Не відводити очей: як навчити себе і дітей правильно реагувати на людей з протезами

Війна — це історія про боротьбу й високу ціну за свободу. Сьогодні Україна платить життями та здоров’ям своїх воїнів і цивільних. Українців з протезами стає все більше, тож “Рубрика” розповідає, як поводитись, коли ви бачите протез, чому ми можемо ніяковіти і як пояснити дітям головні табу та правила комунікації з людьми, які втратили кінцівки.  

У чому проблема?

Через війну в Україні багато людей отримують серйозні травми. На вулицях відносно мирних міст можна побачити значно більше людей з протезами чи понівеченими частинами тіл, ніж раніше. Часто у суспільстві не знають, як правильно реагувати на поранених, тож просто відводять очі. 

Така психологічна реакція зумовлена багатьма факторами, як от відчуття власної вразливості, соціокультурними передумовами та вихованням. Проте, впоратись із цими емоціями та навчитись бути толерантним до всіх форматів людських тіл можливо. Далі розповідаємо як. 

Яке рішення?
Зрозуміти, що відчувають люди з набутою інвалідністю 

Як пояснюють в реабілітаційному центрі "Superhumas", люди з ампутаціями часто уявляють, як інші дивляться на їхнє нове тіло. І впоратися з цими думками буває важко. Наприклад, дослідження показують, що більшість людей важче переживають втрату ока, ніж втрату зору. Тобто втрата функції сприймається не так болісно, як зміна зовнішнього вигляду.

Військовослужбовець Олександр Терен, який втратив на війні ногу, та вже поставив протез, ділиться в одному з дописів в Instagram, що помічаючи його протез, люди часто ніяковіють, і це відчуття передається йому:

"Зовсім нещодавно, йдучи по зовсім залюдненій вулиці в бік київського госпіталю, боячись посковзнутися на березневому льоду, я зрозумів, що до мене прикута увага багатьох. Я був, як зазвичай, в шортах, оскільки практичність переважала над естетичністю у виборі одягу. Мимоволі опускав погляд, щоб не зустрітися зі зніяковілими очима перехожих. Я розумів, що і мені стає ніяково. Але я не бажаю бути причиною дискомфорту людей, причиною відведених очей чи причиною перемовлянь! Хіба ж то мій вибір бути тепер таким та відрізнятися якимось чином візуально від звичайної людини?! Це не я і не тисячі інших захотіли відчути таку різницю з вами!", — піше він. 

П'ять поведінкових табу

Якщо ми знаємо, що робити в певній ситуації, а чого робити точно не можна, діяти стає легше. Ветерани й пацієнти Національного реабілітаційного центру розповіли про кілька поведінкових табу про те, чого краще взагалі не робити, коли ви бачите людей із протезами. Отже:

7 порад від Незламних: як НЕ треба реагувати на людей з протезами

Важливо, щоб українці й українки знали та вміли спілкуватися з людьми, які пережили травми. Ветерани і пацієнти центру НЕЗЛАМНІ розповіли учасникам Міжнародного форуму з реабілітації у Львові як не треба поводитися, коли зустрічаєш людину з вадами обличчя чи з протезом.

🔸Не витріщайся. Не варто пильно розглядати людину з вадою обличчя чи з протезом. Навіть тоді, коли вам її дуже шкода і ви їй дуже вдячні. Це заставляє ніяковіти й почуватися не комфортно;

🔸Не кажи “Одужуй!”. Якщо ви зустріли людину з протезом у публічному місці, то, ймовірно, вона вже одужала. А втрачена кінцівка, на жаль, вже не відросте навіть якщо ви цього будете бажати від щирого серця;

🔸Не розпитуй. Наші пацієнти пригадують випадки, коли з ними намагалися зав'язати розмову, щоб продемонструвати підтримку. Інколи люди запитують про історію поранення чи травмування або про деталі реабілітації. Не всім приємно згадувати цей досвід, тому спершу варто запитати: чи комфортно людині розмовляти про досвід поранення чи реабілітації.

🔸Не демонструйте жалість. Жаліти когось, співчувати чи відчувати емпатію до травмованої людини, а особливо до наших захисників - це нормально. Проте, ці почуття варто проявляти у конструктивний спосіб, наприклад, демонструючи підтримку чи здивування як добре людина справляється.

🔸Не уникайте. Є чимало людей, котрі ніяковіють чи почуваються незручно, коли зустрічають когось з вадами обличчя чи з протезом. Люди не знають як поводитися, не знають про що говорити. Травмовані чи протезовані люди є повноцінними членами нашого суспільства, а дуже часто з особливими заслугами. Їх не можна уникати.

🔸Поговоріть з вашими дітками. Найкраще завчасно. Діти часто поводяться безпосередньо. Поясніть їм, що таке протез та звідки він з'явився. Це допоможе вам уникнути незручних ситуацій, коли ви зустрінете когось з вадами обличчя чи з протезом.

🔸Комунікуйте. Людські стосунки й людські реакції - це завжди індивідуально. Не можливо напрацювати вичерпний перелік ситуацій і рекомендацій на всі випадки життя. Проте, є одне універсальне правило: про будь-яку дію чи намір варто спочатку запитати. І тільки після отриманої згоди можна продовжувати розмову, підбадьорювати, співчувати чи допомагати. А, можливо, буде краще разом помовчати.

Головне правило для комунікації

Людські стосунки й людські реакції завжди індивідуальні, а напрацювати вичерпний перелік ситуацій і рекомендацій на всі випадки життя неможливо. 

Люди, які повернулись із зони бойових дій та потрапили в мирне середовище, можуть поводитись інакше. Вони можуть більш гостро відреагувати на вашу спробу допомогти чи поговорити. Тим більше з людиною, яка не має бойового досвіду та не уявляє, що відбувається на фронті.

Проте є одне універсальне правило: про будь-яку дію чи намір варто спочатку запитати. І тільки після отриманої згоди можна продовжувати розмову, підбадьорювати, співчувати чи допомагати. Пам'ятайте, що ваша допомога не має бути нав'язливою, оскільки це може образити та пригнітити людину. 

Ще одна порада: бути щирими. Нещирість у ваших словах чи поглядах завжди відчувається, а от чесність сприймається краще.

"Хочете запитати — запитайте, хочете подякувати — подякуйте! Але знайте, що ця сталь була «здобута» ціною майбутньої перемоги…", — пише Олександр Терен. 

Як пояснити дітям?

Діти часто поводяться безпосередньо, можуть реагувати на щось нове для себе емоційно та голосно, привертаючи увагу та ставлячи батьків у незручне становище. Аби дитина навчилась толерантності, завчасно поговоріть з нею. 

Поясніть, що таке протез та звідки він з'явився. Поговоріть про те, що витріщання може бути неприємним людині, намагайтесь пояснити, чого робити не можна. Загалом, таку розмову краще проводити не лише стосовно людей із втраченими чи понівеченими кінцівками, а про всі людські тіла. 

Розкажіть, що люди можуть мати різну вагу та колір шкіри, можуть пересуватись на візках, мати порушення зору, слуху чи ментальні порушення, проте це не робить їх гіршими чи кращими від інших. 

Діти мають зрозуміти, що те, що їм може здаватись боротьбою і подоланням перешкод, насправді може бути добре налагодженим звичним процесом для людини з інвалідністю. Не потрібно бігти й робити все замість людини з інвалідністю. Можна запропонувати свою допомогу в разі потреби або дочекатись прохання про це. Не потрібно ображатись, якщо у відповідь на запропоновану послугу дитина отримає відмову. Те, що у людини є якась форма інвалідності, не означає, що її потрібно опікати — за потреби вона сама попросить про допомогу.

Не забуваймо про спілкування — нагадайте дітям коректні форми означення стану людини: "людина з інвалідністю". Табу на слова "хворий", "каліка", "інвалід", "з вадами". 

Що може допомогти суспільству?

Напрацювання правильних поведінкових патернів може стати довготривалим процесом, який вимагає багато навчальних програм та нагадувань людям про те, що всі різні. 

Військовослужбовець із протезом Олександр Терен вирішив змінювати ситуацію, показуючи власний приклад:

"До мене приходить розуміння, що тепер треба ходити лише в шортах! Переступати через свою ніяковість і відбирати ніяковість суспільства. Чим більше люди будуть бачити мене та інших протезованих людей, тим швидше станеться трансформація в новий народ, який має не лише сталеву волю, а й фактично сталеві ноги, руки, спини!", — пише хлопець. 

Він нагадує: якщо будете бачити когось з протезами у шортах, знайте — йому ніяково теж. Але важливо перебороту цю ніяковість, прийняти реальність такою, як вона є, та усвідомити: всі ми різні, але всі однаково сильні та незламні. 

Джерело