Мами на фронті: або воюю я, або моя дитина

«Ти погана мати, бо покинула дитину і пішла на війну». Такі закиди на адресу жінок-військовослужбовиць не рідкість. Часто — і це найболючіше — їх намагаються цим вколоти рідні. Війна розколює суспільство у багатьох сферах, і материнство — одна з них. Розповідаємо три історії жінок, яким довелося зробити нелегкий вибір.

У разі загибелі — опікунами стануть друзі

Ївга каже, що знайде тихе місце, щоб мене набрати. Вона зараз на фронті. Зв'язуємося через месенджер, бо мобільного зв’язку в неї немає. Та й цей періодично уривається. 

Для розмови жінка сіла на вході до курилки стабілізаційного пункту. Балакають, кричать, сміються до цього місця і всередині. А повз неї проходять мовчки. 

Євгенія Колесніченко, позивний Ївга, — 34-річна удова. Її чоловік Євген ступив на розтяжку під час оборони Бахмута в листопаді минулого року. 

Родина Колесніченків з Авдіївки. Жили там до 2014-го, після — в Києві. Євгенія слідкувала за добровольчим медичним батальйоном «Госпітальєри» ще до повномасштабки. Хотіла до них долучитися. Але в лютому минулого року вирішили із чоловіком, що воюватиме хтось один. І вона з дітьми виїхала до Польщі. Зараз доньці Анні майже 14, синам-близнюкам Матвію та Андрію скоро виповниться по 11 років. 

Ще до того, як чоловік загинув, Ївга сама пригнала йому автівку для підрозділу. Вже тоді Євген зрозумів настрої дружини й заручився її обіцянкою, що та не воюватиме. Але він знав, що це її не втримає. Знав, що осторонь вона не залишиться. Тож коли після загибелі чоловіка вона повернулася додому до України з твердим наміром іти на війну, знайшла вдома акуратно складену форму свого розміру, термобілизну й речі, які треба для фронту.

«Вирішила, що маю йти в медичний батальйон. Рятуватиму бійців, щоб таких жінок як я, вдів, стало хоч трохи менше», — жінка палить, через це фрази її уривчасті.

Вже взимку вона виїхала на першу ротацію. 

«Дітей залишила в Польщі з близькою подругою, із якою ми разом виїхали з України. Вона й запропонувала поглядіти малих до кінця навчального року, поки я вчитимуся, їздитиму на ротації», — розповідає жінка.

Тепер Анна, Матвій та Андрій живуть із сестрою Ївги в Києві. Їхні дідусі й бабусі з обох боків — на окупованій території.

«Сестрі нелегко, всім нелегко. Але вона погодилася, бо діти вже не маленькі, плюс-мінус можуть про себе подбати й розважити. Я перевела повністю їх на онлайн-навчання, щоб зменшити ризики ходіння до школи, пошуки бомбосховища. Я потурбувалася про побут, щоб у всіх був свій простір. Для цього зробила ремонт, плюс на мені їхнє матеріальне забезпечення. У них усе добре, все облаштовано, живуть дружно», — каже Ївга.

Ївга і її діт

Говоримо про її вибір — вибір мами залишити дітей, щоб піти на війну. 

«Коли загинув чоловік, я прагла діяльності. Етап волонтерства вже не влаштовував. Відчувала — треба більше. Я могла залишитися біля дітей, дивитися в стелю і нескінченно плакати за чоловіком. Але я вибрала: краще буду далеко, але робитиму щось корисне. 

Моя мотивація — повернути якомога більше військових додому чи назад у стрій, щоб були більш-менш здорові. Моя мотивація — воювати замість своїх дітей, щоб їм не довелося через якийсь час. Так я їх захищаю. Моя мотивація — замінити чоловіка. Хоч і не можу повноцінно, бо він мав посаду снайпера. Але це плюс одна людина у війську», — пояснює вона.

На думку Ївги, більшість українців так чи інакше мають стати у стрій. Не обов’язково обіймати бойові чи штурмові посади. Є й інші, але теж корисні й потрібні.

«У кожного свій вибір, я не можу засуджувати тих, хто виїхав, чи вдома з дітьми. Дійсно бувають різні ситуації, коли їх немає з ким залишити. Але умовно можна піти на службу у військкомат у своєму місті й заповнювати папери. Ходити на службу, як в офіс. А чоловіки, які сидять у військкоматі, могли б служити на бойових посадах. Якщо є бажання, завжди можна знайти вихід. А як немає, то зараз жінки не військовозобов'язані. Ніхто їх не може змусити кудись піти», — розмірковує медикиня.

Її закидали звинуваченнями, мовляв, що буде з дітьми, якщо вона загине. Каже, що обдумала цей варіант. Опікунами дітей стануть друзі.

«З дітьми зараз постійно підтримуємо стосунки: відео, розмови телефоном, листування в родинному чаті. Вони знають, що зі мною, — я знаю, що з ними», — додає Ївга. 

Після 9 місяців у статусі доброволиці жінка мобілізувалася до ЗСУ. Зараз служить у 5 окремій штурмовій Київській бригаді. На стабілізаційному пункті. Так само рятує поранених, як і раніше. Таке рішення має свої плюси й мінуси. 

Із «Госпітальєрами» все було доволі гнучко: ти — вільна пташка, могла повернутися з ротації в батальйон, могла — ні. А на контракті із ЗСУ — повністю підвладна армії. Тут не скажеш: «У мене дитина захворіла, я поїхала додому». 

«Я дуже люблю батальйон “Госпітальєри”, цих людей. Але вони не мають офіційного статусу. Якщо зі мною щось станеться — поранення чи загибель, — жодної державної підтримки в моїх дітей не буде. Тобто так я теж попіклувалася про них. Змінила вільний графік на гарантії для своїх дітей у майбутньому», — пояснює Ївга.

Щодня її мотивація і впевненість у правильному виборі лише міцнішають. Особливо коли вона бачить, що вдалося врятувати пораненого. Зайнятість і допомога іншим у моменті є цілющими для неї самої — людини в горі. 

Ти не мати, ти — мачуха

Валіко Коробкадзе

У соцмережах її знають як Валіко Коробкадзе. Її люблять, нею захоплюються. Вона часто оголошує збори на військові потреби, і їх підхоплюють люди довкола. Насправді цю сміливу веселу жінку з дредами звати Валентина Коробка. 

Під час Революції гідності в Полтаві вона зустріла серед місцевих майданівців двох грузинів: Валіко і Джонбері. Валя разом із Валіко щодня приходили до облради. Джонбері зустрічав їх і кричав радісно: «Валіко!». Так Валя стала Валіко. А «Коробкадзе» дражнили її тітку в дитинстві, бо вона чорнява й схожа на грузинку.

Нині 29-річна Валіко на війні, у розлуці зі своїм 2-річним сином Сашком. 

У 2015-му під Саханкою біля Маріуполя загинув її коханий. У якийсь момент жінка вирішила, що має стати замість нього. Пам'ятала його слова: «Якщо ми не боронитимемо Маріуполь, то вони прийдуть і в Полтаву, і в Київ. Тоді нашим дітям не буде де жити, де виховувати вже їхніх дітей».

Цими словами вона керується й досі. І продовжує передавати цю думку, щоб донести її людям, які не бачать смерть, не відчувають щодня біль, не знають про моральний тиск у війську, де немає впевненості, наскільки тебе вистачить.

«Усім, хто на війні, стає прикро від того, що люди, яких ми боронимо, не розуміють цього. Вони не готуються до війни й залишають собі право говорити, що вони тримають фінансовий, освітній, ще якийсь там фронт. Але вони вже зараз мають усвідомити: далі ставатиме гірше. І для стримування ворога потрібно більше бійців. Кожен може вибрати для себе відповідну військову професію та тренуватися», — каже Валіко, із якою теж розмовляємо через інтернет. 

До 2019-го в ній зріло бажання воювати, але був і страх. Дивлячись на те, які з дівчат «Жіночого ветеранського руху» вийшли класні військові, які нарівні з чоловіками виконують завдання, одного дня вона усвідомила: готова.

Валіко підписала контракт і вирішила служити водійкою, бо кермує змалку: виросла в родині фермера, де є великогабаритна техніка. У військкоматі зустріла рекрутера 17 танкової бригади. Той відкрив ноут: вибирай. Там значилися посади механіка-водія танка і механіка-водія БМП. Їй було цікавіше друге. 

2021-го жінка вийшла заміж, того самого року народила сина. На момент повномасштабного вторгнення йому й пів року не виповнилося. Жінка ще тоді рвалася до побратимів. Але залишилась із сином до цього літа — годувала дитину грудьми. 

У серпні Валіко повернулась у стрій. Але вже не водійкою БМП, а пілотесою дронів-камікадзе. Таку умову поставив комбат, бо «бойова машина піхоти — дуже видима ціль. І багато механіків із роти вже загинули».

Син Валіко Коробкадзе Сашко

Тепер жінка радо збиває ворожі цілі. А тема розлуки із сином їй болить.

«Мене розривали думки: з одного боку треба воювати, з іншого — я мама і хочу бути з ним. Дочекалася моменту, коли він почне ходити та стане більш-менш самостійним. Домовилась із чоловіком і своїми батьками, що доглядатимуть за ним. 

Я розумію, що зв'язок матері й дитини формується з народження, і ніхто інший не може замінити маму. Я розумію це і жертвую правом своєї дитини мати маму поруч. Жертвую, бо росія на нас напала, і мені тепер доводиться захищати свого сина так. Я не хочу, щоб воював він», — пояснює вона своє рішення. 

Який би вибір Валіко не зробила, болю не уникнути: або вона біля дитини, а її друзі гинуть, бо вона не віддає для порятунку їхніх життів свій досвід і знання. Або вона — «погана мама». Їй про це кажуть чужі, близькі й навіть чоловік: «Ти не мати, ти — мачуха».

У якийсь момент він перестав розуміти й підтримувати Валіко через її вибір. Вважає, що армія — це м’ясорубка, де використовують людей. Не вірить, що туди йдуть за покликом серця, і що всі мають докластися до перемоги. Зараз пара у процесі розходження. 

«Не кожен, хто каже мені, що я погана мати, може зробити хоч частку того, що зроблено мною: від сили волі, до дій і вчинків. Чи здатні ви захищати своїх дітей ціною власного життя?» — відповідає жінка гейтерам.

Для Валіко найважче — не бачити свого сина місяцями. Хоч вони й постійно зв’язуються через відеозв'язок, але це не замінить живих обіймів.

«Він росте, так швидко міняється. І коли мені вдається до нього вирватися, він уже геть інший. Коли я приїжджаю, хочу взяти його на руки, а він скручується. Соромиться, наче я якась чужа жінка. Це капець як боляче», — Валіко дуже сподівається, що Сашко не згадає травматичного досвіду розлуки з нею. А коли виросте — зрозуміє її вибір і пишатиметься.
 

​Це життя моє і моєї родини

Леся Литвинова

У 46-річної засновниці благодійного фонду «Свої» Лесі Литвинової п’ятеро дітей: Солі — 3, Варі — 9, Віталіку — 14, Поліні — 24, Анастасії — 27 років.

Леся разом із чоловіком служить у саперному взводі. Зараз жінка вдома, відновлюється після операції на хребті. Говоримо телефоном, на тлі її розважливого голосу — дитячий лепет.

Розповідає, що воювати до 2022-го не планувала: «У мене не було відчуття своєї необхідності у війні». 

Перед вторгненням усіх дітей (найменшій тоді було півтора року, а старші вже жили окремо) зібрала в себе вдома. У селі між Димером і Гостомелем. Думала, там безпечніше. 24 лютого вона із чоловіком поїхала до Києва, це приблизно 50 кілометрів. Працювали всю ніч у фонді, а тим часом село окупували. Зранку жінка вже не змогла дістатися додому.

«Я була змушена піти воювати. Із трьох реакцій на стрес — бий, тікай, замри — я завжди б'ю. У дворі військкомату формувалися нові роти, нові батальйони. Звісно, я рвалася визволяти дітей, але ніколи не знаєш, де який розділ опиниться, і не завжди виходить бути там, де хочеш. А свого танчика у мене немає. 

Ми опинилися в обороні Києва і Київської області. І битися — це єдине, що допомагало, хоч і не на тому клаптику землі. У нашому підрозділі є хлопець із Бахмута. Він із перших днів кричав: “Коли ми вже в Бахмут? Коли ми вже в Бахмут?”. І на той момент, коли опинились у Бахмуті, міста вже не існувало», — жінка згадує, що її цілодобово переповнював жах. 

Вона не була впевнена, що ще побачить своїх дітей. Інколи зв'язок до них пробивався. Казали, що немає ні світла, ні газу, харчі закінчуються, але будинок цілий. Вона видихала: живі.

Через три тижні росіяни випускали кілька людей із села. І меншим Литвиновим треба було терміново вирішити: згодні вони йти чи ні. Зателефонували батькам. Леся із чоловіком перехрестилися: «Йдіть, діти». Все обійшлося.

«Якщо ви запитаєте, чому я не пішла з війська відразу, як їх звільнили з окупації, скажу: “Війна не на два дні й не на три, шашликів не буде ні наступного року, ні через кілька років. Тому або воюю я, або моя дитина. Мені не хочеться бачити дітей там, де я була, за жодних обставин”», — жінка налаштована рішуче.

Найважче в розлуці те, що вона не з ними, і не знає, чи зустрінуться ще. Розлучатися з ними — мука.

Натомість на гейтерів жінка реагує спокійно:

«На репліки, що я не така, не звертаю уваги ще з Майдану. Що про мене лише не казали: і “порохоботка”, і агентка кремля, і бандерівка. Якби відповідала, уже поїхала б дахом. Це стосується і мого місця на війні, і мого материнства. Це життя моє і моєї родини, це наші рішення». 

Джерело