я успадкувала від поважної родини батька, з одного боку, та, з іншого, — тим, що сприйняте мною від предків по лінії матері — художніх, пристрасних натур».

Після цих рядків стає зрозумілішою відчайдушна мужність п’ятнадцятирічного Дмитрія Шаховського, майбутнього владики Іоанна та вчорашнього учня Імператорського Олександрівського ліцею, описана його сестрою Зінаїдою: «Дивно, але своїм порятунком моя мати була зобов’язана грізному Дзержинському, голові ЧК, який, як і багато інших катів, славився тим, що був добрим до дітей. Мій брат якось добрався до нього. Він сказав йому, що селяни направили до Веньовської ради клопотання з кількома сотнями підписів, вимагаючи звільнення моєї матері.

Дуже характерною була перша реакція Дзержинського:

— То це ж контрреволюція! Усіх селян, що поставили свої підписи, треба арештувати!

— Можливо, простіше було би перевести мою матір до Москви, — зазначив мій брат. — Хвилювання вляжеться, а вам буде зручніше встановити, вчинила вона злочин або ні.

— Що ж, гаразд, я відправлю телеграму до Веньова».

Ще сім років тому було би непросто відчути, що саме випало на долю юного князя, який кілька місяців, до контузії, воював у денікінських частинах. Без документів він перейде кордони та демаркаційні лінії в охопленій громадянською війною країні та дивом зустрінеться з сестрою Зіною: «Та він уже не той юнак, що був до від’їзду. Він виріс, схуд, голова його ледь помітно тремтить. Замість багажу він тримає в руках довгий білий хліб, що вже зачерствів, — але яким чудовим він нам видається!»

Їхній родині вдалося емігрувати з рідної, охопленої божевіллям несвободи, країни, яка під фальшивими гаслами про рівноправ’я знищувала не тільки своїх найбільш освічених громадян, а й саму історію. Мине шість болючих, голодних років виживання в європейських містах, і одного разу на виказаний намір стати монахом матір відповість просто: «Моїм щастям буде твоє щастя». Як згадував сам архиєпископ Іоанн, «23 серпня 1926 року в день свого двадцятичотирьохріччя я був пострижений в одному з церковних параклісів Пантелеймонівського монастиря, й наречене мені було ім’я Іоанн, на честь апостола та євангеліста Іоанна Богослова. З Афону я поїхав у нове життя в новому одязі».

Богословський інститут на Сергіївському подвор’ї, рукоположення в диякони. І всі ці роки — робота над собою, навчання в Парижі, потім в Лувенському католицькому університеті, поетичні шукання, публікації. Настоятельство в російській спільноті сербського містечка Біла Церква, де він став законовчителем Кримського Корпусу, викладачем Пастирської школи та засновником православного місіонерського книговидавництва «За Церкву!». Після цього — рік у Парижі, де він створює Спаську парафію в Аньєрі. У 1932 році призначений настоятелем храму в Берліні: «Моя берлінська парафія святого князя Володимира була не лише місцем моєї парафіяльної роботи, але стала центром роботи друкарської, місіонерської та благовісницької».

Особливий період його життя — місіонерська робота серед гнаної до Німеччини молоді та радянських військовополонених, літургії в концтаборі, що завершилися багатогодинним допитом у гестапо та конфіскацією православного видання Біблії. 

На початку 1946 року завдяки клопотам його духовного сина, відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського, він переїде до США. За рік прийме єпископство та стане деканом Свято-Володимирської православної богословської семінарії в Нью-Йорку. На радіостанції «Голос Америки» розпочнуться його знамениті «Бесіди про віру». Саме це він вважав головним служінням свого життя: «Кожного недільного дня від початку п’ятдесятих років я мав радість входити словом своїм до багатьох будинків і кораблів світу, де розуміють російське слово і слух людини відкривається до великої істини про Бога, Отця людей, та про живу, безсмертну людську душу». Чи варто казати, що найкращою рекламою цих бесід, які жадібно слухали люди, позбавлені можливості навіть Біблію взяти до рук, стали гоніння в журналах «Юність» та «Комуніст», де владику охрестили антирадянщиком. А він зізнавався: «Від початку мого пастирського шляху мені нічим іншим не хотілося бути, як тільки малою рибкою, благословенною Христом і розданою людям».

До 1978 року архиєпископ Іоанн завідував Південноамериканською єпархією, а пішовши на спочинок, оселився у Санта-Барбарі, де й знайшов уже вічний спочинок 30 травня 1989 року. Його величезний богословський та літературний спадок перекладений багатьма мовами світу та, дякуючи Богу, недавно став доступним і нам. Статті про Булгакова й Толстого, надзвичайно тонкий добрий аналіз поезії Євтушенка, проникливі бесіди зі слухачем, морально-аскетичні праці — в усіх його роботах присутня найвища простота, християнська глибина та любов.

У номері, присвяченому таємниці вмирання, «Отрок» пропонує разом із владикою Іоанном сміливо поглянути в обличчя страху смерті.

Темні страхи людства

Страх — агонія людства… Важко до кінця зрозуміти її та зовсім неможливо вилікувати. Її можна тільки зцілити небом чи притлумити землею, затермосити метушнею, прикрити турботами; відволікти лиш себе можна від цієї муки різними прагненнями, планами, надіями, короткими радощами землі чи іншим її болем.

Страх, як вітер, зустрічає людину на всіх шляхах її. Чого тільки не страхаються люди у світі! Відійшовши від довіри Отцеві, вони будують своє земне життя, оточені тривогами, побоюваннями та жахом. Переставши перебувати в раю солодкої Божої довіри та своєї довіри Богові, люди стали болісно всього боятися та ввесь світ лякати собою. Люди сповнили землю неміччю й тяжкістю, і живуть у цьому, покликані до іншого, вищого життя, однак майже не відгукуються на нього.

Людина, що потонула в землі, бачить тепер лише чорноту землі. Та вся природа відчуває цю відлученість людини від вищого життя та свободи, й мучить її, боїться її… Терня оточили людське життя, й будяки виросли на його дорогах. Зло та страх почали жалити людину. Вони можуть жалити його тільки в п’яту (Бут. 3, 15), але в п’яті, тобто в зовнішніх, периферійних почуттях і думках, зосередилося тепер усе земне життя, що впало з висоти світлого Розуму. І людина, яку вражають у її жалюгідну п’яту, стала знемагати всією глибиною свого єства — така вона слабка, позбавлена благодаті. Як звір, вона тремтить і лякається всього, страх та тремтіння на мене найшли, і тривога мене обгорнула (Пс. 54, 6).

Сучасний біг людства, його інтересів, його уяви та цивілізації, коловорот людей у просторі й часі, що дедалі пришвидшується, виростає не лише з соціального та культурного зв’язку людей, але й зі страшної самотності людини в світі, з самотності, яку людини хочу приховати від себе та від інших.

Людина, що не оцінила й не цінує своєї високої гідності та своєї свободи бути сином Божим, мусить тепер учитися цій свободі віри в Бога, любові до Бога й послуху Йому крізь увесь біль своєї нелюбові, своєї невіри та непослуху. Залишаючись Божою до останньої порошинки й травинки, земля стала суворою школою для людини. Духмяніючи близькістю до небесного світу, земля стала для людини суворим училищем Божої правди. Внутрішнє зло людської нелюбові до Бога зробилося і все робиться зовнішньою, фізичною та історичною обстановкою. Зло, що виникло в душевній безодні та не омивається покаянням, йде ранами, виразками та хворобами по тілу землі.

Першим темним страхом людини є страх побачити Бога. Це — всесвітнє постійне переховування Адама-людства від близькості Божої. «Бо нагий я, і сховався». Так і до сьогодні людство ховається від Бога у своїх справах, почуттях і бажаннях.

Другий темний страх людини — страх побачити людину. Глибина антропологічної правди розкривається вже на перших сторінках Біблії: Від лиця Твого мушу ховатись і втікачем та волоцюгою маю бути на землі; і перший, хто мене зустріне, вб’є мене (Бут. 4, 14). Це слова Каїна після вбивства брата.

Як боїться людина не знайти Бога, так боїться вона і знайти Бога, побачити свого Спасителя всередині себе та всередині іншої людини. Боїться іноді людина знайти вищу людяність у собі та в браті. «Де ти, людино?» — кличе Дух Божий все того ж древнього біблійного Адама, людство. І кожен — свідомим чи несвідомим порухом душі своєї — відповідає Богові: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався (Бут. 3, 10). 

***

У мить відходу з цього світу страшно буває людині, важко буває стягувати, знімати з себе все «тутешнє», тілесне, нібито внутрішнє, «психологічне», всі земні одежі душі. Страшно оголюватися метафізично — до кінця. Тремтить дух, який надто вже звик до свого намету мандрівника, до цього свого тіла, до плотських думок, почуттів і бажань. Смерть — блискавичне розорення світу й зубожіння. Чи готувалася людина до цього? Тут спалахує й дикий жах тих людей, що жили бездумно та безстрашно, скам’яніло стоячи в цьому світі перед вічністю та її Сонцем, «що не заходить ані вдень, ані вночі».

Якщо на землі, під час зміни політичних режимів, люди так страждають від свого зв’язку з тим режимом, що «впав», і так часто тремтять, передчуваючи близький над собою суд, наскільки більше це відбувається під час падіння всього «режиму» цього світу в житті людини… Адже падіння це не лише провіщене Богом, а й підтверджується досвідом усіх земних поколінь.

Ми зараз живемо на землі в усіх країнах при старому режимі. Йде, не забариться прийти «новий режим», новий порядок, нова влада, влада абсолютних Божих законів. Далекоглядним є той, хто повірив цій істині. Переміна може статися кожної миті — вночі, уві сні, чи вдень на вулиці… Та найкраща смерть для людини — це, звісно, після підготовки, при ясному усвідомленні вмирання всіх цінностей цього тимчасового існування та народження людини у світ духу. Потрібно наперед подружитися кожній людині з тією мудрою та доброю владою, яка прийде на зміну гріховній егоїстичній владі цього світу, страстям цього тимчасового життя.

Надто сильно пов’язана зі «старим режимом» цього віку, людина виявляється винуватцем війни проти Бога. Те, що відбулося на наших очах із переможеними після світової війни та з їхньою владою, — лише притча того, що відбудеться, коли весь цей світ богопротивлення програє війну Богові.

Глибина особистості нашої має бути в момент смерті виявлена до кінця. Усе темне та нечисте ми повинні скинути, як негодящий одяг. Метафізично оголеними, убогими до жаху, знищеними до останньої межі, до можливості блаженства тільки в Бозі, мусимо ми стати перед правдою іншого світу… «Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми».

Ні з чим не порівнянне блаженство свободи від страху отримує вірна Богові людина на смертному одрі. Молитви Церкви відкривають великі реальності. У чині «на вихід душі» Церква від імені того, хто відходить, просить про втіху для нього. Різними бувають ступені спокою, миру духовного людей, що відходять. Отримавши реальне упевнення з іншого світу про милість Божу до неї, підготовлена Покаянням і Причастям Святих Таїн до виходу з цього світу, чуючи іноді вже ангелів, у великій тиші, в безкінечній, піднесеній радості в Господі людина, що помирає для цієї землі, вступає у страшну та невимовно прекрасну вічність.

Неможливо зобразити, наскільки піднесеним є відхід із цього світу людини, що очистилася, виправдалася, подолала всі страхи. Душа, що ступила на поріг іншого світу, приготувалася до останнього свого шляху, не боїться втрати себе — і всього — в Бозі. З урочистою строгістю й уже ангельською безстрашністю вона відстороняє від себе недоречну цієї урочистої хвилини плотську скорботу родичів, вияв їх недостатньої любові до Бога та до неї. Вона хоче від присутніх при її виході до іншого світу тільки молитви, безмовності та благоговіння. Стоячи на межі нового, великого світу, вона знає, що ніщо людське вже не повинно відволікати чи утримувати її.

Видима світобудова переживає те саме, що й кожна людина: смерть і воскресіння у вічність. Господь сказав: «Люди змертвіють від страху…» Разом із занепадом віри, надії на Бога та любові до Бога люди, суспільства, народи будуть все більше й більше страхатися одне одного та від того все менше й менше одне одного любити. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне (Мф. 24, 12). Але з новою силою відкриються тоді у світі й жнива апостолів «останніх часів».

Вільні, всиновлені — «всі, хто водиться Духом, вони сини Божі» — безстрашні у Христі, готові до останнього, вони будуть говорити й уже говорять світові останню правду. Дивлячись на землю та її діла очима свого Учителя, вона перемагають страх світу. «Любов проганяє страх геть». Безстрашні своєю любов’ю, сильні любов’ю Божою, учні Слова світитимуть світові навіть у той час, коли «сонце затьмиться, і місяць не дасть свого світла».

(Із книги «Апокаліпсис дрібного гріха»)

Журнал "Отрок"