«Поїду з дітьми, куди б росіяни їх не повезли»: як директор дитячого центру беріг вихованців від окупантів

Окупанти масово вивозять до російської території вихованців українських інтернатів. Повернути маленьких українців складно: росіяни не розкривають списків депортованих, розкидують їх по всій території та прискорюють їхнє усиновлення. Така доля могла чекати й на 52 вихованців Центру соціально-психологічної реабілітації, що в селі Степанівка (передмістя Херсона). 

«Війна змусила дітей передчасно подорослішати»

«Коли ми розселяли дітей, я розумів, що їх можуть забрати. Та знав: підопічних не кину і поїду з ними, куди б їх не повезли», — каже директор закладу Володимир Сагайдак.

Соціалізуватися та визначитися з професією дітям-сиротам він допомагає понад 10 років. Задля цього Володимир з іншими місцевими благодійниками заснував «Херсонський клуб волонтерів» у 2011 році. 

Про потреби дітей Володимир знав не з чуток, адже паралельно працював вихователем, а пізніше й директором у Херсонській загальноосвітній школі-інтернаті імені Тараса Шевченка. Потім, у серпні 2020-го, очолив Центр соціально-психологічної реабілітації.

Волонтери проводили з вихованцями майстер-класи та благодійні ярмарки, навчали їх програмування, гри на музичних інструментах та перукарства. Через міжнародні благодійні організації влаштовували для дітей поїздки до Італії.

На 2022-й теж були плани — облаштувати для підопічних Центру стадіон: спортивний майданчик, що в них був, перетворюється на болото, щойно задощить. Та на заваді стала повномасштабна війна й окупація.

24 лютого Володимир переїхав жити до Центру: на місці легше ухвалювати рішення. До того ж його присутність заспокоювала як дітей, так і працівників, що залишилися.

«Варто мені було засумувати, як усіх довкола охоплювала тривога. Тож я старався усміхатися та підбадьорювати їх», — пригадує він.

Володимир та вихованці Центру соціально-психологічної реабілітації

До співробітників, які виїхали з Херсонщини, Володимир поставився з розумінням: ті намагалися насамперед убезпечити своїх дітей. Окрім від’їзду десятьох працівників, на устрій закладу вплинула комендантська година, яку запровадили окупанти. Вихователі, які зазвичай перебували в Центрі до 20:00, залишали його раніше, аби до 17:00 дістатися додому. Решта колективу працювали позмінно, тож подеколи на 52 дитини припадало лише троє дорослих.

«Довелося залучити старших дітей: вони стали помічниками вихователя, наводили чистоту в закладі, накривали для менших на стіл тощо. Все, як у великій родині. Війна змусила їх передчасно подорослішати», — каже Володимир.

«Люди знижували ціни, коли дізнавалися, що купую продукти для сиріт»

З початком окупації Центр припинили фінансувати, а самі працівники перші три місяці не отримували зарплати: так сталося, припускає Володимир, через розпорошення евакуйованих херсонських держструктур. Проте діти та колектив не потерпали: їжу й засоби гігієни до закладу спочатку привозили волонтери. А коли тих поменшало — одні виїхали через переслідування, а інші потрапили до підвалу, — Володимир наклеїв на лобове скло старенької «Газелі» знак червоного хреста й сам почав їздити по продукти в місто.

Небайдужі відправляли гроші на карту Володимира, аби він міг забезпечити Центр усім необхідним. За його словами, «Приват24» працював безперебійно, а в самому Херсоні можна було скористатися послугами підпільних міняйл. 

«Для двотижневого меню я закуповував продукти в людей, які приїжджали торгувати в місто з околиць. Попри повсюдне зростання цін, вони робили знижку, коли дізнавалися, що харчі призначені для дітей-сиріт. А от ті постачальники продуктів, із якими ми уклали договори до повномасштабної війни, зникли ще 24 лютого й досі не об’явилися», — розповідає Володимир. 

Вихованці Центру соціально-психологічної реабілітації з гуманітарною допомогою

Під час небезпечних «відряджень» він заскочував додому на хвилин 15-30, аби побачитися з родиною.

«Донька з онуком перебралися до нашої з дружиною квартири — так було спокійніше. Мій переїзд до Центру соціально-психологічної реабілітації вони підтримували, адже розуміли: це не примха, а робота».

Старалися не говорити зайвого в соцмережах та телефоном

На російських блокпостах намагався не привертати уваги. На запитання «Куди їдеш?» Володимир чесно відповідав, що везе їжу для дітей. Окупанти, переконавшись, що у багажнику «Газелі» лише продукти, відпускали його.

Часом росіяни перевіряли смартфон Володимира, який той заздалегідь чистив (кнопковим телефоном він і не думав користуватися, аби не викликати підозри).

«Одного разу вони мовчки видалили з телефону застосунок Telegram. Гадаю, їх лякало, що люди на тимчасово окупованих територіях можуть спілкуватися з будь-ким із підконтрольних уряду територій, а надто з нашою розвідкою, доповідаючи тій про місця скупчення російських військ», — розповідає він.

Наприкінці травня росіяни відключили на Херсонщині українських мобільних операторів. Щоби тримати зв’язок у колективі, Володимир придбав кілька російських SIM-карток: для себе, медсестри, вихователя. Ще один номер закріпили за телефоном, яким користувалися чергові безпосередньо в Центрі. Аби в разі чого хтось із них міг зателефонувати Володимирові, коли той закуповував продукти в Херсоні.

«Зайвого старалися не говорити. Здогадувалися, що російський оператор, найімовірніше, підслуховує наші розмови», — каже він.

Хоча Facebook рекомендував українським користувачам закрити профілі, Володимир під час окупації відкрито вів свою сторінку. Здебільшого показував, як діти засвоюють нові навички та розважаються. Хотів так підтримати херсонців, пояснює він. Щоправда, у соцмережі навмисне не вказував статус дітей та де вони перебувають.

Фотографії дозвілля вихованців, які Володимир викладав на своїй сторінці у Facebook

На конспіративний стиль життя Центр перейшов ще у перші дні окупації. Вихованці бували на вулиці лише 15 хвилин на день — по групках безшумно бавилися у господарському дворику, де зазвичай розвантажують продукти.

«Думаю, росіяни не очікували, що під їхнім носом може таке проходити. Ба більше, сусіди запитували, чи є ми в закладі, бо нікого не бачили», — каже Володимир.

«Де діти?»

Одного червневого дня окупанти таки навідалися до Центру. За наводкою колаборантів, підозрює Володимир. Застали в закладі лише п’ятьох хлопців від 14 до 17 років. Замало як для інтернату, однак для Центру соціально-психологічної реабілітації ситуація цілком імовірна: відповідно до українського законодавства, дитина в такому закладі може перебувати щонайбільше 9-12 місяців, аж ніяк не роками. Якщо в неї є батьки, то протягом цього терміну ними займаються соціальна служба, Центр зайнятості та інші структури: допомагають працевлаштуватися/перекваліфікуватися, привести до ладу житло тощо. Тобто досягти того стану, в якому вони зможуть належно виконувати батьківські обов’язки. Якщо все вдається, дитину повертають у родину. Інакше — позбавлення батьківських прав, а дитину влаштовують в прийомну родину. 

На сироту після Центру чекає або прийомна сім'я, або всиновлення. Якщо ж дитина закінчила дев'ять класів, то може піти навчатися в училище й жити в тамтешньому гуртожитку. Її державним опікуном у цьому разі стає директор навчального закладу. 

росіяни не збагнули різниці між інтернатом та Центром, тому все допитувалися: «Де діти?» Зрештою, наказали показати особові справи.

«Кожна справа мало того що оформлена незрозумілою для них українською, та ще й налічує від 10 до 25 документів. Навіть я, хоч і спеціаліст, маю витратити час, щоби переглянути всю історію однієї дитини: чого її забрали від батьків, як вона потрапила до Центру тощо. Врешті окупанти забрали особові справи, розраховуючи, що з перекладом допоможуть колаборанти», — розповідає Володимир.

 
Вечори в Центрі соціально-психологічної реабілітації під час окупації

Того ж місяця російські військові прийшли вдруге, але вже з журналістами пропагандистського каналу «Крым 24». Ті зняли сюжет про «київську владу, яка вчила вихованців Центру ненавидіти все російське». 

У закладі ще з початку окупації розуміли, що рано чи пізно росіяни прийдуть по вихованців. Тому 47 дітей колектив сховав заздалегідь. Декого передчасно повернули батькам, які теж проживали на тимчасово окупованій Херсонщині (йдеться про дорослих, які мають батьківські права, але не можуть належно дбати про дітей). Ці родини, зауважує Володимир, напризволяще не кинули: їх забезпечували продуктами та грошовою допомогою від міжнародного фонду.

Інших підопічних взяли до себе на 2-6 місяців співробітники закладу — їхні новоспечені «тітки» й «дядьки». Для кожної «родини» Володимир вигадав правдоподібну історію: працівникам так чи інакше довелося б відповідати на запитання знайомих, а діти не мусили виказати ні себе, ні їх.

Проте без казусів не обійшлося.

«Одного разу діти гуляли з вихователькою містом і почергово вигукували то “Оксано Петрівно”, то “Тітко Оксано”. На щастя, їх ніхто не здав. Сусіди, навпаки, продуктами допомагали», — пригадує Володимир.

Та чи не найскладніше було переправити дітей додому до вихователів через російські блокпости: їхнє розташування, як і кількість, могли змінюватися несподівано.    

«На першому блокпості молоду виховательку з п’ятьма “племінниками, яких вона забрала з лікарні”, пропустили, а от на другому їх почали допитувати. Віз їх не той водій, якого ми інструктували. Тож від переляку він випалив, що везе дітей з інтернату. Врятувало всіх те, що старша дівчинка від початку й до кінця розповіла ту ж легенду, що й вихователька, яку допитували окремо (пощастило, що вони разом слухали мій інструктаж). Також стала в пригоді довідка з лікарні, яку я зробив у фотошопі. Зрештою, дітей і виховательку окупанти відпустили, а водію пригрозили: “Ще раз збрешеш — розстріляємо”», — згадує він.

Попри напружені місяці окупації, Володимир не впадав у розпач: «Увесь день я присвячував роботі з дітьми, поміркувати про щось міг хіба перед сном. Та навіть у такі миті я не думав, що російські війська тут назавжди». 

Перший день звільнення Херсона. 11 листопада 2022 року

Після деокупації роботи теж вистачає 

У листопаді чимало вихованців Центру евакуювалися до більш безпечних областей України. Повернутися наразі не можуть, адже росіяни постійно обстрілюють звільнений Херсон. Володимир, попри небезпеку, залишився в місті, аби разом із командою «Херсонського клубу волонтерів» підтримати родини після окупації.

«Інколи ми проводимо акції, як-от до Дня Святого Миколая, де батьки з дітьми можуть одержати одяг, взуття, памперси, продуктові набори. Зазвичай такі заходи тривають не один день, аби люди приходили в різний час й не юрмилися», — каже Володимир. 

​

Учасники «Херсонського клубу волонтерів» підтримують родини після окупації

За його словами, найчастіше люди звертаються до волонтерів щодо підліткового взуття, інакше знайти не вдається. А от одягу, надісланого з різних куточків України, вже вдосталь. 

«Ще ми шукаємо мікроавтобус, аби розвозити гуманітарку до сіл довкола. Якщо місто ще отримує якусь допомогу, то селянам зараз кепсько». 

Володимир зізнається, що, попри офіційну відпустку, жодного дня після звільнення Херсона не відпочивав: «Сподіваюся, після перемоги відпочинемо. А я дуже вірю в те, що вона буде».

Джерело