Їй важко, а вона співає...

Прийшовши вдруге до будинку пристарілих, я думала, що знову пройду по кімнатам, поговорю трішки і повернуся додому з відчуттям, що сьогоднішню «норму добрих справ» виконано. Але цього разу я зайшла до бабусі Каті...

Ми постукали та зайшли у кімнату. Вона намагалась дійти до свого ліжка, спираючись на спеціальну конструкцію, що підтримувала її при ходьбі. З нашою допомогою старенька сіла на ліжко. Спитала хто ми (через катаракту бабуся Катя бачить тільки силуети) і зі щирою радістю взяла нас за руки. Ми почали розмовляти. Бабуся Катя розповідала про своє життя, весь час притуляючи наші руки до свого обличчя і постійно повторювала наші імена, так ніби хотіла запам’ятати відчуття нашої присутності. На очах у нас почали з’являтися сльози. Так все стиснуло в грудях, хотілось просто бути поряд.

Життя бабусі Каті не було легким: п’ять років «походу від Києва до Берліна», кулі, міни, ночі без сну, спраглі дні. Війна забрала в неї чоловіка та дитину, а вона залишилася їм вірною, самотньою. ... Скільки болю... але розповідаючи про своє минуле бабуся просто починала співати, показуючи життю свій сильний характер та стрімке бажання до життя. Це справді вражає!

Ця зустріч ніяк не виходить у мене з голови. Кожного разу, як згадую якими були її очі, коли ми вже йшли, виникає обтяжливе відчуття провини, загального сорому і велике питання: чому так? ...

У маленької і водночас Великої бабусі Каті, після багатьох випробувань, серце залишилось повним любові до життя, молодим і сильним. Цієї сили настільки багато, що заповнює порожнечу інших сердець. Ця недовга зустріч залишила в мені важливий вогник надії, який обпалює і водночас зігріває душу...

Волонтер

Координатор направления:
Фирас Бадира, тел. (097) 195-87-65