Мою подругу/друга військового поранили. Як я можу допомогти? Про що запитувати?

Поранення під час бойових дій ― один із імовірних сценаріїв для військових. Поранення можуть завадити в подальшому бути на фронті чи взагалі на військовій службі. Тому людині потрібна не лише медична допомога, а й психологічна підтримка ― і від фахівців, і від близьких. Докторка медичних наук, психотерапевтка громадської організації «Вільний вибір» (ГО заснована в 2015 році для допомоги ветеранам та їхньої реабілітації)  та експерткою платформи (платформа для психологічної підтримки військових і ветеранів, заснована Veteran Hub) «Це Ок» Анна Камінська розповідає, як не зашкодити пораненому надмірною турботою та розпитуваннями, на які симптоми ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) звертати увагу та що робити, коли поранений рветься назад на війну. Хоча про військових у цьому тексті йдеться як про чоловіків, ці поради так само важливі для військових-жінок.

Поранення і травма ― це серйозно. Особливо якщо після цього не пускають на фронт. Як військові можуть на це реагувати?

Поранення в цілому змінює людину. Наприклад, вона більше не зможе ходити ― а повернутися на війну й поготів. Це викликає сильні емоції та переживання. У кожного вони різні, але є найпоширеніші: пригніченість, злість, роздратування, відчай, відчуття провини та сорому. Хтось стає замкненим, а хтось нестриманим, хтось хоче побути на самоті, а інший вимагає більшої уваги. Якщо вас тривожить поведінка людини ― скажіть їй про це. Не треба нічого вимагати, але поділіться своїми почуттями, спитайте, як допомогти. Головне ― говорити мʼяко і безоцінково.

Здається, у госпіталі і вдома ― це дві різні людини. У лікарні він багато мовчав, а тепер постійно злиться. Це нормально?

Так, це трапляється. Особливо з чоловіками, якщо в них є інвалідність або вони обмежені в рухах. Чоловіки звикли бути сильними постатями в родині, їм складно прийняти, що це змінилося. За злістю вони ховають справжні переживання ― сором, провину, розгубленість. Але буває і навпаки ― пораненому стає краще вдома, серед близьких і розуміючих людей. Проте йому все одно треба буде адаптуватися до змін ― на це можуть піти місяці і навіть роки. Важливо, щоб поранений відчував повагу та підтримку. Але якою б серйозною не була травма, не намагайтеся оточити «зайвою турботою» і не робіть за людину те, що вона може зробити самостійно.

Я хочу спитати про момент поранення. Можна?

Люди з військовим досвідом часто свідомо обирають не обговорювати його з цивільними, у тому числі близькими. Це стосується і моменту поранення. Якщо ви не знаєте, чи можна про це говорити, спитайте напряму. Те саме стосується інших тем ― уточніть, про що можна запитувати. Мовчазне очікування, коли людина відкриється, може затягнутися надовго і звести стіну між вами.

Здається, він ті спогади заново проживає щоразу. Це нормально?

Не зовсім. Це може бути одним із симптомів ПТСР, але треба обговорити з фахівцем. Можна делікатно запропонувати пораненому звернутися до психотерапевта, щоб отримати допомогу. Обирайте тих спеціалістів, які працюють саме з психологічною травмою.

Я часто чую про ПТСР. А які ще є симптоми, які самостійно можна помітити?

Головний симптом, про який вам треба знати ― це ніби повторне переживання травмуючої події. Наприклад, флешбеки ― сильне і раптове переживання минулого досвіду й емоцій, або інтрузивні спогади, коли людина впевнена, що справді відчуває ті запахи, чує звуки або бачить картинки з минулого. Також мають насторожити жахливі сновидіння за сюжетом травми. Людина може уникати розмов, місць або людей, що нагадують про травмуючу подію. Стає дратівливою, тривожною, пригніченою, уникає соціальних контактів. При таких симптомах треба звернутися до психотерапевта або лікаря-психолога, що працюють з ПТСР. Але діагноз ПТСР можна встановити не раніше, ніж через місяць після травмуючої події. До того часу людина може бути в стані гострої реакції на стрес. Це минається ― ПТСР мають лише 20% військових.

А як щодо мого стану? Мене лякає його поранення і те, як він змінився. Це нормально, що я таке переживаю?

Звісно, нормально. Поранення та їхні наслідки, хвороби та каліцтва справді бувають дуже страшними. Це втрата попереднього образу близької людини, образу родини, спільних мрій і можливостей. Нормально запитувати себе, як жити далі. Тому вам теж можна звернутися по психологічну допомогу.

Поранений весь час говорить про повернення на фронт. Я знаю, що йому не можна, але він мене ніби не чує. Що робити?

Дійсно, багатьох військових не спиняє навіть інвалідність. Важливо про це з ним поговорити, описати своє ставлення, думки з огляду на його здоровʼя. Але поважайте рішення людини. Вибір захищати свою країну дуже особистий, вирішальний для багатьох. І протидіяти йому неможливо ― тільки прийняти.

Може, сказати йому, що він не любить і не цінує близьких, раз вирішив знову йти на фронт?

Ні, це шантаж, ультиматум і маніпуляція. Це індикатор не зовсім здорових відносин. В них люди гнучкі, здатні адаптуватися до змін, зберігають власні межі і залишаються автономними, але можуть діяти згуртовано, як цілісна система. Тоді люди почуваються прийнятими, комфортно і захищено.

Він почувається неповноцінним через поранення і каже, що ніякого майбутнього немає. Що робити?

Така реакція цілком передбачувана й закономірна. Людині доводиться заново створювати і шукати сенс життя, саму себе. Це велика і складна внутрішня робота, яка вимагає часу. Неможливо повернутися із зони бойових дій, де багато смерті, і миттєво перемкнутися на повсякденне життя в тилу. На цей стан треба звернути увагу і чимраніш звернутися по психологічну допомогу, щоб не дати йому розвинутися. Варто робити це, коли людина вже в змозі фізично спілкуватися з психологами.

Він не хоче йти до психолога. Що робити? Як примусити?

Ніяк. Єдиний вихід ― прийняти це. Можливо, людина взагалі ніколи не звернеться до психолога. Примушувати точно не треба, та й користі від роботи з психологом у такому разі не буде. Надмірні спроби переконати викличуть лише протидію. Якщо вам складно прийняти стан, рішення і поведінку людини, ви самі можете звернутися до спеціаліста. Але не для того, щоб показати результат на власному прикладі, а щоб допомогти собі.

Він каже, що поза фронтом від нього немає користі. Як переконати, що це не так?

Важливо знайти те, у чому людина може бути справді корисною. Це може бути волонтерство, навчання інших за власним бойовим досвідом, вміннями виживати, надавати домедичну допомогу й орієнтуватися на місцевості, ветеранський бізнес або проєкти. Можна податися на стипендію за спеціальністю, що допоможе знайти себе в цивільному житті. Так, це складно і довго. Побудова нової ідентичності потребує часу. Скільки ― залежить від масштабу втрачених можливостей.

Чому він не радіє, що просто лишився живим? Це ж так важливо.

Неможливо до кінця зрозуміти, що пережила людина на війні, якщо ви самі там не були. Вам може здаватися, що вижити ― вже достатньо, але не варто приміряти досвід військових на себе. Людина вже ніколи не стане такою, як була. І військові справді рідко відчувають радість від того, що залишилися живі, їхні почуття дуже складні.

А є універсальна порада, як я можу допомогти? Може, є якийсь алгоритм і список?

На жаль ні. Зрозуміло, що хочеться простих кроків, але ніяких інструкцій немає. Це все довгий процес, де повинні бути підтримка, прийняття, повага, співпереживання, небайдужість і вдячність. Останнє для військових дуже важливо.

Джерело