Утрачена святиня

В одному з випусків «Отрока» (№5/2017), присвяченому століттю Жовтневої революції, в розділі «Кінохроніки» я натрапила на замітку про фільм «Весілля в Малинівці». У ній згадувалося, що в численних кадрах на тлі чудових українських пейзажів видно дзвіницю та собор Спасо-Преображенського Мгарського монастиря. 

Заперечувати не буду — адже знімали деякі сцени справді на Полтавщині. Але… чи багато хто замислювався, про який саме монастир ідеться в улюбленій комедії?

Уважний глядач обов’язково запам’ятає назву й прізвища, які лунають з вуст героїв фільму. Малинівка, Верблюжка, пан Чечель — не просто слова, взяті, як-то кажуть, з повітря, а цілком реальні власні імена. Верблюжка — доволі велике село в Новгородківському районі Кіровоградської області на території нинішньої Олександрійської єпархії. Пан Чечель — нащадок по боковій лінії Івана Івановича Чечеля, підполковника, великого землевласника свого часу. І монастир, про котрий постійно говорять герої «Весілля в Малинівці» — також не вигадка. Це забута всіма святиня —  монастир на честь Різдва Іоанна Предтечі, руїни якого залишилися в селі Велика Чечеліївка Новгородківського району, зовсім недалеко від тієї самої Верблюжки.

Своєю назвою Чечеліївка завдячує вже згадуваному підполковнику Чечелю. Саме з його подачі й виник жіночий монастир. Відносно недалеко, на березі річки Верблюжки, знаходиться й село Малинівка, яке існує дотепер. У часи революційного лихоліття проскакати на коні від нього до монастиря було не так уже й складно.

Так ось, 1870 року підполковник Іван Іванович Чечель звернувся до Пана Міністра з проханням перенести прах його діда, героя російсько-турецької війни секунд-майора Івана Чечеля та бабці Феодосії до маєтку в Чечелівку, де спеціально влаштував для них усипальню. Дозвіл було надано, і славні предки Івана Івановича знайшли собі спочинок у тихому мальовничому краї.

Пізніше, в 1872-му, було нове звернення — цього разу до архієпископа Херсонського й Одеського Димитрія (Муретова). Підполковник Чечель, богобоязливий християнин, турбуючись про те, що місцеві мешканці під час весняної повені не могли виконувати свої християнські обов’язки й відвідувати храм Великим постом, просив про переобладнання усипальні в молитовний дім. При цьому вказував, що жертвує на користь майбутнього храму 145 десятин землі з різними господарськими будівлями на ній.

Не так просто вдалося Івану Івановичу, людині вже вельми поважного віку, домогтися свого. Мабуть, не стільки паперова тяганина його втомлювала, скільки здивував опір духовенства: «не потрібно», «далеко», «незручно» та інші відмовки. Але Господь зглянувся на благочестиве бажання підполковника, і вже 23 вересня (за ст.ст.) 1873 року благочинний священник Андрій Камінський освятив храм на честь Різдва святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, про що й доповів Преосвященному Димитрію.

До речі, благословення на храм підполковник Чечель отримав не від кого-небудь, а від самого патріарха Єрусалимського Кирила під час своєї поїздки на Святу Землю. Там же Іван Іванович придбав іконостас, освячений спеціально для храму.

Згодом земля з храмом була передана у володіння Григорієво-Бізюковому монастирю Херсонської єпархії з тим, щоб тут був улаштований скит. Але оскільки монастир знаходився від Чечелівки надто далеко, то й повноцінно опікуватися скитом не міг (ото вже справді «далеко» й «незручно»!). Тому скит передали Благовіщенському Херсонському жіночому монастирю, звідки почали присилати сюди черниць для налагодження молитовного та господарського життя. Першою очільницею скиту була ігуменя Валерія (Боде), колишня баронеса (хоча колишніх, мабуть, серед баронес не буває).

Іван Іванович не дожив до того часу, коли скит перетворився на громаду, а потім і на монастир — він мирно відійшов до Господа в 1885 році. А в 1899-му жіночий скит на честь Іоанна Предтечі став самостійною чернечою громадою на чолі з черницею Марією (Станіславською), випускницею Одеського єпархіального жіночого училища, донькою диякона Григорія Васильовича Станіславського (служив у Стрітенському храмі м. Одеси).

Урочистості з нагоди відкриття громади очолив архієпископ Херсонський та Одеський Іустин (Охотін). 23 травня того ж року було закладено перший камінь у фундамент нового соборного храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Місцеві землевласники, купці та міщани зробили свої внески в богоугодну справу.

1904 року Іоанно-Предтеченську чернечу громаду піднесли до ступеня самостійного жіночого гуртожиткового монастиря. Знову на урочистості прибув владика Іустин, черниця Марія стала ігуменею. Свято було такого масштабу, якого місцеві жителі не могли собі навіть уявити. Тільки подумайте — якесь глухе, нікому не відоме село, і ось тобі — не одна тисяча люду, чимало священників…

Тоді ж заклали й фундамент для нового трипрестольного храму. Будівництво планувалося закінчити за три роки — нічого не скажеш, досить сміливе бажання. Але справа затяглася: спалахнула спочатку російсько-японська війна, а потім і Перша світова…

1915 року, в розпал останньої, було вирішено для підтримки та благословення народу провезти по єпархії хресною ходою святиню південного краю — Касперівську ікону Пресвятої Богородиці. Побував чудотворний образ і в Чечелівському храмі й, певно, не без Промислу Божого: готувався до освячення новий храм, і немовби Сама Цариця Небесна прибула благословити цю справу.

Стара Іоанно-Предтеченська церква не могла вмістити величезну кількість народу, а нову, ще не освячену, не можна було використовувати. 8 вересня (за ст.ст.), на свято Різдва Пресвятої Богородиці, після літургії та молебню з акафістом святиню пронесли по житлових приміщеннях монастиря, а вже невдовзі, 25 жовтня, майбутній священномученик, архієпископ Єлисаветградський Прокопій (Титов) у співслужінні численного духовенства урочисто освятив новий Покровський храм і звершив у ньому Божественну літургію.

Та під час революційного лихоліття здійнялася хвиля нищення всього святого, аби тільки народ забув про свою християнську сутність. Закрито і стерто з лиця землі тисячі храмів і монастирів. Не обійшло це лихо й Чечелівський монастир.

На той час він процвітав. Тут були орні землі, з яких збирався гарний урожай зернових культур;  чудовий фруктовий сад з величезною кількістю дерев (яблуні, груші, сливи, вишні); монастирська школа для дітей (куди, до речі, ходив відомий український письменник Юрій Яновський, який у своїх спогадах часто згадував про неї, і найпевніше, саме він передав драматургу Леонідові Юхвиду первісний сценарій п’єси «Весілля в Малинівці»); невимовної краси па́ркова алея, насаджена турботливими руками насельниць (залишки її ще й зараз можна побачити — бодай щось та залишилося). Сестер на момент закриття зібралося понад сімдесят осіб на чолі з ігуменею Констанцією. Їхні імена відомі завдяки документам, що зберігаються в державному архіві Кіровоградської області.

Утім, у червні 1925 року в протоколі закритого засідання ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) було зазначено, що Іоанно-Предтеченська церква фактично закрита, в ній організовані дитсадок та інші культурні заклади.

А на Покровський храм чекала сумна доля: в 1933 році його висадили в повітря, причому не з першої спроби — настільки міцною була споруда. Постало питання, що робити з купою каміння, що залишилося після вибуху. Не вигадали нічого кращого, як використати його для побудови бурякорадгоспу в сусідній Шаровці.

На місці храму й зараз лежать величезні кам’яні брили — наче німі свідки страшного часу. Територія густо поросла чагарником: старожили кажуть, що один дідок навмисне засадив це місце, щоб не допустити подальшого паплюження. Залишилося декілька господарських будівель і монастирський погріб (знаходиться у приватному землеволодінні).

З 2007 року на місці монастирської церкви в храмові та інші свята відправляються молебні. Благочинний Компаніївсько-Новгородківського округу Олександрійської єпархії, куди входить Велика Чечеліївка, протоієрей Євгеній Гуменюк разом із місцевим духівництвом активно займається збереженням пам’яті про монастир, не втрачаючи надії на його відродження. Сюди приїжджають делегації істориків, краєзнавців і просто небайдужих людей, яким дорогі наші святині.

Що ж, спитаєте ви, чекало на сестер після закриття монастиря? Усе ж таки сімдесят  душ — не голка в сіні. Про долю більшості з них архівні документи мовчать, але на декого збереглися реєстраційні картки, з котрих і можна довідатися, як складалося подальше життя. Остання насельниця монастиря, Агафія Дмитрівна Авраменко, пройшла сповідницький шлях, померла в 1990 році в місті Олександрія у глибокій старості. Утім, це вже зовсім інша історія…

Журнал "Отрок"